Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 77)
Суддя завів нескінченну промову про завдання шлюбу, а тоді заходився переказувати довжелезний юридичний текст. Він явно не шкодував будь-якого способу згаяти якомога більше часу.
Охоплена крижаним поглядом Торна, Офелія ніколи не почувалася так зле. Вона не тільки не послухала його, та ще й ніяк не покращила обставини. Коли треба було підписувати нотаріальні документи, вона так занервувала, що зламала пір’я на стилографі, порвала аркуш і двічі перекинула чорнильницю. А Торн, не припиняючи впинатися в Офелію поглядом, мовчки звичним жестом підписав кожен папірець — навіть мотузки йому не завадили.
— Оголошую вас чоловіком і дружиною! — вигукнув суддя. — Залишаю панові посланцеві працю виконати церемонію Дару.
Арчибальд преспокійно попрямував до столу.
— Підсуньте стільця до чоловіка, панно Оф... Пані Торн. Отак, чудово. Тепер я слугуватиму вам за місток, щоб ваші родинні потуги поєднались. Може статися, що ви відчуєте невеликий дискомфорт, але це швидко мине.
Офелія засовалася на стільці. Останні місяці вона страхалася цієї миті, а тепер сподівалася від неї дива.
Якщо Фарук має рацію, якщо є «ще щось» у Книзі, чого вона не змогла знайти, отже, Торн мусив стати за кращого читця, ніж вона. І хутчіше: затягнувши все, суддя вже вкрав у них частину ночі.
Арчибальд поклав одну руку на голову Офелії, другу — на погрозливу голову Торна. Офелія затремтіла, коли його палюх натиснув Торну на лоба, між бровами, там, де було татуювання. Спочатку дівчина нічого особливого не помітила, а потім помалу-малу гаряча хвиля розкотилася тілом, а тіло пронизав електричний струм, і його напруга щосекунди зростала. Офелія звела очі до Торна. Він теж це відчуває? Скоцюрблений навпроти неї, прив’язаний до столу, Торн не показував жодних почуттів. Офелія стиснулася, коли всіма венами пробігла дрож, мовби навіть склад крові їй мінявся. Дрож спинилася простісінько під лобом, саме там, де натискав Арчибальд. Якісь образи — які, звідки, хтозна — пробігли перед уявою так запаморочливо швидко, що дівчина не роздивилась жодного.
Коли Арчибальд нарешті прибрав руку, Офелія відчула, як у скронях тарабанить сильна мігрень.
— Добре-добре, — проспівав суддя, складаючи документи в портфель. — Думаю, що все гаразд. Ми підемо собі, щоб дати вам... Як то... Робити, що маєте робити. Голова бригади прийде по вас завтра вранці, о шостій, люба пані, — підсумував він, повертаючись до Офелії.
— О шостій? — обурилася вона. — Нам потрібно більше часу.
— Постанова є постановою, шановна пані, — відповів суддя та й пішов, змахнувши тогою.
Арчибальд підняв циліндра, щоб і собі піти геть.
— Беру на себе повідомити ваших батьків і Беренільду. Мої вітання, пане колишній інтенданте! — поздоровив він Торна, обіруч тиснучи руку в мотузках. — Гарного вам, хоч і короткого, медового місяця!
— Відійдіть від ув’язненого, пане посланцю, — порадив голова бригади. — Він небезпечний.
Голова бригади дочекався, поки Арчибальд, суддя і жандарми вийдуть із камери, розв’язав зап’ястки Торна, а тоді зачинив ґрати на ключ. Жалісливо зиркнув на Офелію, нібито залишаючи її в пазурах останнього злочинця, і показав на телефон, прибитий до стіни камери.
— Пані, за найменшої проблеми кличте охорону.
Важкі броньовані двері в камеру зачинилися, і після численних клацань коліщаток запала оглушлива тиша.
Офелія опинилась наодинці з Торном та його свинцевим поглядом. Хоч мотузки з нього вже зняли, кулаки досі лежали на столі, спина гнулась, а світло лампи підкреслювало садна й синці під пудрою на обличчі.
— Я зовсім не такого хотіла. Ну, тобто так, я хотіла поновити весілля, але не хотіла прискорювати виконання вашого вироку. Я сподівалася, що за термін буде цей тиждень і я встигну подати апеляцію, розумієте? Барон Мельхіор згадував Верховний міжродинний суд, і... І мені збігла думка. Ви тепер пов’язані не тільки зі мною, а й з усіма анімістами. Присягаюся вам, якби володар Фарук дав мені час, я домоглася б, щоб вашу справу розглянув інший суд. Ви б здобули право на справжнє слухання, ніхто вас би не катував, я б свідчила і... І... Торне, — прошепотіла вона, підсуваючи стільця, — я прочитала в Книзі таке, що й не знаю, з якого боку підступитися.
Офелія плутано розповіла йому про все, що відбулося на сьомому поверсі Вежі. Про угоду, що уклала з Фаруком. Про глибокий стрибок у минуле. Про істинне єство Духів родин та їхніх Книг. Про вирвану сторінку, що спричинила їм прогалини в пам’яті. Також розказала про безголового солдата, стару школу й запах золотистих мімоз, переконана, що навіть ці безглузді подробиці мають значення.
Торн слухав її, не розтискаючи зубів, і не повів бровою, коли Офелія оповіла йому своє видіння Бога.
— Від цього спогаду залишилася якась непевність, — визнала вона. — Таке враження, ніби я щось обминула, і саме це — те щось, що вам доведеться знайти за мене. Як ви гадаєте, це може мати стосунок до того, про що ви говорили з Мельхіором?
Офелія підскочила, коли Торн нарешті випростався і шви на тісній сорочці затріщали.
— Можна мені склянку води?
— Е-е-е... Так, звісно, — пролепетала Офелія.
Заплуталась у проводі лампи, ударилася коліном об залізний каркас ліжка, а тоді налетіла на порцеляновий умивальник. Від мігрені стала ще більш неповоротка, ніж звичайно. Чи то через те, що їй прищепили нову родинну потугу? Позирнула на свою знетямлену тінь на стіні з того самого блискучого золота, що й броня на двері. Окуляри мали не найліпший вигляд, але за винятком цього вона почувалась як звичайно.
Обертаючись до Торна, Офелія мало не перекинула кубка на підлогу. Дотепер не помічала, що лінія кісток у нього в лівій нозі страшенно викривлена.
— Що... Що вони вам заподіяли?
Торн ніяково човгну вся на стільці, і його нога набула ще більш лячного кута.
— Барон Мельхіор мав багато друзів, — не надто сумним голосом почав він. — Якби ви не «прискорили виконання мого вироку», за вашими словами, всьому моєму скелету дісталось би те саме. Не дивіться на мене так, — пробурчав він. — Я добре терплю біль.
Офелія затремтіла, мов листок, не насмілюючись уявляти, на що схожа нога під штаниною.
— Не хотілося б вас квапити, але час би нам уже починати урок, — занепокоєно мовила вона, зиркнувши на настінний годинник у камері.
Торн спокійно, ковток за ковтком, випив воду. Офелія не розуміла, як цієї миті він може залишатися таким спокійним — вона-от докладала великих зусиль, щоб не впасти в розпач.
Допивши, Торн занурився поглядом вглиб порожнього кубка. Сперся ліктем об стіл, вказівцем натиснув на шкіру, що на скронях, і ніби загубився в роздумах.
— «Спершу ми були єдиним цілим, — нарешті промовив він. — Однак Бог вирішив, що такі, як є, ми Його не задовольняємо, тому заходився нас розділяти».
— Прошу? — геть розгублено пробелькотіла Офелія.
— Мою матір ампутували п’ятнадцять років тому, — вів далі Торн відстороненим голосом. — Це сталося невдовзі після попередніх Станових зборів. Востаннє я бачив її тут само, у цій в’язниці. Досі не знаю, чому вона обрала мене, адже для неї я ніколи не був кимось особливим. Можливо, вона не мала іншого вибору. Отож вона скористалася дозволеними їй трьома хвилинами відвідин, щоб передати мені частку власної пам’яті. Малесеньку частку, — наголосив Торн, споглядаючи порожнечу в кубкові, — але цього було досить, щоб назавжди змінити моє життя. — Його очі металево блиснули, коли він звів їх на Офелію. — Особисті спогади Фарука... Принаймні кілька уривків, у які я роками вгризаюся, щоб видобути з них саму серцевину... Що ви дізналися від читання, я вже приблизно знав. Навіть трохи більше від того.
Довго тамуючи подих од захвату, Офелія нарешті глибоко вдихнула.
— Трохи більше від того?
— Бог зламав світ.
Торн промовив це так, як хтось інший описав би погоду надворі. Офелії замакітрилось у голові аж так, що вона мусила спертись об стіл.
— Розкол... Невже це робота однієї людини?
— Не знаю як, але Бог зламав світ, — повторив Торн велично спокійно. — Відтоді він має цілковиту владу над рештою уламків. Мельхіор продав йому душу, і це не окремий випадок. Чоловіки й жінки потаємно стежать за тим, щоб Духи родин і всі їхні нащадки чинили відповідно до плану, визначеного Богом. Моя мати належала до таких людей, і це геть усе зіпсувало — сам Бог вирішив зректися її. Не здивуюся, якщо ваші Настоятельки теж такі, а либонь, і хтось із ваших родичів, тому закликаю вас бути вкрай пильною.
Офелія заплющила очі. Мігрень діймала її, відгукувалася в голові бурхливою грозою.
— Та хто ж такий Бог?
— Отож тому вам так хотілося прочитати його Книгу? — запитала Офелія.
Торн насупився. Може, так упало світло настільної лампи, але у свинцевому небі його очей майнула погрозлива іскра.