Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 73)
— Доповідачка пасе тебе флюгером, — попередила її тітка Розеліна. — Вона надіслала звіт Настоятелькам і з дня на день жде їхньої відповіді. Родиністерство Аніми не схвалить того, що ти намірилася вчинити. Я вже не певна, що сама це схвалюю.
— Поки до нас не дійшла їхня телеграма, я ще нічию волю не переступила, — відрізала Офелія твердо. — Ось тому й попросила про термінову зустріч.
— Володар Фарук аж надто швидко погодився, це нічого доброго не віщує. Беренільда сто разів просила про побачення, а він навіть не вшанував її відповіддю.
Матір його дитини! Ото бігає тепер бідолашна від салону до салону з дитиною на руках, шукає підтримки. Беренільда про щось когось благає — уявляєш взагалі таке? Ніколи ще не бачила її в такому розпачі. — Тітка Розеліна помітила, що Офелія вперто мовчить, обхопивши долонею руку в шалику, і дивиться просто себе. — Пан Торн мені не надто приємний, — докинула вона більш м’яко, — але те, що діється, просто обурливо. Без права на відвідини, заборона бути на слуханнях та й саме слідство таке куце, що присяжні, либонь, і присісти не встигли. Навіть розжалувані... Перепрошую, усі колишні розжалувані цураються його. Розумію, що ти засмучена.
Офелія не відповіла, заповнюючи тишу музикою з фонографа.
Засмучена? То мало сказано. Нечасто їй доводилося когось ненавидіти, але те, що відчувала, згадуючи барона Мельхіора, хай навіть і
Ніхто у дворі не волів вірити, що такий мирний чоловік організував викрадення власних кузенів і вбивство юнки. Натомість усі погоджувалися, що на це цілковито був здатний Торн. Кепське враження, що він справив, подавши у відставку Фарукові та розірвавши дипломатичний союз з Анімою, грало не на його користь. З Торна зробили цапа-відбувайла: його звинувачували не тільки у вбивстві міністра елеганцій, а й у вбивстві графа Гарольда, редактора «Нібелунгів», голови військової поліції й навіть Матінки Гільдеґарди, що зникла за геть незбагненних обставин. Її зізнання невідомо як зникли.
Офелія, звісно ж, зголошувалася свідчити, але в стіни суду її не пустили. Секретар узяв її свідчення — та й по всьому. Дівчина була переконана, що цей папірець так і не дістали з шухляди, куди його поклали.
Сьогодні вранці вирок упав гінко, мов лезо гільйотини. Торна проголосили зрадником своєї родини й присудили до Ампутації обох родинних потуг, а відтак його мали викинути за вал. На поталу Звірам без пазурів і без пам’яті. І позаяк ця правна машина працювала не досить хутко, виконання вироку призначили на наступний тиждень.
Офелія проковтнула наплив паніки й люті, що підкотив до живота. Вона цього не дозволить. Коли Торн вирішив здатися правосуддю, вона сказала, що послухається його рішення, та аж ніяк не обіцяла, що не долучиться до судового розбирання.
— Гінекей! — оголосив ліфтер.
Офелія намірилася була просити його підніматися далі, аж тут хтось потягнув за дзвіночок ґрат, щоб зайти всередину.
То був Арчибальд.
— Мої вітання, — вклонився він, знімаючи старого циліндра.
Розпатланий, неголений, неохайно вбраний — чистісінький волоцюга. Навіть ліфтер не стримався й насупив брови, побачивши, як той заходить у ліфт.
— Маєте жалюгідний вигляд, — сказала йому тітка Розеліна. — Як ви почуваєтеся?
— Приблизно так само, як і на вигляд, люба пані.
Глузливий осміх поступився вгаслим очам. Він скидався не на волоцюгу — на привид волоцюги. Павутина не тільки розірвала з ним зв’язок, а й далі носила жалобу, нібито його тілесної присутності бракувало, щоб уважати його серед живих. Рідні сестри ставилися до нього як до чужинця, управителя мов водою змило, а Матінка Гільдеґарда мертва — навколо неї ж обертався Арчибальдів всесвіт від його народження. Його світ теж блискавично змінився. Офелія й рада була б поспівчувати йому, але не мала часу.
— Є новини? — запитала вона.
Арчибальд ствердним ляском насунув капелюха і взяв келих шампанського з буфету, що був у ліфті.
— Я щойно
Офелія охоче повірила йому. Ніякий інший чоловік не зміг би безкарно зайти й вийти з Гінекею Фарука, як щойно це зробив Арчибальд.
— Пані Фріда — вельми цікава фаворитка, — вів далі Арчибальд, ковтнувши шампанського. — Вона має не тільки найгарніші ніжки у дворі, а й пречудово довгі ручки. За кілька телефонних дзвінків їй удалося дістати мені зустріч на п’ять хвилин у кімнаті для відвідувачів. Від державної в’язниці годі сподіватися більшого.
— Ми зможемо поговорити з Торном? — вигукнула Офелія, і серце в неї похололо.
Легенько здригнувшись, тітка Розеліна дещо стривожено позирнула на неї, але нічого не сказала.
Арчибальд похитав головою, усміхаючись кутиком рота.
— Ви ні. Пані Фріда погодилася зробити таку послугу лише мені. Ці п’ять хвилин я використаю якомога корисніше, — пообіцяв він, силкуючись говорити серйозно. — Якщо Торн матиме для вас повідомлення, я обов’язково вам перекажу.
— Скажіть Торну, що ми його не покинемо, — промовила Офелія, сильно стискаючи рукав Арчибальда. — Те, що ви робите, дуже великодушно з вашого боку. Він буде вам вдячний.
Арчибальд кліпнув. Очі його замиготіли, як шампанське в келиху, а тоді знову згаснули — колишній погляд ожив ненадовго.
— Торн подякує? — повторив він. — До цієї секунди я й гадки не мав, що ті два слова можна поєднати. Щоб ви мене правильно розуміли, роблю я це не для нього. Я вам заборгував, а така думка мені неприємна. Значно веселіше, коли навпаки.
У такий спосіб він дякував їй.
Відколи Арчибальд повернувся, вони ще як слід не говорили, і Офелія мала підозру, що йому трохи соромно. Про перебування у в’явуарі в нього лишилися тільки туманні спогади. З бароном Мельхіором він востаннє мав справу в Місяцесяйві, коли поцупив у нього пісковий годинник. Арчибальд вважав його за наступну жертву Матінки Гільдеґарди, очевидно, хибно переконавши себе, що викрадення на її совісті. Він вирішив відкрити пісковий годинник таємно, нікого не попередивши, бо вважав, що той віднесе його простісінько до Матінки Гільдеґарди. Йому здавалося, що досить йому опинитись там, як він зможе владнати все і ця ситуація буде розв’язана без зайвого розголосу.
Дотепер він розплачувався за цю помилку в міркуваннях.
— Останній поверх! — оголосив ліфтер, зупиняючи ліфтові гальма, і відчинив золоті ґрати. — Приватні покої володаря Фарука. Дозвіл на прохід має тільки панна.
Тітка Розеліна ущипнула Офелію за плече, щоб та на мить затрималася.
— Я помилялася, ти вже не дівчисько... Іди, — сказала вона зухвало, відпускаючи Офелію. — Покажи володарю Фаруку, на що здатна анімістка.
Офелія була геть не в гуморі, і їй зовсім не хотілося всміхатися, але тут не стримала усміху, що набіг на вуста.
— Покладіться на мене.
Вона закрокувала шахматною плиткою передпокою. Ліфтер зачинив ґрати, та Офелія побачила, як ліфт спускається, відносячи від неї Арчибальда. Той підняв келих на її честь — і на честь тітки Розеліни — і підбадьорював її на митах.
На сьомому поверсі Вежі Офелія опинилась уперше. У лігві Фарука вона сподівалася побачити квінтесенцію комфорту й примхливості. Передпокій же являв собою кімнату без меблів, радше високу, ніж широку, дуже прохолодну, і слугував лише на те, щоб вивести до дебелих золотих дверей. Позаяк жодного слуги там не було, а Офелія не мала наміру чекати, то відчинила двері без оголошення. Покої Фарука здивували дівчину ще більше, ніж передпокій. Велетенські стелажі з книжками стояли квадратами в залі, утворюючи коридори широкі, мов вулиці. Кроки дівчини відлунювали од шахматної плитки, поки вона минала втричі вищі за себе ряди томів. Цю приватну колекцію можна було порівняти з великою родинною бібліотекою Аніми, де працювали її батьки. Попри видимі латки, деякі книжки були в такому кепському стані, що здавалося, ніби вони от-от розсиплються на порох.
Цей світ, складений винятково з доземних і поземних ліній, збив Офелію з пантелику.
— Агов? — погукала вона.
Її голос відскочив від шахматної плитки до високої стелі, не діставши відповіді.
Офелія все-таки знайшла Фарука в одній з останніх алей із книжками. Він стояв, цілковито поглинутий читанням якоїсь праці, такий мовчазний, нерухомий і білий, що Офелія подумала була, що то мармурова статуя.
— Пане?
Неймовірно повільно Фарук відірвав бліді очі від книжки й опустив їх на Офелію. Умить потужність його духу облила її крижаним дощем.
— Дякую, що погодилися прийняти мене, пане.
Фарук не відповідав, і Офелія відчула, як шалик збентежено напинається коло поламаної руки.
— Ваш пам’ятець не тут? — запитала вона, шукаючи очима юнака.
— Я його відіслав. Хотів бути з вами наодинці.
Від кволого голосу Фарука в Офелії шкірою поповзли мурашки, але вона не піддалася страху. Не тепер.
— Пане, я прийшла до вас, бо...
— Гляньте.
Фарук урвав її на півслові, щоб показати книжку, яку тримав у руках. Офелія втямила, що то його записник. На останню сторінку, досить криво, Фарук приклеїв світлину, вирізану з газети. Блідошкіра дитина із заплющеними очима. Між двома чорнильними ляпками Фаруковим почерком коротко підписано: «Беренільдине дитя».