Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 81)
Відповідь спіткала Офелію у вигляді гучного гамору, поки вона піднімалася мармуровими сходинками, що линули з підземелля. До верхівки сходів у протилежному напрямку надходив кортеж із придворних — справжнісінька сніговина з перук, рединготів і суконь. Усі трималися позаду Фарука, що невимовно повільно спускався сходами. Даремно жандарми намагалися загатити цей плин відвідувачів — їх поглинуло численністю натовпу.
— Прошу вас, володарю!
Поверх усіх голосів лунав гарний голос Беренільди. Довгий шлейф сукні струмився зі сходинки на сходинку, а вона благально піднімала обличчя до Фарука.
— Змініть вирок моєму племіннику на умовний. Згадайте все, що він зробив для вас на своїй посаді.
Беренільда болісно заламувала брови, шарпала сережками й викочувала пошаленілі очі. Ніколи Офелія не бачила її отак із душею навстіж перед двором.
Якщо ж вона була чистісінькою емоцією, то Фарук утілював байдужість. Навіть не вшановуючи Беренільду поглядом, він незворушно спускався сходами, немовби сам був із мармуру, як і ті сходи.
Коли Беренільда побачила внизу, біля сходів, Офелію, то стала як стовп, і весь кортеж, зачовгавши черевиками, теж зупинився. Якісь голоси ззаду загомоніли: «Що сталося? Чому ми зупинилися?» Але ця нетерпляча говірка вгасла, і незабаром на сходах залягла цілковита тиша.
Лише Фарук мляво провадив спуск: очі напівприплющені, а довга білява шевелюра гойдається, мов шовковий плащ.
Офелія пішла сходами йому назустріч. Мокра наскрізь сукня, скуйовджені кучері, поламана рука — мабуть, вона мала жалюгідний вигляд, але її це не обходило. Підвела погляд так високо, скільки змогла, шукаючи погляд Фарука під його прикритими повіками.
— Я теж із ним зустрілася, — промовила Офелія, і голос її відбився від мармуру. — Я знаю, чого він від вас сподівається, але ви не повинні йому підкорятися.
Придворні отетеріло ззирнулися, і навіть Беренільда від здивування розтулила рота. Офелія знала, що тут небагато хто може второпати, на кого й на що вона натякала. Фарук так само поволеньки спускався до неї сходами, сходинка за сходинкою, як велетенський сомнамбула. Тепер він був дуже близько, і її здивувало, що вона не відчуває перших хвиль його потуги. То був лихий знак: отже, вона не привернула всієї його уваги.
— Ствердіть власну свободу, — напосідала вона. — Ствердіть її, помилувавши Торна.
Що ближче до неї підходив Фарук, то більше посилювалося парадоксальне відчуття, ніби він далеко. Він уникав її погляду, і коли нарешті відповів, його голос пролунав так, мовби тріснув льодовик:
— Я мушу чинити, як написано.
Тоді Офелія втямила, що Фарук не тільки не перестане спускатися, але й не зробить нічого, щоб її обійти. Вона опинилася б у нього під ногами, якби Беренільда вчасно не відштовхнула її з його путі.
Слідом за Фаруком поновив ходу й супровід придворних. Фаворитки тремтіли під діамантовими прикрасами, не придатними для крижаного світу поліційного відділка. Навіть пам’ятець, що стискав у руках записника Фарука, непевно озирався довкола.
Беренільда відвела Офелію в закуток сходів, де їх би не заштовхали, і взяла її руки у свої, подібно як потопельниця хапається за пліт.
— Я не впізнаю нашого володаря! Він не у звичайному своєму стані. «Я мушу чинити, як написано» не сходить йому з вуст. Нібито... Нібито думає лиш про те, щоб покарати мого бідного хлопчика. Чому ви сказали йому ті слова? Ви знаєте, що з ним? Що буде з Торном?
— Я їх бачу! — гримнув голос. — Дайте пройти! Це моя донька!
На превеликий Офеліїн подив, спалахнувши червоною сукнею, з юрми шляхетства вигулькнула її мати. За нею поспішали батько, дідусь, тітка Розеліна й сестра Аґата.
— Отже, це не балачки?
— Тебе справді віддали заміж за пана Торна?
— У в’язниці?
— Без нас?
— Без церемонії?
— Без мереживної сукні?
Арчибальд і собі виринув із натовпу — циліндр на ньому ледь тримався і мав от-от злетіти з голови. На долонях пан посланець ніс Беренільдину дитину, немовби йому доручили опікуватися феєрверком, який мав от-от вибухнути.
— Нам не можна тут залишатися. Торн попрохав мене евакуювати вас звідси, якщо поверне на лихе. — Арчибальд захоплено глянув на плав шляхетства, що мчав у підземелля. — На мій погляд, на хороше вони геть не повертають.
— Повернімося додому, сестричко! — заблагала Аґата, тягнучи Офелію за шалика. — Двір зовсім не такий, як я уявляла!
Оглушена подіями, Офелія стала до всіх них спиною, заплющила повіки, абстрагувалася від гамору й упорядкувала думки. Невже Фарук справді став недосяжним?
Вона повернулася до дідуся — той щоразу, коли якийсь шляхтич його штурхав, лаявся суржиком.
— Казки про предмети, що ви мені надіслали... Жодна не збентежила володаря Фарука так, як казка про ляльку.
— Ляльку? — пробубонів дідусь у вуса. — Ляльку, що мріяла стати акторкою?
Офелія кивнула, більше для себе, ніж для нього. Наприкінці казки лялька дізналася, що насправді хотіла здійснити мрію власниці.
— Володар Фарук плутає власну історію з казкою. Я мала вигадати інший кінець.
Щойно Офелія вимовила ці слова, як спалах болю з краю до краю пронизав її чоло. Під поштовхом родинної потуги Торна вивільнилася пам’ять про читання. Безголовий солдат. Стара школа. Запах золотистих мімоз. Вибиті вікна. Запнуті дзеркала. Офелію засмоктало у вихорі часу, і вона знову побачила, як юний Фарук стоїть навколішки біля її ніг, піднімаючи до неї жадібний погляд.
— Знаю, — пробурмотіла Офелія, повертаючись до Беренільди. — Нарешті я знаю, що треба йому сказати. Заберіть дитину подалі звідси. Я приєднаюся до вас згодом.
Вона вже побігла сходами, аж тут мати вхопила її за рукава.
— Стривай-но!
Не змінившись на виду, Офелія показала, що не дасть себе затримати, але мати підійшла й одним рухом зав’язала шалик вузлом навколо руки Офелії й відкинула з обличчя пасма її волосся, щоб добре його бачити.
— Ох той пан Торн. Мені ще не випало з пам’яті, що ти прикипіла до нього, але я все одно терпіти його не можу. Та вже гаразд, тепер це твій чоловік, і твоє місце поряд із ним. Моє місце — тут, я чекатиму тебе. І, будь ласка, будь розсудлива.
Офелія потиснула материну руку, перш ніж відпустити.
— Дякую, мамо.
Ідучи проти натовпу, Офелія міркувала про те, що повідомлення, яке вона несе, суперечить усьому, що вона цієї ночі побачила й почула від Бога. Однак вона мала цілковиту певність, що помилки бути не може. Саме це, це й ніщо інше вона мала сказати Фарукові.
Зрештою вона помітила його на другому кінці коридору: Фарук, мов засніжений шпиль, височів у морі перук. Він стояв перед камерою Торна й чекав, коли відчинять. Довкола панувала атмосфера загального сум’яття — жандарми саме виявили, що побратим спить на долівці й що на дверях є кірочка розтопленого золота. З уст до вуст уже передавали слово «втеча», але голова бригади непохитно сказав:
— Камера була герметично зачинена, володарю. Відбулася спроба проникнення, але зовні двері так само прицвяховані. Щоб їх відчинити, треба три особливі ключі, і один я тримаю в себе особисто.
Протиснувшись до перших лав, Офелія побачила, як голова бригади гордовито вимахує в’язкою, що поблискує в нього на шиї. Вона могла б пояснити йому, що існує безліч способів зайти в камеру й вийти з неї без ключів, але, мабуть, це було б не в його інтересах.
— Відчиніть, — наказав Фарук безбарвним голосом. — Заждіть!
Попрацювавши ліктями, Офелія таки вийшла з юрмища, а тоді стала між Фаруком і броньованими дверима, попри несхвальний шепіт, що знявся навколо. Дівчина так високо звела голову, що ледве не скрутила собі шию, і стала навшпиньки, сподіваючись нарешті піймати Фаруків погляд там, нагорі, на верхівці його нескінченної постаті. Дарма. З понурої шпаринки між повіками він дивився просто себе. Бувши килимком, Офелія справила б на нього той самий ефект.
— Прошу звільнити дорогу, пані, — утрутився голова бригади.
Він видав цей наказ ввічливо, але владно. За мить брови в нього злетіли догори — напевно, він питав себе, як Офелія вийшла з камери. Либонь, зміркував, що жандармерія сьогодні вже досить зробила із себе посміховище, бо втримався від будь-яких зауваг із цього приводу.
— Учора я не змогла виконати угоду, — мовила Офелія, зосереджуючись винятково на Фарукові. — Було дещо, що ви бажали пригадати про вашу Книгу, і я того не знайшла. Тепер я знаю, що це таке.
Фарук не зволив опустити на неї очі, а далі споглядав дебелі круглі двері із гартованої криці, коліщаток та замків.
— Я мушу чинити, як написано, — повільно викарбував він без жодної інтонації в голосі.
Окуляри Офелії потемніли. Вона ніяк не могла збагнути, яким чином тисячолицник знову повернув Фарука під свою владу. Торкнувся Книги. Чого Офелії годі було зрозуміти — навіщо він це зробив. Це цілковито суперечило тій правді, яку він колись прагнув передати Фарукові.
— Ви не лялька, — мовила Офелія, спромігшись на повен голос. — Ви не повинні здійснювати чужу мрію.
— Я мушу чинити, як написано, — не вагаючись повторив Фарук. — Відчиніть двері.
Троє бригадирів, відповідальних за механізм відчинення, підійшли до Офелії, але вона міцно стояла на ногах, і Божі слова вийшли з її тіла, мовби завжди були там і ждали свого часу, причаївшись у куточку її єства: