Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 63)

— Слово честі, це ж розв’язує питання, — сказав приємно здивований барон Мельхіор, тарабанячи пальцями по животу. — Можливо, пані, ви будете такі ласкаві, що скажете нам, де перебувають в’язні?

Матінка Гільдеґарда випустила довгу хмару тютюну із сигари.

— Їм пречудово там, де вони перебувають. Хай там і лишаються.

— Не слухайте її, — мовила Офелія, хапаючи Торна руку. — Ми геть не про це говорили.

Торн не відповів. Офелія відчула, як під чорним рукавом шуби всі його м’язи напнулися, мов пружини. Він прикипів очима до кордону безпеки, що відділяв його від столу Матінки Гільдеґарди. Насправді, відколи Торн зупинився поглядом на тій лінії, то більше не відвертався, неначе цей кордон являв собою найвидовищнішу річ у світі. Торн ніби й не помічав, що небувале місце навколо них меншає щохвилини сантиметр за сантиметром під страшенний хрускіт ламаного дерева.

Зрештою Торн поклав запечатаний конверт у внутрішню кишеню шуби.

— Пані, вас арештовано. З огляду на тяжкість злочинів і вашу спробу втечі вас помістять у тюремну камеру з найвищим ступенем охорони. Я особисто простежу, щоб до вас не пропускали жодного відвідувача доти, доки цього потребуватиме розслідування.

Офелію нажахало Торнове рішення. А Матінку Гільдеґарду, навпаки, воно ніби розважило.

— Ет, ні, не думаю, хлопчику. І не ризикуй заступати за цю лінію, — попередила вона, коли Торн ухопився за кордон безпеки. — Ти лише прискориш неминуче.

Вона посмакувала останню хмарку із сигари, а тоді загасила її в попільничці. Цього разу нову не закурила.

— Я хотіла б сказати два слова про весь той простір, що я тут змінювала протягом останніх ста п’ятдесяти років. Обходи, короткі дороги, розширення і захищені ділянки й надалі будуть роботоздатні. Я добре попрацювала, це все якісне. Однак можете поставити хрест на міжродинній Розі Вітрів. Прохід на Терайдугу ніколи більше не відчинять.

Вуса барона Мельхіора обвисли.

— То що? Прощавайте, прянощі, цитрусові, кава й какао?

Офелії не сподобалося, на що повертає розмова, але Матінка Гільдеґарда твердо вела далі:

— Небоград не має відколотися від неба завчасно. Свого часу я підписала угоду з хлопцями із Циклопа. Коли треба, вони разок-другий вам підсоблять. А це небувале місце, — сказала вона, пробігаючи чорними очками навколо, — за кілька годин зникне саме собою. Піскові годинники евакуюють вас звідси заздалегідь. — Матінка Гільдеґарда реготнула. — Такого непутящого я ще ніколи не коїла, час уже на пенсію.

Усі сухожилки в руці Торна натужилися коло кордону безпеки, мовби він змушував себе не перетинати тієї лінії. Наелектризованим голосом він наполіг:

— Пані, прошу вас послухатися доброго розуму і йти за мною.

Матінка Гільдеґарда важко підвелася з крісла, і суглоби її захрумтіли так само голосно, як дошки небувалого місця.

— Мені стає більш зрозумілою твоя гра, хлопчику. Ти дорослий, але повір, тобі бракує широти бачення. А ти, дівчинко, — усміхнено докинула Матінка Гільдеґарда, повертаючись до Офелії, — скажи моїй Ґаелі, що муситиме навчитися самотужки чистити собі помаранчі.

На цих словах Матінка Гільдеґарда зашилила долоню в одну з кишень. Такий жест був би кумедний, якби вся рука не пішла слідом, немов за покликом безодні. Зап’ясток, лікоть, плече, цілісінький бюст Матінки Гільдеґарди зігнувся під сукнею, жахливо хрускаючи кістьми. Хребет зламався тоді, коли голова й собі зайшла в кишеню. Відтак решта тіла скрючилась, зморщилась, побилась на уламки, і під гротескний свист їх цілком засотала безодня.

Від Матінки Гільдеґарди залишився тільки великий ґудзик сукні, що відскакував від підлоги.

Усе це відбулося так швидко, що Офелія навіть не закричала. Проте вона встигла усвідомити побачене, а кімната тим часом закрутилася навколо неї, і цього разу не тому, що простір зіщулювався. Офелія вхопилася за стілець. Живіт звело спазмом. Ніколи в житті її не проймав такий жах.

Барон Мельхіор відсунув кордон безпеки палицею, підібрав ґудзик сукні, а тоді обернув до Торна сповнені докору очі.

— Ви образили цю пані своїми манерами, пане інтенданте.

Торн не відповів. Закам’янівши на місці, він усе ще тримав рукою кордон безпеки, дивлячись на місце, де щойно стояла Матінка Гільдеґарда.

Офелія не змогла звернутись до нього з тієї простої причини, що час її піскового годинника сплив. Темрява небувалого місця розлетілася на шматки, і порив солоного вітру ошпарив їй рота, волосся й сукню. Офелія опинилася на висхідній точці. Сама. Куніґунди не було, і ні Торн, ні барон Мельхіор не могли розбити свої піскові годинники, поки ті не пересиплються.

Усе скінчено. Лиш Матінка Гільдеґарда була в змозі знайти до півночі зниклих, та вона повернула все проти себе. Хто ж такий цей Бог, урешті-решт, що вона віддала перевагу страшній смерті, щоб тільки не дістатися йому?

Офелія обернулася до дирижабля, що плив над скелями пляжу. Біля містка зібралося кілька цікавих. Один із них, з дивним помпоном на маківці, придивлявся радше до пілота, ніж до літального апарата, і Ґаель на мигах пропонувала йому піти, звідки прийшов. Чи стане Офелії духу передати їй останні слова Матінки Гільдеґарди?

Довго поміркувати над цим питанням дівчина не встигла. Невидима сила кинула її на стіну маяка, а тоді стрімголов притиснула животом до землі. Від ліктя по всьому тілу шугонув розряд, але цей біль годі було порівнювати з переляком, що пойняв Офелію, коли їй перехопило дух.

— Цього разу ми з вами квити, — просапав знайомий голос у неї за потилицею.

ПІТЬМА

З очей сипалися іскри. У вухах лунала громовиця.

Офелія була не в змозі набрати в легені повітря і через те вже майже нічого не бачила й не чула. Сидячи в неї на спині, невидимий розчавлював її своєю вагою, ліктем стискаючи горло.

— Пробачте мені, будь ласка... Не було іншого вибору... Заради пана Арчибальда...

Це бурмотіння долітало до Офелії крізь кілометри туману. Вона знала цей голос. Але поле зору зменшувалося зі швидкістю клацання фотоапарата.

Зрештою Офелії геть забило б памороки, якби повітря рвучко не заповнило їй легені. Вона вдихнула, закашлялась, загикала. З якоїсь причини невидимий послабив хват, але тілом давив так само. Допомігши собі здоровою рукою, Офелія спробувала перекотитися на бік, щоб невидимий схитнувся, але змогла лиш повернути голову. Зиркнувши за плече, принаймні змогла втямити, що її врятувало.

Мов удав, шалик стискав порожнечу.

— Відпустіть мене, і він вас відпустить, — пообіцяла Офелія хрипко.

Шантаж вийшов плохенький. Судячи з того, як звивався шалик, невидимий пручався й от-от знову мав узяти гору. Офелія помацала довкола себе, шукаючи бодай чогось. Каміння з бруківки? Його годі їй витягнути. Дістатися до маяка? Улітку його не сторожили. Тільки як? Неподалік вона помітила білу цистерну, до якої був прив’язаний широкий червоний горн. Туманний горн.

Шалик помалу розшморгувався, петлі розтріпувалися, неначе чиїсь пальці шалено тягнули плетену тканину.

Офелія випростала руку так далеко й високо, як лише змогла, щоб опустити шлюз туманного горна. Стримуване в циліндрі повітря вийшло, горнова діафрагма задрижала, але сирена лунала лише частку секунди. Руку Офелії розпластала невидима рука.

— Чому ви змушуєте мене це робити? — шелеснув знайомий голос, закручуючи шалик навколо її шиї. — Того падіння зі сходів вам мало? Я не злочинець, та досить було лиш поїхати з Полюса... Я б виконав доручення, а пана Арчибальда визволили б, як домовлено. Ви самі себе прирекли на смерть.

Шалик усіма петлями опирався, щоб не задушити хазяйку. Офелія намагалася вдарити невидимого, але лиш абияк товкла повітря. Знову забракло кисню. Та нараз вона відчула, як на невидимого падає інша вага, і той її відпускає.

Удруге Офелія стала так кашляти, ніби намагалася викашляти легені. Потягнула шалика, щоб вивільнити горло. Крізь іскри, що миготіли перед очима, вона зрештою впізнала Ренара. Мабуть, він забіг на причал, почувши туманний горн, бо захекався. Той чоловік, якого вона побачила з Ґаеллю, і був він. А те, що Офелії привиділося як помпон, насправді була Ковбаска: усіма пазурами кошеня вчепилося Ренарові у волосся. Сидячи навшпиньки на землі, Ренар люто гамселив порожнечу. Три рази із чотирьох його кулак бився об бруківку, та коли втрапляв по невидимому, останній гарчав із болю.

Офелія хотіла допомогти Ренару, але ватяні ноги не послухалися. Спромоглася лиш на здавлений хрип.

— Він утече! — крикнула Ґаель, що й собі підбігла, притискаючи руку до боку. — Вклади його!

— А я що роблю?! — заревів Ренар, мотлошачи в повітрі здоровенними ручиськами. — Я ж навіть не знаю, де в нього довбешка! Ай-й-й...

Ренар склався навпіл, немовби йому сильно вперіщили в живіт, і Ковбаска скотилася додолу. За мить по тому з нічого виник обрис. Засапаний і поколошмачений чоловічок у сірому рединготі хилився на маяковий мур. Офелія ледве впізнала Філібера — вельми поважного управителя Місяцесяйва. Коли той помітив, що всі погляди прикуті до нього, сам перший здивувався, що втратив серпанок невидимості.

Коли ефект несподіванки минув, Ренар миттю вхопив його за споди редингота й підняв із землі.

— Мало було кинути мене гнити за ґратами, Пап’є-Маше? Треба ще нападати на панночку? І відколи це ви зробилися невидимим, га? Але ваша потужка наче поламалася, агов!