Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 78)
— Кожна людина має право грати зі своїм життям, як із гральними кістьми. Гра дає випадкові результати, що перевищують будь-які пересуди. Якщо ними махлюють, то вони втрачають будь-який сенс. Увесь двір шахраює. Інакше бути не може, адже Дух нашої родини, взірець суспільства — махляр. Фарук навмання роздає ласки й кару замість того, щоб дотримуватися правил. А випадок того, хто зламав світ, іще гірший. Він украв гральні кості людства й так і не вийшов із тіні.
Офелії стало моторошно. Уперше Торн отак звірявся їй. Говорив із нею по-справжньому, як рівний із рівною.
— Отже, від початку ви розслідували Бога, — сказала вона. — А потім? Який у вас був намір?
Торн знизав плечима, наче відповідь була очевидна.
— Віддати ці гральні кості світові. Що світ відтак зробить із ними, мене не обходить.
Офелія була приголомшена зізнаннями Торна.
— Ви хочете сказати... Перечити Богові?
— Я всіляко привертав його увагу до себе. Мельхіор був ладний на будь-які крайнощі, щоб не дати мені прочитати Книгу Фарука. І недарма: Фарук і Бог мають спільне минуле. Я таємно сподівався спровокувати Бога на зустріч, зазіхаючи на цю тему. Бог неодмінно має слабкий бік, усі його мають. Залишалося тільки знайти, який саме, — і справа владналася б.
— Але чому ви? — наполягала Офелія. — Чому ви, ви сам мусите владнати цю справу?
Торн скривився, пробуючи змінити позу. Від коріння волосся скочувалися крапельки поту. Нога напевне завдавала йому страшного болю.
— Фахова деформація, — зрештою пробубонів він. — Вважайте це за недолуге почуття обов’язку чи невиліковну негнучкість розуму.
Офелія довгим поглядом захоплено дивилася на Торна в тьмяному світлі лампи. Ніколи вона не почувалася такою маленькою і ніколи він не здавався їй таким великим — і хай вона стояла, а він скоцюрбився, це нічого не міняло. Цей чоловік — чистісінький мізантроп, але міркує значно ширше, глибше, ніж решта, значно далі своїх особистих інтересів.
— І все це ви тримали при собі п’ятнадцять років?
Торн кивнув, примруживши очі, мов два сріблясті спалахи.
— Я навідріз не хочу приплутувати до цього тітку. Невідання менш небезпечне, ніж знання. З вами все змінилося, відколи ви прочитали Книгу. Однак пам’ятайте, що правда має ціну, і вона висока. Ніколи не забувайте, що сталося з Гільдеґардою. Напевно ж вона знала більше за мене й вважала за краще покінчити самогубством, ніж погодитися захистити мене. Весь час запитую себе, чому Мельхіору так кортіло, щоб вона зустрілася з Богом, — замислено додав він. — Барон теж узяв цю таємницю із собою в могилу.
Зненацька мігрень Офелії пронизала блискавка. Ніби пристрій уповільненої дії, родинна потуга Торна влилася в неї і дмухнула на вуглинки її пам’яті. Дівчина знову побачила, як юний Фарук стоїть навколішки біля її ніг, піднімає до неї жадібний погляд, немовби сподівається, що вона — вона, вона сама — дасть йому сенс життя.
Бій настінного годинника рвучко повернув Офелію до теперішнього.
— Нам не можна гаяти час.
— Я ніколи не гаю час, — ствердив Торн, вигинаючи брови. — Усе, що я вам сказав, мусив сказати тепер. Матимете застосувати це ліпше, ніж я.
На цьому слові він розігнув пальці, що стискав у кулаку — вони приховували маленький кишеньковий пістолет. В Офелії тьохнуло серце від цього видовища. Була певна, що Торн нічого не мав у руках, підписуючи суддівські папери.
— Арчибальд, — зрештою здогадалася вона. — Коли він вітав вас...
— Хоч він і кумедний, але вправний. Я попросив його про цю послугу, коли він прийшов провідати мене.
Офелія враз відчула, як її кидає то в жар, то в холод.
— Чому ви попросили в нього зброю?
— Не маю жодного наміру закінчити, як моя мати, — відповів Торн категорично. — Я хочу сам вирішувати, коли і як померти.
— Ви не закінчите, як ваша мати, обіцяю вам — облиште ці думки негайно.
Офелія говорила так палко, що суворі риси Торна напнулися з подиву.
— Ви не повинні нічого мені обіцяти. Є дещо, що вас зацікавить у цьому предметі. — Торн проникливо глянув на кишенькового пістолета, що виблискував у світлі лампи. — Скільки тримаю його в руці, а ще не прочитав.
— Що-що?
— Я його не прочитав, — повторив Торн. — Торкаюся його, але не відчуваю нічого незвичного. Звісно ж, я не знавець, але схильний думати, що це нехороший знак.
Офелія помітила на столі жерстяний кубок і підсунула Торну. Торн узяв його, покрутив між пальцями, а тоді відставив.
— Нічого.
— Добре зосередьтеся, — порадила йому Офелія, силкуючись не виказати паніки. — Прочитати предмет — це ніби зняти слухавку. Треба дослухатися, що він вам розкаже.
Торн повторив рухи, цього разу з кнопкою на лампі: покрутив її в один бік, у другий, збільшуючи й зменшуючи яскравість колби.
— Нічого.
— Немає видінь? — прожебоніла Офелія. — Незвичних відчуттів? Навіть слабкого враження?
— Hi.
Офелія зняла з носа окуляри.
— Тримайте. Простіше читати предмет, не заплямлений власним емоційним станом.
Трохи помацавши окуляри, Торн повернув їх.
— Так само нічого. Радше кумедно, але видається, що я не надто обдарований читець. А тепер послухайте мене уважно. Хочу дещо у вас попросити.
— Ні.
Відповідь вихопилася в Офелії майже мимохіть, та не завадила Торну спокійно правити своєї:
— Заберіть мою тітку із собою на Аніму. Ні одна, ні друга — ви не мусите терпіти громи Фарука через мене. Нікому не розповідайте про те, що знаєте, і живіть, як жили. Правда — важкий тягар, не на кожні плечі її покладеш.
— Ні, — повторила Офелія.
Вона пошукала зокола, що б іще його прочитати, але в тюремній камері вибір був невеликий.
Торн поклав маленького пістолета в кишеню сорочки.
— Я не використаю цієї зброї перед вами. Кличте охорону і йдіть.
Офелія захитала головою так сильно, що зачіска не витримала й волосся розсипалося по спині. Дівчину поймав жах.
— Ні-ні-ні, — благала вона, чимдужче не ймучи віри. — Ви маєте спробувати ще... Ми маємо спробувати ще. Я переконаю володаря Фарука дозволити мені прочитати його Книгу вдруге. Мусить бути вихід, завжди є вихід.
— Офеліє.
Руки Торна огорнули її обличчя, щоб змусити подивитися йому в очі. Сяк-так сидячи на стільці, він дивився на неї доконечно серйозно. У слабкому освітленні кімнати шрами, що перетинали його руки, висвічували, мов тонкий місяць.
— Не ускладнюйте мені завдання. Жодному з нас не до снаги задовольнити Фарука, і ви це знаєте. Він забере в мене пам’ять, а з нею — усе, чим я є. Я не хочу закінчити, як моя мати, розумієте? — Його пальці ще більше притислися до щоки Офелії. — Я не страждатиму, — пообіцяв він їй.
— Благаю вас...
Голос Офелії обернувся на благальний шепіт. Торн дивився на неї й щиро дивувався, а тоді в нього сіпнулися губи в напівусмішці-напівгримасі. Нерішучим, трохи скромним рухом він запросив Офелію підсунути ближче свого стільця, щоб знайти компроміс між її поламаною рукою та його забитою ногою. Коли вона сіла досить близько, він сперся чолом об її плече.
— Коли я вперше вас побачив, то в мене склалася нікудишня про вас думка. Вважав, що ви без клепки й без волі, навряд протримаєтеся до шлюбу. Це лишиться найбільшою помилкою в моєму житті.
Офелію розривали розпука й лють. Він не мав права! Не мав права отак проникнути в її життя, усе перевернути догори дриґом, а тоді піти, наче нічого й не було між ними.
Коли Торн щільніше пригорнув її, у неї всередині все наче обірвалось.
— Не падайте більше зі сходів, минайте гострі предмети, а надто, надто бережіться сумнівних людей, добре?
Щокою Офелії скотилася сльоза. Торнові слова падали в бездонне провалля, що утворилося в її тілі. Мала остаточну певність, що тієї миті, коли він піде, вона ніколи більше не зазнає такого теплого почуття.
Торн зітхнув у неї на плечі.
— А, і от що: я кохаю вас.
Офелія схлипнула. Їй відібрало мову. Дихати стало важко.
Руки Торна пірнули в густі кучері. Дихання почастішало. Він притиснувся до неї тілом так близько, як лиш можна було, а тоді жваво, аж рвучко відірвався.
Прочистив горло, бо голос раптом охрипнув.