Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 79)

— Це... Це трохи складніше, ніж я думав.

Торн відкинув своє світле волосся назад. Тепер він старанно уникав погляду Офелії. Краєчок повік у нього почервонів. Ця невиплакана сльоза зворушила Офелію більше, ніж будь-що сказане.

— Ідіть. Підводьтеся і йдіть, — благально мовив Торн. — Надто не люблю сльозливих прощань.

Він зняв Офеліїну руку, що вчепилася йому в сорочку. Як би їй хотілося мати дві руки, щоб міцніше триматися за нього.

— Ідіть, — глухим голосом повторив Торн, бо Офелія і не ворухнулася. — Що довше ви затримаєтеся тут, то складніше мені буде...

Кінець речення завмер у Торна на губах. Його очі розширилися від подиву, і при цьому шрам у нього на обличчі видовжувався до нескінченності. Офелія різко обернулась і теж побачила.

Із золоченої броні дверей блиснула стопа.

РОДИТЕЛЬ

Офелія не марила. Із сорока сантиметрів дверної товщі таки направду виходило тіло. Золото сяяло, мов кипляча лава, а втім, чоловік, що відділився звідти, не мав жодного сліду опіків. Опинившись у камері, він струсив з уборів золоті лискітки, що приклеїлися до них. Шкіра в нього була чорна, а вбраний він був у притаманний алхімістським кланам Золива тартан. Метал дверей уже повернувся у твердий стан, але там, де хвилину тому золото було бездоганно гладеньке, утворилася незугарна кірочка.

Крізь стовпчики ґрат чоловік миролюбно глянув на Офелію з Торном, немовби не було нічого дивного в тому, щоб заходити в тюремні двері, як ніж у масло. Відтак він зблід, зіщулив очі, а убори його перекинулися на східні. За мить він уже став геть іншою людиною і надприродно в’юнко просунувся між стовпчиками ґрат, неначе все його тіло було каучукове.

— От ми й зустрілися, анімісточко, — проспівав він музикально.

Офелія трохи розтулила рота, але п’ять складів вимовила безгучно, самими губами:

— Тисячолицник!

І чого б це учасникові Карнавального каравану навідуватися в таке непідхоже місце — їй годі збагнути. Однак її подив був ніщо порівняно з подивом Торна: він сперся об стіл, щоб спробувати ступити на здорову ногу, і від самого цього поруху сорочка його просякла потом. Зціпивши щелепи, мов лещата, Торн дивився на тисячолицника мерехтливим поглядом.

По-королівськи байдужо тисячолицник узяв собі стільця. Між митями, коли він почав сідати та коли вже всівся, тіло його розтягнулося, ніби гумове. Мов гриби, на обличчі виросли пишні, закручені догори вуса, східне вбрання змінилося на однострій із бранденбургами, а одне око скосилося всередину орбіти. Чимдалі більше дивуючись, Офелія впізнала зизоокого жандарма, що впіймав її на сходах мануфактури піскових годинників.

Гість схрестив ноги й аж ніяк не по-військовому обплів пальці навколо коліна.

— Я досить цікаво стежив за останніми содіями... Останніми подіями, — сказав геть інший голос, цього разу з північним акцентом. — Зокрема за вами двома. Уже якийсь час ви мене інтригуєте.

Серце Офелії пропустило одне биття. Майже нечутно, пошепки, Торн вимовив за неї неправдоподібну думку, що зринула в нього в голові:

— Ви Бог.

Закручені догори вуса тисячолицника піднялися від посмішки. То була найменш людська посмішка з-поміж тих, що доводилося бачити Офелії, і дівчина здригнулась усім тілом, укмітивши, що посмішка адресована їй.

— Отже, ти прочитала Книгу мого сина. Принаймні спробувала. Мої твори не до снаги першій-ліпшій чтиці.

Тисячолицник оббіг камеру зизооким поглядом, а тоді спрямував усю увагу на Торна. Стояння коштувало Торнові значних зусиль: він так сильно вхопився за край столу, що фаланги, здавалося, ось-ось тріснуть.

— А ти, навпаки, не перший-ліпший читець. Скористатися твоєю пам’яттю, щоб заповнити пропуски, — смілива думка.

На цьому слові тисячолицник шумно гикнув і підніс руку до рота. Звідти цілком природно випав шматочок іржі.

Офелію наче понесло вихором тривоги, страху й люті. Востаннє вона бачила цей предмет у шкірі Книги Фарука. Якщо ним заволодів цей тип, хоч як називається — «Бог» чи «тисячолицник» — це ворог, бо унеможливив будь-яке читання.

— Я маю більше знань, ніж усі бібліотеки, разом узяті, — проголосив тисячолицник. — Але цю дрібничку, — сказав він, спокійно розглядаючи іржаве вістря ножа між пальцями, — мушу визнати, пропустив.

І заглитнув — почувся вологий звук проковтування.

— Ліфтер, — пробурмотіла Офелія. — То були ви, чи не так? Ви зустрілися з володарем Фаруком після мене.

У тіні двокутівки тисячолицник наполовину прикрив повіки.

— Звичайно я не пхаю носа в справи дітей, але з Одіном виникають труднощі від заняття... Зачаття. Він ніколи не був слухняний, як брати й сестри. Думаю, що сьогоднішня наука була недаремна: відтепер він робитиме все, що я йому напишу.

Косі очі тисячолицника підвелися до Торна. Той чіплявся за стіл, а забита нога висіла мертвим тягарем, і з неї безладно стирчали поламані кістки, — ніби він будь-що мав стояти тут і тепер.

— Поки ми говоримо, Одін прямує сюди. Він іде виконувати твій вирок, хлопчику. Ти любив ундину... Убив людину. І неабияку людину.

На цьому слові тіло тисячолицника роздулося на стільці, вуса стончилися, стали подібні до знака оклику, двокутівка перемінилася на циліндр, а жандармів однострій поступився елегантному рединготу. Офелії здалося, що її шлунок підкотився до горла. Бачити, як барон Мельхіор сидить тут, перед ними, було божевільним видовищем.

— Напрошуються два цікаві запитання, — знову озвався тисячолицник воркітливим голосом барона Мельхіора. — Перше: чи варто було жити цій людині? Друге: чи варто тобі вмирати? Правду кажучи, гадаю, що з тебе буде значно ліпший опікун, ніж він.

Затамувавши подих, Офелія звела очі до Торна. Непевно тримаючи рівновагу, він затято мовчав. Його щелепи так напнулися, що кістки проступили під шкірою, — він був не в змозі їх розчепити.

Тисячолицник ризиковано зігнув голову з трьома підборіддями, щоб глянути на співрозмовника під іншим кутом. Офелію вразила схожість гротескних поз тисячолицника й Фарука, буцім тіла обох не підпорядковувалися тим природним законам, яким мало підпорядковуватися тіло пересічного хребетника.

— Вагаєшся? Видається, що ти досі не зрозумів, яку честь я тобі роблю. Опікуни — це обрані з обраних, єдині, до кого я маю дірну повіру... Повну довіру. Лиш на цьому ковчегу я ще не знайшов дітей, гідних мене заступати. Від усіх маю саме лише розчарування. Мельхіор перевищив повноваження і безсоромно користався моїм іменем. А твоя мати...

Вимовивши ці два слова, тисячолицник став втрачати вагу. Тіло виструнчилось і стало уподібнюватися до жіночого, аж доки не набуло вигляду вугластої жінки. На лобі вона мала спіральне татуювання хронікерів.

— Твоя мати, — вів далі жіночий голос, — занапастила своє ім’я.

Офелії на мить здалося, що Торн остаточно втратить рівновагу. Він геть збліднув, аж пополотнів, споглядаючи помолоділу матір без ознаки неслави та порушень пам’яті.

— Стань моєму сину за опікуна, — сказав тисячолицник. — Стань мені за очі та вуха на цьому ковчегу. Допоможи мені повернути родину на шолудивих прях... Правдивий шлях. Стань мені за улюблену дитину.

В Офелії закипіла кров. Користатися вустами матері, щоб промовляти такі слова, — нечувана жорстокість.

Тисячолицник склав гарні жіночі губи в посмішці, але не зміг вдихнути в неї жодних почуттів.

— Що думаєш, хлопчику? Запропонувати Одіну помилувати тебе? Ти готовий дати мені своє життя чи мені дати тобі смерть?

— Що я думаю, — повторив Торн.

Офелія вибалушила очі, побачивши, як із кишені сорочки Торн дістає пістолет і націлює його на тисячолицника. Другою рукою, яка тремтіла від надзвичайного напруження пальців, Торн узявся за стіл.

— Я думаю, що людству давно час отримати гральні кості назад.

Тисячолицник не кліпаючи прикипів очима до цівки пістолета.

— То ти не зрозумів, хлопчику? Людство — це я.

— Дурня! — сплюнув Торн крізь зуби. — Ви відтворюєте вигляд і потугу інших, щоб ліпше приховати власне обличчя і власну слабкість. Тепер нарешті я розумію, чому Гільдеґарда поклала кордон безпеки, — процідив він із ненавистю. — Ви заздрили її вмінню орудувати простором, чи не так? Заздрили, бо у вас немає такого вміння, яке було в неї. Ви не всемогутній.

Офелії занудило у грудях, коли вона почула постріл: Торн вистрелив прямісінько в материне обличчя. На її обличчі відбився жах, коли тисячолицник закотив очі, глипаючи на отвір від кулі, що всадилася йому посередині лоба, саме там, де було кланове татуювання. З дірки не вилилося жодної краплі крові, а шкіра затяглася так, що від рани не лишилося і сліду.

— Ти розчаровуєш мене, як і твоя мати. Розчаровуєш мене, як і Одін.

Торн оскаженів. Випустив другу кулю, потім третю, поки не спустошив барабана, поцілюючи у всі життєво важливі органи тисячолицника, але тіло останнього поглинало постріли, наче кремове.

Коли Торн використав усі набої, тисячолицник підвівся зі стільця, недбало махнувши сукнею.

— Війна, — зітхнув він. — Завжди війна. Що мені зробити, щоб відучити нащадків від цього ницого потягу?

Торн кинув зброю, вхопив Офелію за шалик і щосили штовхнув її.

— Тікайте!

Не залишаючи тисячолицникові часу оговтатися, Торн обіруч сперся об стіл і випустив усі пазури, що вигострила його нервова система. За кілька секунд обличчя, горло й руки матері Торна вкрилися рваними ранами, наче на голу шкіру сипонули десятки невидимих ножиць. Щойно зникав один поріз, як відкривався другий, без упину білуючи плоть. Деякі рвані порізи, завдані Торновими пазурами, були такі глибокі, що виривали цілі кавалки м’язів, але тисячолицник був здатен до регенерації і помалу-малу відновлював тіло.