Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 60)
Санаторна зала очікування тепер більше вдавала на публічний будинок.
Офелія завиграшки знайшла Фарука в гармидері тіл і подушок. Очима він прикипів, хоча ніби й не дивився насправді, до анімованого спектаклю — на полотні його по колу відтворював химерний проектор. Розгублено наморщивши лоба, Фарук, здавалося, не мав зеленого уявлення, де він перебуває і чому.
Проте, збігло на думку Офелії, він тут. Попри всю байдужість і нікудишню пам’ять, інстинкт привів його сюди.
Дівчина ступала за Торном коридором, що поєднував східний павільйон із санаторієм. Вони пройшли повз цілу низку пронумерованих кімнат і круглих вікон, перш ніж знайшли окрему палату Беренільди. На дверях висіла табличка «ВХІД ТІЛЬКИ АКУШЕРКАМ, ЗАМІЖНІМ ЖІНКАМ І ВДОВАМ». Торн узяв стілець із коридору й став біля дверей, вочевидь твердо намірившись від них не відходити.
Офелія була негодна всидіти: так нервувала, що її анімізм погнав би деінде, мов на пожежу, будь-яке сидіння. Дівчина приклала вухо до дверей і крізь товщу дерева почула жваві вигуки.
Найбільше вирізнявся голос тітки Розеліни:
— Дихайте, мов міх... Отак добре, далі...
Серце Офелії закалатало, і вона затамувала подих, щоб ліпше почути. Чому не чути Беренільду? Дівчина боролася зі спокусою порушити санаторні порядки. Бути при пологах навіть подумки лячно, але чекати в коридорі ще гірше. Коли двері загримотіли на завісах, Офелія мусила змиритись і відійти. Позаяк її анімізм був неспокійний, слід було уникати близького контакту з предметами. Адже останнє, чого тепер треба Беренільді, — це налякане дівчисько.
Офелія зробила сто кроків коридором, кілька разів протерла окуляри, погризла шви рукавичок, відіпнула фіранки на балконі, щоб глянути надвір, і відразу їх запнула, коли «Язиката Хвеська» вказала на неї пальцем із помосту й заволала щось у мікрофон, спровокувавши фотоспалахи.
Санаторний дзвін пробив десять разів, потім один, потім одинадцять.
Офелія не розуміла, як Торн може зберігати такий спокій.
— Ваша тітка геть беззвучна, — мовила вона.
Торн виринув із полону своїх думок, а тоді майже непримітно кивнув.
— Вона й під тортурами не закричала б.
Він скоцюрблено сидів на стільці, впершись ліктями в коліна, а поли шуби спадали, мов воронячі крила. Далебі нечасте то було видовище: побачити його таким розслабленим, щоб він не супив брови, не кривив рота, не стискав щелепу. Лише крицеві очі напружено сяяли під чорними невиспаними повіками.
Знічев’я Офелія пригадала, як просто до нього зверталася співробітниця санаторію. Торн раніше вже тут бував, ще й часто. Десь, на якомусь поверсі цього закладу, у замкненій палаті, сидить його мати з хрестоподібним татуюванням. Жінка, яка зреклася його, мов невдалої спроби, і до якої він досі небайдужий.
Офелія вагалася. Чи є поєднувальна ланка між пам’яттю матері Торна, Книгою Фарука та злочинами, що кояться в Небограді? Їй закортіло скористатися з перепочинку Торна, щоб запитати його, але зрештою розважила, що то був би не найліпший спосіб помиритися.
— Ви поставили варту, — натомість сказала вона. — Гадаєте, Беренільда в небезпеці?
— Можливо. Якщо я зміг сюди прибути, то те саме може зробити абихто. Павутина вже не в змозі гарантувати її безпеку.
Офелія зрозуміла. Якщо валькірія почувається так само, як дипломати, що надворі зашпортувалися танцюючи, то в разі замаху від неї було б небагато користі. Крім того, Офелія не забувала, що Павутинова дружба залежить від ставлення до неї Арчибальда.
— На пошуки посланця нам залишається всього тринадцять годин, — сказала вона, нервово потираючи руку. — Кожної секунди, коли не шукаю його, виникає відчуття, наче забула про нього.
Офелія позирнула на довгий коридор. Фарбовані білим двері, обшиті білим стіни, мощена білим підлога, завішені білим вікна — від цієї мовчазної одноманітності крижаніло всередині. На Анімі під час пологів навколо все було інакше. У приміщенні кишіло людьми. Сусіди весь час приходили по новини. Меблі не стояли на місці. Весь квартал ходив ходором.
— Однак, — промимрила Офелія за хвильку, — не полишає відчуття, що наше місце саме тут.
Торн відвів очі. Той усього лиш порух очима, де жоден тілесний м’яз не був задіяний, наче відкинув Торна в другий бік коридору.
— Я й не здогадувався, що ви так сильно переймаєтеся моєю тіткою.
В Офелії мало не вихопилося, що те саме вона подумала про нього. Дівчина звикла, що Торн ставиться до Беренільди як до дорослої людини, здатної самотужки давати собі раду. Однак заради неї він щойно призупинив розслідування і стрибнув у дирижабль.
— Проте було б неправильно, коли б ви вважали, що ми шкодимо справі, — вів далі Торн. — Знайти Гільдеґарду в стінах Місяцесяйва не було б жодного шансу. А тут іще є надія.
— Матінка ніколи не кидає своїх дітей, — повторила Офелія, нарешті дотумкавши, що хотіла сказати їй Ґаель. — Ремісники... То справді ваші заручники?
— Гільдеґарда ніколи не полишала Полюс без них. Я переконаний, що вона десь неподалік і не перетнула міжродинної Рози Вітрів. Незабаром вона вийде з лігва. Треба лише почекати.
Офелія закусила губу. Ох, цей Торн і його манія величі!
— Вона досконало орудує простором, — нагадала йому дівчина. — Чи не зможе забрати працівників у жандармів, а тоді зникнути разом із ними одним щиглем?
— Гільдеґарда й наполовину не така могутня, як вам ввижається. Арештувати її складно, але нема нічого неможливого.
Торн говорив флегматично й відчужено. І близько не почуваючись так спокійно, Офелія знову заходилася крокувати вперед-назад. Попри безсонну ніч, а може, через неї думки шалено відскакували одна від одної. Коли Торн таки знайде Матінку Гільдеґарду, якщо вона таки має стосунок до викрадень, які надії на те, що вона їм допоможе? І як діяти, коли вона
Глибоко уп’явшись зубами в шов рукавички, Офелія витягнула один стібок. Ну чому, чому вона більше не може проходити крізь дзеркала?
— Розстебніть сукню.
Нога Офелії зависла в повітрі, так і не ступивши, а сама дівчина позирнула на Торна. Схрестивши пальці перед собою, він беземоційно спостерігав за нею зі свого стільця. Офелія замислилася, чи правильно зрозуміла.
— Досить буде рукава, — уточнив Торн рівним голосом. — Здається, рука завдає вам дискомфорту. Дозвольте, я гляну.
Офелія розстебнула ґудзики на рукаві, а тоді закасала його, скільки змогла. Ліктьовий суглоб у неї збільшився майже вдвічі, а шкіра набула страхітливого забарвлення. Офелія звикла, що їй не щастить, але не сподівалася, що цього разу буде аж так.
— Мабуть, я вдарилась об поруччя, падаючи зі сходів. Якби там не було жандарма, зламала б собі шию.
Торн обмацав її набряклу руку.
— Вивиху нема, навіть часткового, — пробурмотів він крізь зуби. — А випростати руку можете?
— Боляче.
Офелія заплющила очі, щоб більше не бачити, як Торн обмацує її руку. Чи то через біль, чи то через голод їй скрутило шлунок.
— А пані Владислава досі нас супроводжує?
— Ні, — відповів Торн не вагаючись. — Вона попередила мене, коли вас покликали до Фарука, але не змогла долучитися до нас у Небограді. Де вона тепер, мені невідомо. Коли я натискаю, болить? Поколює?
— І те, і те.
Офелія заповзялася не розплющувати очей. Сподівалася, що так Торн швидше закінчить. Тепер пекучий біль поширювався від шлунка по всьому животу.
— На тих сходах я не сама втратила рівновагу. Мене штовхнули.
Пальці Торна і його голос одночасно напружилися.
— Невидимий?
— Хтось, кого я у всякому разі не побачила. І, напевно ж, ви також. Я не кажу, що це щось навмисне, але якщо те сталося не через неуважність пані Владислави, то виникають запитання. Автор листа категорично заборонив мені повертатись у двір, — нагадала вона півголосом. — Я не послухалася.
Офелії навіть майнула гадка про шевальє. Вона звикла до підступів цього дітвака й не сумнівалася, що той здатен погрожувати людям, зокрема й після Ампутації і вигнання. Проте вони ймовірніше мали справу з кимось, чиї наміри значно складніші.
— Станові збори відбудуться сьогодні ввечері по півночі, — сказав Торн. — Який зиск Невидимим провокувати мене, якщо я бороню їхню справу?
— Знаю. Не міняйте нічого із запланованого.
Офелія знову розплющила очі, відчувши, що Торн відпустив її руку. Одна з фавориток облишила Фарука й саме намірялася крадькома пройти коридором. Побачивши Торна й Офелію — а особливо Торна, — вона зупинилася як укопана. Навіть не намагаючись приховати свого роздратування, умить розвернулася, дзенькнувши діамантами.
— Ось у кого сумління нечисте, — проказала Офелія. — Ваша правда, дехто таки готовий скористатися з вразливості Беренільди.
Спокійними рухами, наче не відбувалося нічого серйозного, Торн зафіксував передпліччя Офелії під прямим кутом.
— Думаю, перелому немає, але про всяк випадок згинайте суглоб отак, щоб він не тримав вагу руки.
Офелія незграбно застебнула рукав. Розважила за краще не питати Торна, звідки в нього медичні навички. Він усе одно, завершивши справу, скоцюрбився на стільці. Попри те що Торн мовчав, вона завважила, що він не залишився байдужим до її розповіді про те, що насправді сталося на мануфактурі.