Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 71)
— Бо я завжди передчував, які дива ви здатні творити. Я вірю у вас, хлопчику, більше, ніж у будь-якого міражника.
— Вірите в мене, — повторив Торн.
Він тримався на відстані від барона. Не ворухнувши й одним підбором, Торн оглядав довкола себе паравани. Химери звідти пускали йому бісики. По тому він перевів погляд на четверо дверей зі статуями в масках обабіч. Офелія зрозуміла, що він намагався збагнути, чи ховаються тут десь спільники.
— Отой запобіжник від піскового годинника, дивовижним чином знайдений вами на ліжку Арчибальда, — мовив Торн, помовчавши, — насправді його не знайшли, бо добре знали, що він там буде. Вхопилися за цей привід, щоб спонукати мене обшукати мануфактуру. А коли б не той запобіжник, то вигадали б іншу схему. Звісно ж, ви сподівалися, що я викрию підроблені журнали, а отже, і причетність мануфактури до викрадень. Кожна подробиця вашої поведінки диктувала мені поведінку аж до висування звинувачень пані Гільдеґарді. Ви підтримували мою кар’єру не тому, що вірите в мене, — особливо чітко проказав ці слова Торн, — ви чинили так, щоб потрібної миті отримати більше влади наді мною.
— От і маєш! — зітхнув барон Мельхіор. — То ви оце мені кажете, що я вас розчарував, пане інтенданте?
— Я вже не інтендант. А ця дівчина, — додав Торн, навіть не глянувши на Офелію, — більше мені не наречена. Батьки чекають її, щоб відвезти на Аніму. Відтепер наші родинні дрібнички її не обходять. Поговорімо сам на сам, ви і я.
Барон Мельхіор так здавлював руку Офелії, що вона чула, як хрускають там кості. Сам же він якусь хвилину поміркував, а тоді запитав:
— Ви остаточно відмовилися від шлюбу?
— І від читання Книги також. Ви ж про це мріяли, цього чекали від мене? Більше вам нема чого боятися цієї анімістки.
— В добрий час! — радісно вигукнув барон Мельхіор. Він досі не випускав Офелію зі свого обхвату, здавлюючи її так, що вона стала задихатися в його мереживному жабо. — Ви маєте три головні якості, пане Торне. Ви вправний, чесний і миролюбний. Як же зразково ви втрутилися в справу розжалуваних! Оці кланові війни, нескінченні помсти, кров, пролита ні за цапову душу, — майже декламував він, і голос його тремтів від обурення, — усьому цьому ми повинні дати берега. Ми потребуємо таких людей, як ви, здатних розв’язувати найгостріші проблеми засобами цивілізованого врядування.
— Я вже не інтендант, — нагадав Торн. — І назавжди залишуся байстрюком.
Барон Мельхіор так палко змахнув палицею в повітрі, що Офелія почула, як та просвистіла біля неї.
— Момент! Я пропоную вам нове життя! Чи, радше сказати б, нову посаду, що помістить вас над володарем Фаруком і прихистить від його хворобливої одержимості Книгою. Ви матимете цілковитий захист, почуватиметеся впевнено й ніколи не муситимете перейматися тіткою. Ви добре зрозуміли мене, пане Торне? Я пропоную вам бути мені не за пішака. Пропоную вам стати мені за партнера.
Торн спроквола скинув догори бровами, і шрам іще ясніше оприявнився.
— Моя мати теж мала цю посаду й захист. Бачте, де опинилася тепер. Мені цікаво, — вкрай серйозно додав він, — ви робите мені пропозицію чи догоджаєте Богу?
Барон Мельхіор зайшовся сміхом, і всі павині пір’їни затряслися разом із ним. Офелія закусила губи, щоб не кричати: здавалося, що від кожного колихання рука розлетиться на тисячі друзочок.
— Ет, пане Торне, якби ж то ваша мати мала бодай половину вашої прозорливості, то її б не розжалували й не ампутували, — гарячкував барон Мельхіор. — Отже, правду кажуть, що ви успадкували її спогади? Коли так, то з вас найліпший її послідовник. Ми зможемо
— Це найбільше моє бажання.
Офелія позирнула на Торна, сподіваючись привернути нарешті його увагу. Його відповідь була така спонтанна, а очі полискували так жваво, що вона втямила: він говорить вельми серйозно.
— Я влаштую вам зустріч, — пообіцяв барон Мельхіор. — Таким робом відшкодую хоча б ту, що не зміг влаштувати з пані Гільдеґардою. А тепер слід зайнятися цієї юною панянкою, — зітхнув він, піднімаючи Офеліїне підборіддя набалдашником. — Убивство відразливе мені так само, як вам, але річ у тім, що вона забагато побачила й почула.
Торн вказівцем погладжував нижню губу. На відміну від Офелії, у якої окуляри аж посиніли, він аніскілечки не сторопів від слів барона Мельхіора.
— Поділяю вашу думку, але я радив би ліпше підробити їй пам’ять. Я почасти хронікер і можу зробити так, щоб вона забула все, що тут діялося.
Офелія знала, що це неправда. Як Торн сам зізнавався, він ніколи не вдавався до таких практик, та Офелія мусила визнати, що тієї миті його слова прозвучали доволі переконливо. Барон Мельхіор обводив палицю навколо вказівця і, здавалося, напружено обмірковував сказане Торном. Зрештою повернув Офеліїну руку в природний кут, таким чином закінчивши тортури, і виявив аж таку галантність, що поцілував їй руку.
— Мав честь знати вас, панно.
На цьому слові він театрально її відпустив, мовби птаха, звільненого з клітки й поверненого небу.
Офелія не відчула жодної полегкості, біль у руці пік нестерпно, і нерви геть здали. Непевним кроком вона попрямувала до Торна, який із байдужісіньким виглядом чекав її перед сходами. Що далі Офелія віддалялася від барона Мельхіора, то більше непокоїлася, що той передумає і хрясне її палицею, як хряснув по моноклю Ґаелі.
Але той залишався на місці.
Проте дівчина відчула переміну в його настрої. Рука в неї жахливо затремтіла, і не тільки через перелом. До плеча й до грудей підіймалася спекотна задуха.
Поцілунок барона Мельхіора немовби розпалив під шкірою пожежу. Серце їй билося так сильно й швидко, що здавалося — ось-ось вискочить із грудей.
Помітивши, як сіпається Офелія, Торн схопив її за плечі.
— Що ви з нею скоїли?
— Може, ви й здатні підробити їй спогади, але глибинно поміняти її натуру вам не до снаги, — любісінько відповів барон Мельхіор. — Ця дитина допитлива й уперта, тому рано чи пізно чинитиме нам перешкоди. Без образ, шановний партнере, але я віддаю перевагу власним методам.
Офелія ледве його чула. Задуха поступово оберталася на біль, так ніби лезо ножа повільно впиналося їй між ребер. Дівчина ковзнула по руках Торна, а тоді скрючено впала навколішки.
— — Це химера мого виробництва, — пояснив барон Мельхіор, ступаючи так само супокійно, як говорив. — Я впорскую її прямісінько всередину організму. Серце дедалі сильніше б’ється, і відбувається це доти, доки не зупиниться. Смерть така як годиться: без насильства, чисто — голки не підточиш, рівнесенько-гладесенько. Звісно, опісля ми облаштуємо це під нещасний випадок, щоб не було проблем. Верховний міжродинний суд із таким не жартує.
Офелію кинуло в холодний піт, і вона, щоб стримати серцебиття, обхопивши груди руками, заклякла на паркеті. «Це химера,
Біль здавався нестерпно справжнім.
— То що з приводу моєї пропозиції? — запитав барон Мельхіор, простягаючи руку Торну. — Згоду укладено, шановний партнере?
Окуляри Офелії забагрилися кров’ю. Дівчина побачила, як на підлозі, просто поряд із нею, у персневій зливі б’ється п’ятірня в рукавичці.
Барон Мельхіор із жахом позирнув на знівечену руку.
— Я... Що?
— Скасуйте химеру.
Голос Торна долинав із глибин живота, подібно до звіриного гарчання. І пальцем не ворухнувши, Торн умить зарядився статичною електрикою, і це попри внутрішню коловерть вмить відчула Офелія.
Барон Мельхіор вибалушив очі, чимраз стаючи більш переляканим. Від вигляду власної крові, що густою цівкою лилася йому на редингот, штани й черевики, барон остовпів.
— Ви застосували проти мене свої пазури? — забелькотів він, видихнувши. — Ви збожеволіли? Я ж збирався виконати ваше бажання, оте найбі...
Торн так рвучко вхопив його за мереживне жабо, що барону перехопило дух.
— Я зрікся цього бажання тоді, — просичав він крізь зуби. — Скасуйте химеру!
Пополотніле обличчя барона швидко набуло багряного кольору, і міністр елеганцій здобувся на осатанілий рух — ударив палицею Торна по щоці.
— То ви ніколи й на думці не мали пристати до мене, ніколи! Скористалися мною, щоб повернути собі оцю малу задрипанку. Якусь задрипанку, коли я обіцяв вам Бога! Мене ж заливає кров’ю, ви лишень подивіться, — бідкався він, тріпаючи скаліченою рукою. — Це до краю непристойно, пане Торне, ви мене глибоко розчарували.
Барон Мельхіор саме наготувався вдруге вдарити Торна палицею, але вона впала на паркет разом із пальцями. Торнові пазури полоснули ще раз. Утративши рівновагу з подиву й болю, барон Мельхіор хитаючись позадкував до балюстради на площадці. Балюстрада погрозливо загойдалася під його вагою і тепер трималася на кількох болтах.
Офелія споглядала видовище крізь сплутані пасма волосся та бризки крові на окулярах. Зір щораз більше туманився. Серце, б’ючись в оскаженілому шалі, довго не протримається.