Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 68)
Від якогось шуму Офелія аж підскочила. В уламках рився горностай: певно, шукав чогось їстівного. Офелія завбачливо вийняла з кишені монокль Ґаелі і, заплющивши праве око, приклала його до лівого скельця окулярів. Кілька разів покрутилася на місці, щоб упевнитися, чи нема де якогось невидимого, пастки-химери, а тоді покрокувала до єдиного ліфта на поверсі.
Звірившись із картою ліній, Офелія зметикувала, що ліфт веде лише до двох поверхів. Згідно з планом і легендою, один із них глухий, призначений винятково для вугільного складу. Крадії найпевніше поїхали на поверх вище, а там пересіли.
Дівчина натиснула на важіль, піднялася на два поверхи й вийшла на сморідну вулицю, де з громаддя машин і каналізаційних труб виприскувалися цівки гарячого пару. Отепер починалися серйозні речі: вона опинилася на перехресті сполучень. На додачу до зупинки, з якої вона вийшла, тут зупинялося п’ять ліфтів. Крадії матраців могли сісти на будь-який із них. Офелія не мала вибору, крім як прочитати кабінку кожного ліфта, щоб знайти їхній слід.
Дівчина вийняла з кишені сукні нотатник, вирвала з нього аркушик і написала записку. По тому поклала її в маленьке подвійне дзеркало, позичене в когось із ремісників мануфактури. Якщо Ренар тримає своє дзеркало перед очима, то мав би вже прочитати повідомлення:
Офелія підійшла до найближчого ліфта й потягнула за мотузку виклику. На нижніх поверхах Небограда ліфтери не їздили за розкладом.
Зайшовши до кабіни, дівчина глибоко вдихнула й взялася голою рукою за важіль поверхів. Умить мовби шубовснула у вир: ціла юрба привидів один за одним заволоділи її єством. Вона почергово рознервувалася, розхвилювалася, втомилася, розгнівалася, розчулилася, зневірилася, знетерпеливилася, розгубилася, змучилася, стурбувалася, обурилася, збезнадіїлася, виснажилася — і жодне із цих почуттів їй не належало. Офелія вже читала предмети в громадських місцях, але ніщо не дорівнялось би до того важеля ліфта, піднятого й опущеного безліч десятків разів щодня, щотижня, щороку. Вона могла лиш повертатись у часі, сподіваючись, що рано чи пізно їй навинеться вказівка на крадіїв.
Спіймавши облизня, дівчина нарешті відпустила важіль і кілька секунд пригадувала, хто вона й чому тут.
Вийшла з кабіни, пробігла крізь гарячі вуличні пари й потягнула за мотузку виклику наступний ліфт.
Ще одне марне читання.
На третьому ліфті Офелія дала собі перепочинок. Її рука тремтіла, а окуляри потьмяніли. Усі ці чужі почуття пронизували її, мов гальванічні протоки, наражаючи нерви на складне випробування. Стала вже сумніватися в доцільності свого задуму, аж коли нарешті в четвертому ліфті впізнала вказівку. Настороженість, методичність, нервовість.
Вона впіймала крадіїв.
Тепер слід було уточнити читання й визначити, на який саме поверх вони поїхали. Дівчина вдруге обмацала важіль, повертаючись у плині часу день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Знайшовши вказівку, якомога глибше пірнула в крадієву уяву.
Нарешті останній... Надто обтяжливі вони, ті матраци... Думай про премію... Усього лиш три... А ще робітники... Вони сердяться, їх затримують... Думай про премію... Усього лиш два... Трясця, робітники... Мало місця, щоб підняти всі... Думай про премію... Ну ж бо, перший... Хутенько, шлях вільний... Думай про премію.
Офелія послабила на важелі руку й водночас усі м’язи. Від напруження в неї розболілася голова, але тепер мала досить матеріалу, щоб відновити сцену. Очима крадіїв вона подивилася на циферблат у напівсвітлі від показника поверху. Крадії зробили чотири навороти, по одному на матрац, між двадцять п’ятим і тринадцятим підземеллями. Офелія зачинила ґрати ліфта й натиснула на важіль, щоб поїхати тим самим маршрутом.
У тринадцятому підземеллі в дівчини сталося дежавю. Ті самі темні вулички, ті самі смердючі каналізаційні труби, ті самі вологі випари, що панували всюди в підвалах, однак виникало відчуття, ніби вона вже тут бувала.
Згідно з брошурою, на цьому поверху була лиш одна пересадка. Проте, коли Офелія заходилася старанно читати кабіну ліфта, вказівки більше не знайшла. Прикметна суміш настороженості, методичності й нервовості зникла, що можна було пояснити лише різкою зміною настрою.
Крадії позбулися вантажу ось тут, між двома зупинками ліфтів.
Серце в дівчини забилось, як метроном: одне биття з радощів, друге — зі страху. Знову нашорошено вийшла на вулицю, проглядаючи задимлені вітрини. Попри пізню годину ночі, Офелія розрізняла обриси за роботою, посеред іскристих спалахів і хмар диму. Куди доставили матраци? На свинцеве ливарне виробництво? У порцеляновий цех? На газовий завод?
Офелія зупинилася перед фасадом із погаслими червоними ліхтарями та обліпленими старою рекламою вітринами. Отже, недарма вона відчула: була вже тут. «Еротичні ласощі» — в’явуар, який Куніґунда закрила через банкрутство.
Бездоганна схованка.
По обидва боки оповитої мрякою вулиці не було ані душі. Від думки про те, щоб зайти всередину самій, Офелії пересохло в горлі, але дорога була кожна секунда. Рука дрижала, поки дівчина писала ще одну записку Ренарові, а потім вкладала її в кишенькове дзеркало.
Офелії треба було пересилити себе, перш ніж туди зайти, тож вона навіть розгубилася, відчувши, що двері піддалися легкому поштовху. Оце вперше дівчина побачила в’явуар усередині. Освітлювали його самі лише гірлянди ліхтариків під стелею, либонь, химери про випадок, як вимкнуть газ. Червоні килими, червоні шпалери, червоні оксамити, червона постіль, червоні сходи — ще у вестибюлі складалося враження, мовби потрапляєш у злагоджений усесвіт.
Якусь мить Офелія ніде не бачила ні матраців, ні зниклих.
Вона обережно підійшла до стійки біля входу й зняла телефонну слухавку. Гудків немає. Офелія втихомирила шалика — той гарячково бився в повітрі. Доведеться їм управлятися самим.
Вивіски у вигляді довгих червоних рукавичок вказували на єдиний поверх в’явуару. На них видно було промовисті написи, певно, назви залів:
ДЖЕНТЛЬМЕН ІЗ ВІЯЛОМ
КОНТРДАНС РУК
ЧОРНІ ОКСАМИТОВІ ПАНЧОХИ
ТРИ ПАНІ ЗІ СПИНИ
Офелія пішла сходами ліворуч, сходи ж праворуч були неробочі, бо обвалилися через вологу. На поверху все оповивала та сама м’яка темрява, що й у вестибюлі, але атмосфера була інша. Кремезні статуї з білого мармуру — оголені тіла з масками на обличчях — стояли в прорізі чотирьох чорних дверей. Від ліхтарів на лабіринт із захисних параванів падали двоїсті широкі тіні.
Офелія прошмигнула між параванами центральної галереї. Кожен із них являв собою витвір мистецтва: грайливі химери на них підморгували відвідувачам, оголювали плече або посилали цілунки кінчиками пальців. Вона підійшла до дверей «ДЖЕНТЛЬМЕН ІЗ ВІЯЛОМ». Болісний дрож перебіг усім її тілом, коли вона помітила, що під масками очі скульптур стежать за найменшими її вчинками й рухами. Дівчина вийняла монокль Ґаелі й притиснула його до окулярів. Дійсність ураз повернулася на місце, обернувши химери на бліді невиразні образи.
Сховавши монокль, Офелія відчинила двері й безгучно зайшла всередину зали.
Досить було дівчині перебігти очима темну залу, як головний біль посилився. Думки заплуталися, мов вузол ниток, аж так, що Офелія спіткнулась об подушки, звалені на підлозі. Саме вчасно вхопилася за журнальний столик, перекинувши з нього вазу зі штучними квітами. Офелія розгублено роззирнулася навколо. То була не кімната, а плавка гора подушок, журнальних столиків, килимів, ліжок, тіней і світла.
Офелія вже не пригадувала, чому вона сюди зайшла, але інтуїція слабко підказувала, що ліпше звідси якнайшвидше вшиватися. Учепившись за столик, що дедалі більше набував желеподібної консистенції, вона заходилася шукати двері, але не знаходила їх. Кімната виявилася герметично зачинена. Дівчина пошукала там дзеркало, маючи неприємне відчуття, наче йде нескінченними хиткими пісками. Зашпортавшись у подушках, Офелія упала, випроставшись на долівці в усю довжину, і це було для неї так несподівано, що вона навіть не завважила болючого припливу в руці.
Якийсь час вона так полежала, тамуючи біль, і нараз помітила, що перечепилася не об подушку, а об довгобородого чоловіка в сатиновому пеньюарі. Чому це граф Гарольд спить у такому незручному місці?
Та насправді тільки й можна було лежати на долівці, бо море подушок було надто бурхливе. Офелія розпласталася на килимі, впинаючись очима в стелю, і ще довго б так лежала, якби шалик не заходився періщити її, і так, що аж окуляри впали з носа.
«Монокль, — подумала дівчина. — Мушу взяти монокль».
Вона засунула руку до кишені по нього, по тому заплющила праве око й наблизила чорну лінзу до другого ока. Поки світ зокола темнів, думки прояснялися, а підлога перестала знову ходити ходором. Це були химери, які породжують той самий ефект, що й алкогольне сп’яніння, — Куніґунда розповідала їй про них.
Це місце називається «Кулька сум’яття».
Офелія стала навколішки біля графа Гарольда, простягнутого серед подушок, і, як змогла, оглянула його в мороці кімнати. Татуйовані повіки міражника були опущені.