Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 82)

— Твоя Книга — лише початок твоєї історії, Одіне. Написати кінець належить тільки тобі.

З усіх горлянок присутніх видобулися здивовані вигуки. Офеліїні слова справили несподіваний і видовищний ефект. Фарук позадкував і підніс руку до грудей, саме туди, куди у величній своїй шубі клав Книгу.

Здавалося, його серце розбилося на друзки. Він упав на коліна, і волосся й хутро шуби змішались в одне. Від його незворушності не лишилось і сліду, а переповнені почуттями очі дивилися на Офелію так, ніби нарешті її побачили.

Їй мало б бути страшно: від того, що вона вчинила, від того, що він міг би з нею скоїти. Страху не було. Пам’ять про читання перенесла Офелію так глибоко в особисту історію Фарука, що тепер вона не розрізняла, де його минуле, а де її.

Офелія підійшла до нього й порухом, що обурив весь двір, відкинула йому з обличчя довге біляве волосся — саме так, як мати щойно відкинула його їй на сходах. Вираз обличчя Фарука, який стояв навколішки на мармурі із затисненою в руці Книгою, свідчив про його дуже велике сум’яття. Дух знову ширився від нього потужною невидимою аурою. Офелія відчула, як нею раз по раз пробігає біль, а нервова система приймає ударну хвилю, але дівчина витримала її. Фарук уже не був для неї безсмертним керманичем — тепер він став лише розгубленою дитиною, яка не відала, як дати собі раду.

— Артемідине дитя, — пробелькотів він знічено, — що... Що мені робити?

— На це можете відповісти тільки ви сам.

Офелія на мигах показала пам’ятцю підійти. Трохи повагавшись, юнак по-фаховому, як йому й належало, підніс записник. Жандарми й придворні, що стояли поблизу, нашорошено ззирнулися, розриваючись між бажанням або утрутитися в те, що діялося в них на очах, або дати драла.

Ледь тримаючись на ногах на мармуровій підлозі, Фарук розгорнув свій записник і заходився поволі гортати сторінки. Там містився протокол слухання Торна, копія угоди про читання і мішанка заледве розбірливої писанини. Фарук заціпеніло перечитав нотатки. Дивлячись на нього, можна було подумати, що в ньому відбувається якийсь внутрішній розкол — його тягнули врізнобіч суперечливі настанови. Окрім шелесту сторінок під його пальцями та кількох нервових бухикань у юрмі, довкола панувала печерна тиша.

Зненацька Фарук застиг посеред читання. Очі заклякли над вирізкою з газети. Попри те що Офелія бачила її в перевернутому вигляді, вона, однак, впізнала на фото Беренільду, яка сиділа біля колиски.

Коли Фарук нарешті згорнув записник і підвівся, усі навколо злякано здригнулися.

— Відчиніть двері, — наказав він.

Офелія затамувала подих. Вона відчула, як велетенська рука Фарука всією своєю вагою лягає їй на голову. Проте то був вияв не гноблення, а примирення. Ролі помінялися місцями: він став родителем, а вона — дитиною.

— Ви виконали угоду, Артемідине дитя. Я дарую пану Торну шляхетський титул і звільняю його від статусу неправонародженого. А отже, для нього проведуть нове судове слухання, як і годиться. Відчиніть двері, — повторив Фарук жандармам.

Серед міражників стало помітне ремствування, але воно вмить згасло, мов свічки, під крижаним поглядом Фарука. В Офелії нестямно калатало серце, і вперше вона дивилася на Фарука як на справжнього Духа родини. Полегкість пройняла її так миттєво, що ноги розм’якли й стали мов масло — дівчина з усіх сил трималася, щоб не впасти. Скоро вона побачить Торна. Його полікують, чесно судитимуть, і разом він і вона вирушать у нову подорож.

Поки важкі золоті двері, що ними керували троє бригадирів, скреготіли металом, Офелія чіплялася лиш за цю думку. Не бажала думати ні про тисячолицника, ні про опікунів, ні про цього Іншого, що його вона буцімто випустила і який спровокує обвалення ковчегів. Ні, вона не бажала думати про все це. Хотіла лиш смакувати разом із Торном цю, хоч і плинну, мить незатьмареної радості.

Коли двері камери нарешті відімкнули, в Офелії кров похолола в жилах.

Перекинуті меблі по кутках кімнати. Лампа, що жалібно мигтить на долівці. Вода, що так само витікає з умивальника. І ніде нема Торна.

КРІЗЬ ДЗЕРКАЛА

Шалик Офелії майорів на вітрі, мов прапор. Тримаючи в руці маленьку валізу, дівчина крокувала пероном, не в змозі відірвати погляд від краєвиду. Причал дирижаблів вмостився на краєчку Небограда, і звідси розстелявся неозорий вид на ковчег унизу. Офелія не знала, коли тепер побачить ці хвойні ліси й білі гори, тому поклала собі востаннє наповнити легені цим винятковим вітром, де змішалися смола, сніг, сіль та вугілля.

А Торн? Де він в усьому цьому?

«Ви теж, — сказав він їй. — Ви мене багато чого навчили». Не одразу, але зрештою Офелія збагнула сенс цих слів. Хай вона не змогла навчити Торна читати, зате він зумів проходити крізь дзеркала. Торн покинув тюремну камеру так само, як і Офелія, послуговуючись блискучою поверхнею мурів. З якого дзеркала він відтак вийшов і як спромігся зникнути з дороги з поламаною ногою? Це залишалося таємницею.

Перший свисток чергового по перону повернув Офелію до реальності. Дівчина довірила свою валізу молодшому братові, що наполегливо пропонував свої послуги, і пішла містком до дирижабля — ним уже піднімалися одне за одним усі родичі. Горло стиснулося, коли Офелія побачила зграйку, що скупчилася на кінці перону, щоб попрощатися.

Арчибальд підійшов до неї першим і вітально зняв капелюха — дно звісилось і закляпнулося, мов розкладачка.

— Неодмінно звернуся до вас наступного разу, коли мене викрадуть. Заради всього святого, пані Торн, не робіть такого обличчя, — сказав він їй, підморгнувши, і нахилився до неї. — Якщо ви невдовзі не повернетеся на Полюс, то Полюс прийде до вас — слово посланця!

Не надто переконано Офелія всміхнулася йому у відповідь, а тоді простягнула руку Ренару, який рішуче від неї відвернувся.

— Будь ласка, Ренольде, не гнівайтеся на мене перед розлукою.

Вітер розпатлав усі руді кольори на ньому: брови, бакенбарди, волосся, навіть шерсть Ковбаски, що сиділа в нього на голові, — і від того Ренар мав іще більш гнівливий вигляд.

— Та що вже там, ви не мусите перепрошувати в мене, — пробурчав він. — Ви моя хазяйка, нагадаю. Що то буде мені за життя, якщо я не супроводжуватиму вас усюди, куди ви йтимете?

— Це тимчасово, — пообіцяла йому Офелія.

Вимовивши ці слова, вона відчула, як у неї ще дужче стиснулося горло. Насправді вона не знала, наскільки тимчасово це буде. Офелія нервово зиркнула на доповідачку, що чекала її за кілька кроків від них. Убрана в чорну сукню, доповідачка немов уособлювала правосуддя, а флюгер на капелюсі суворо тицяв на Офелію. Щойно Настоятельок поінформували про останні події, вони наказали негайно репатріювати Офелію на Аніму, а дівчина не мала іншого вибору, крім як підкоритися. Відколи Торн зник із камери, він не подав жодних ознак життя, бодай телеграмою. Його офіційно визнали за злочинця, і Родиністерство Аніми скористалося із цієї приключки, щоб відкликати Офелію. Якби дівчина не послухалася, то дипломатичне напруження між Анімою та Полюсом іще більше поглибилося б. А втім, Офелія підозрювала, що є інша причина її відкликання. На батьківщині вона опиниться під наглядом Настоятельок, які за нею неухильно стежитимуть.

«За вами стежитиме не тільки Бог».

Чи мав Торн на увазі Настоятельок, коли дав Офелії цю засторогу?

— Ваше місце тут, — додала Офелія, вперто простягаючи Ренарові руку. — Скажіть Ґаелі, коли побачите її, що я завинила їй монокль.

Велика рука Ренара поглинула руку Офелії.

— Ні. Маєте повернутися, щоб сказати їй це особисто.

Черговий по перону просвистів удруге. Офелія повернулася до Беренільди поряд із гарненьким візочком і вмить забула слова, які ретельно готувала для цієї нагоди.

— Пані, я... Ви на мене...

Беренільда обійняла Офелію так міцно, що парфуми огорнули дівчину з голови до ніг.

— Знаю, — прошепотіла вона їй на вухо. — Знаю, що ви мені не все розповіли, і знаю, що не можете мені того ще розповісти. Я не все розумію, Офеліє, але ви маєте цілковиту мою довіру, так само як і довіру Торна.

Доповідачка сухо гмикнула, і Офелія відчула, як її опір береться розколинами.

— Ви таки не хочете поїхати зі мною на Аніму? — запитала вона в Беренільди.

— Обов’язки потребують моєї присутності тут. Ви справили надзвичайний вплив на нашого любого володаря, але він такий забудькуватий! Ми з донькою маємо лишатися коло нього, щоб нагадувати, чого ви його навчили. І до того ж, — додала Беренільда ще тихіше, — я маю залишитися заради Торна. Не знаю, де він цієї хвилини, коли ми розмовляємо, але не переймайтеся: цей хлопець дивовижно пунктуальний. Коли настане час, він повернеться. А поки що, будь ласка, не забувайте його.

Коротко засміявшись, Офелія протерла очі під окулярами.

— Торн відповів би: «Я ніколи нічого не забуваю». А особисто я не забула про свою обіцянку, яку дала вам. Я ж повинна назвати хрещеницю.

Черговий по перону просвистів утретє й востаннє. Офелії слід було підніматися на борт дирижабля, але вона не стала зважати на настирливий кашель доповідачки та оклик матері з містка, а нахилилася над візочком малої. Шкіра в неї була така сама, як і у Фарука, дуже біла.

Офелія мовчки дала хрещениці обіцянку. Вона знайде Торна. І якщо для цього доведеться кинути виклик Настоятелькам, Богові людства чи тому, хто розколов світ, вона це зробить.