Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 80)

Стоячи спиною до стіни, Офелія не насмілювалася зрушити з місця бодай на крок. Уперше вона бачила, на що спроможний дракон у розповні потуги, і не знала, хто її вражав більше — Торн чи тисячолицник. Їй здавалося, ніби вона — маленька дівчинка, яка застрягла в лещатах між силами творення і силами руйнації.

Коли ж нарешті Офелія спромоглася таки дістатися до телефона й зняти слухавку, щоб покликати на поміч жандармів, щоб ті відчинили двері, у відповідь вона почула тільки власний голос. Лінію було обрізано. Серце в Офелії похололо, коли в золоченій стіні навпроти на очі їй навинулися власні очі. Вона бачила в камері себе, Торна — і більше нікого. Тисячолицник не мав відбиття?

Усі меблі розлетілися по кутках кімнати. Ліжко тарахнулося, скрегочучи металом, об стіну, стільці приклеїлися до стелі, а стіл просунув ніжки між стовпчиками ґрат. У повітрі літала тільки лампа, мов кулька на ярмарку, яку утримував електричний дріт, а абажур обертався по колу. Лампа кидала хитливе світло на тисячолицника, що тепер перевернувся на голомозу дитину — так голилися мешканці Циклопа, майстри магнетизму й тяжіння.

Де Торн? Вигнувшись, Офелія помітила, як його велике тіло схиляється над умивальником. Черепом він розбив порцеляну зливника, і з труб на Торна виливався нестримний потік води й крові. Сила відпихання тисячолицника знерухомила Торна й прип’яла одну половину його тіла до стіни, другу — до підлоги.

— Руйнівник світу.

Офелія затремтіла, побачивши, що тисячолицник наближається до Торна й сідає перед ним навшпиньки. Підвішена в повітрі лампа слухняно пливла за ним, мов медуза в морі.

— Я не рисував квіту... Не руйнував світу, — тоненьким голоском сказав тисячолицник. — Я його врятував. Я батько й мати Духів родин, усім вам я родитель. Завжди бажав вам добра. Ти обрав не того суперника, малий.

Торн зіпнувся на лікті, щоб відслонитися від стіни, але тисячолицник клацнув пальцями — і збільшена сила тяжіння жбурнула Торна назад.

— Усе ще вважаєш, що я слабкий?

Цієї миті тисячолицник справді вподібнився дитині — дитині, що піймала коника й ладнається відірвати йому лапки.

Офелія сперлася на стіну. Поламана рука, складена на животі, впиналась у ребра. Тяжіння було таке викривлене, що вона вже не могла усвідомити свого ні доземного, ні поземного стану.

Дівчина позирала на своє відбиття в золотій броні. Дзеркало. Стіни цієї камери являли собою звичайнісінькі дзеркала.

Давши поверхні вповні себе поглинути, Офелія виринула з протилежної стіни, самісінько біля Торна. Поле відпихання, що ширилося від тисячолицника, вмить здавило їй легені.

— Досить, — видихнула вона. — Ви зробили пропозицію, Торн відмовився, зупиніться на цьому.

Офелія відчула на собі отетерілий погляд Торна, але цілковито зосередилася на дитині, що присіла навшпиньки перед ними. Тисячолицник повернувся до неї радше знуджено, ніж зацікавлено, мовби споглядаючи одноманітний пейзаж за склом у потягу. Однак потроху його погляд змінювався. Тим самим збільшувальним рухом його повік піднялися брови, лоб і вся голомоза голова. Уперше на поверхні обличчя з’явилася справжня емоція.

— Ти перкалодзоходиця... Дзеркалопроходиця. Я знав. Відчував, що є в тобі щось знайоме. На тобі його ознака.

— Ознака?

Якби Офелію не розчавлювало примхами тяжіння, вона сформулювала б запитання як слід. Поки тисячолицник знову перемінювався, відчула, як полегшується дихання. Уп’явшись очима в Офелію, він набув її вигляду. Струмені темних кучерів вихлюпнулися з голеного черепа, а дитяче лице осідлали окуляри. Позаду нього всі меблі, що поприлипали до стін і до стелі, впали на мармур, наче злива метеоритів. Лампа, хряпнувши на підлогу, вгасла й на кілька секунд занурила камеру в цілковиту темряву. Відтак колба миготливо засвітилася.

— Це ти дозволила йому втекти, — мовила друга Офелія невиразним голосом. — Ти вивільнила Іншого. Через тебе у світі збилася рівновага.

Умить звільнившись від магнетичного хвату, Торн учепився за умивальник, щоб зіпнутися на ноги, але від слів тисячолицника застиг на півдорозі, і вода з труб і далі продовжувала литися на його обличчя.

За кілька нерівних ударів серця Офелія втнула, про що говорить тисячолицник.

«Звільни мене».

— Мій перший прохід крізь дзеркало, — прошепотіла вона. — Отже, це не витвір уяви. Тієї ночі по той бік таки справді хтось був. — Офелія хотіла була підвестися, щоб подивитися двійникові в обличчя, але послизнулася на вологому мармурі й тільки ще більше забила руку. — Припустімо, ваша правда, — сказала вона, скривившись від болю. — Хто такий цей Інший і що він робив у дзеркалі в моїй кімнаті?

Тисячолицник буцімто напружено замислився. Офелія ніяковіла від того, що її змірює суворим поглядом власне обличчя.

— Інший спричинить обвал копчення цехів... Обвалення ковчегів. Це вже почалось і лиш погіршується. Що довше Інший залишатиметься на волі, то більше обвалюватиметься світ.

Офелії спершу здалося, що тисячолицник глузує з неї, а тоді відчула, як зі страху тілом аж до шалика пробігає дрож. Саме пригадала, як чотири роки тому від краю Полюса відкраявся кусень землі. «Він був не аж надто великий, — казав їй Торн. — Два роки тому від меншого ковчега Геліополісу відірвався шмат у кілька кілометрів».

Ні.

Не може бути, що це через її прохід крізь дзеркало.

Не може бути, що це через неї.

Тисячолицник прокволом обернувся до настінного годинника камери, що дивом уберігся в розгардіяші навколо. Як на провісника апокаліпсису він був не надто схвильований. Перетворився на мідяношкірого стариганя, а потім опустив на Торна байдужий погляд.

— Одін скоро прийде. Хай сам вирішує твою долю, як п’ятнадцять років тому вирішив долю твоєї матері. А ти, — докинув тисячолицник, звертаючись цього разу до Офелії, — муситимеш виправити те, що розладнала.

Ви тепер поєднані, Інший і ти. Рано чи пізно, хочеш ти чи ні, проминеш нове до мого... Приведеш мене до нього. А доти я стежитиму за тобою.

На цьому віщому слові старе тіло тисячолицника перейшло з твердого стану в газуватий. Червоною ектоплазмою піднявшись у повітря, він зник у вентиляційній решітці.

ВИРОК

Тепер у камері Офелія чула лише, як б’ється її серце, як на підлогу тече вода, як миготить перекинута лампа і як то там, то там буркочуть меблі, лежачи догори дриґом. Дівчину так приголомшили події, що знадобиться кілька місяців, років, усе життя, щоб отямитися. А поки напрошувалося лиш одне:

— Я мушу поговорити з володарем Фаруком.

Офелія повернулася до Торна, що був на диво мовчазний. Його погляд приховувала рука, зігнута на обличчі, мов дебелий павук.

— Торне? — занепокоїлась Офелія.

Він іще більше зімкнув довгі кістляві пальці, заглиблюючись у їхню темряву лицем. Груди його затіпалися, наче він боровся з нападом кашлю, кадик заворушивсь і раптом Торн зареготав. Звучало це хрипко, геть недоречно й мовби вихоплювалося з глибин його тіла.

Офелія сторопіла: шаснула гадка — а чи не збожеволів він? Однак коли нарешті його ручище знов упало, то відкрило гострий, мов стріла, погляд. Стріла, що нарешті знайшла ціль.

— Цей божественний комедіант дав мені хорошу науку.

Очі Торна ясно ряхтіли крізь пасма волосся, що прилипло до залитого кров’ю і водою обличчя.

— І ви теж, — проголосив він, — ви багато чого мене навчили.

Осміх пропав, коли Торн спробував змінити положення: про себе нагадали рани.

— Не рухайтеся, — наказала йому Офелія. — Я покличу на допомогу. І поговорю з володарем Фаруком.

Її патинки марно ковзали по калюжі води — Торн вхопив її за сукню, щоб утримати.

— Ні. Хай прийде сюди. Тепер це вже не має значення. — Торн заплющив очі, глибоко вдихнув, а тоді його повіки прикрилися так, що стали пропускати лиш одну іскорку. — Уважно мене послухайте. За вами стежитиме не тільки Бог.

Офелія й гадки не мала, що він намагається їй сказати, та й не хотіла знати. Мабуть, вона була ще схарапуджена через останні події, але рішучість підкотила їй до живота хвилею гарячого пару. Дівчина рвонула сукню, щоб Торнова рука послабила хват.

— Поговоримо про це, коли ви будете в безпеці, не раніше. Я не дам володареві Фаруку накинутися на вас. Обіцяю вам, а ви обіцяйте мені, що не робитимете нічого нерозважливого до мого повернення.

Торн переможено прихилив голову до стіни, і його погляд загубився в далекому внутрішньому крайнебі. Вода з обірваної труби й далі несла його кров по мармуровій долівці. Він нагадав Офелії розхитану ляльку, і нараз їй стало боязко лишати його самого.

— Пообіцяйте мені, — наполягала вона.

Кремезний Торнів ніс засопів.

— Я ніколи не роблю нічого нерозважливого.

Не гаючи більше ні секунди, Офелія шубовснула в золоту стіну й випірнула із зовнішньої поверхні дверей. Помітила кірочку розплавленого металу там, де зайшов тисячолицник. Як же це охоронці могли не зауважити її? І зрозуміла, перечепившись об тіло в однострої: то вартовий бригадир простягнувся на долівці. Офелія побачила, що він глибоко дихає, але не змогла його розбудити. Тисячолицник, очевидно, вдався до нарколепсії, щоб занурити вартового в штучний сон.

Щоб не минати низки броньованих дверей, що крізь них довелося пройти дорогою сюди, Офелія скористалася золоченими вивісками як дзеркалами й пройшла навпростець від першої до останньої. Якщо тисячолицник сказав правду, Фарук уже прямував до поліційного відділка. Залишалося дізнатися, де саме він тепер.