Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 58)
Офелія підскочила, мов на пружині. У Беренільди почалися пологи! У неї пологи, а журналісти вже стоять напоготові за дверима її спальні.
Торн нараз опанував свої рухи й слова. Відчинивши скляні двері, що відокремлювали кабінет від цеху, Торн звернувся до всіх бригадирів:
— Вилучайте все рухоме майно й лаштуйте аеростат. Тут мають залишитися шестеро охочих, щоб прочесати кожен сантиметр мануфактури. Якщо знайдеться щось примітне, — ґудзик із манжета, відбиток черевика, перо з подушки, що завгодно, — телеграфуйте в санаторій Опалових Пісків. Я відлучуся тільки на суворо необхідний час.
Торн говорив відчужено, майже механічно, але Офелія не дала себе ошукати. Торн за звичкою шарпнув кишенькового годинника із шуби й наче за мить згадав, що той зупинився. Як для когось, хто ніколи нічого не забуває, сама ця хиба викривала великий внутрішній неспокій: «Язиката Хвеська» та її лиховісна драматургія зробили своє.
— А ваша перепустка? — запитала Офелія, намагаючись утихомирити тріпотіння шалика.
— Жодна Роза Вітрів не обслуговує санаторій, а якщо їхати до посту на залізничному вокзалі, то втратимо час, — мовив Торн категорично. — Найшвидше ми долетимо туди аеростатом. Я підготую нам перепустку.
Торн зняв слухавку й звернувся до телефоністки, наче то був підлеглий йому бригадир.
— Я маю опинитися там негайно, — мовила Офелія. — Перевірки безпеки — це добре, але на Полюсі немає жодного закону, що забороняв би проходити крізь дзеркала.
Офелія підійшла до стінного дзеркала в кабінеті й обіруч сперлася на своє відбиття. Не покладаючи великих сподівань, вона зосередилася на дзеркалі в залі очікування санаторію, де вже відбивалася. Дзеркало не дало їй проходу — цей пункт призначення перебував надто далеко. Однак, відчувши такий самий опір, коли спробувала повернутися до готельного номера, Офелія занепокоїлася дужче. Небоград пролітав над Опаловими Пісками, відстань не була аж така велика. Тривога зростала, поки Офелія випробувала дедалі ближчі пункти: зала для приземлення дирижаблів, дзеркальна галерея біля Великого майдану, кабіна останнього ліфта, у якому вони їхали. Вона навіть не змогла пройти в дзеркало у вестибюлі мануфактури, лише за кілька метрів, хоча була певна, що відбилася в ньому.
— То що? — спитав Торн. — Ви досі тут?
— Я не розумію, — залепетала Офелія, спостерігаючи за своїм отетерілим обличчям у дзеркалі. — Я вже не спроможна проходити крізь дзеркала.
УРИВОК: ЧЕТВЕРТА СПРОБА
Спогад перекинувся на новий образ — дитячу книжку.
Не даючи жодної вказівки, де він перебуває, спогад натомість наповнений подробицями про цю книжку. Отже, це важливо.
Великі кольорові ілюстрації зображують по черзі східний палац, переобтяжений декором, оазу, загублену посеред піску, оголених жінок під бірюзовими вуалями, і на кожній сцені той самий персонаж — вершник, шкіра якого золотаво сяє.
На позір не цікаво.
Крізь густину спогаду можна розшифрувати, які відчуття йому навіюють ці картинки. Захоплення й заздрощі. Колись Одін хотів уподібнитися персонажу дитячої книжки. Як є, він собі не подобається.
І це все?
Картинки нічого йому не повідомляють, отож він вирішує спромогтися пригадати текст. То давня мова, одна з тих, що були в ужитку до Розколу. Це не та мова, якою говорить Одін, якої їх навчив вдома Бог, якою одного дня з невеликими відмінностями послуговуватимуться всі їхні нащадки. Проте так чи інак, мабуть, він спробував розучити мову цієї дитячої книжки, тому що бачить, як сам прочитує символи в назві й завиграшки їх розуміє:
НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ПРИНЦА ФАРУКА
Ось що це. Тепер він розуміє затаєну цінність цього спогаду. Особистісна криза. Йому кортіло, щоб ця дитяча книжка була його Книгою.
Відколи він став пробиратися галуззям пам’яті, оце вперше нарешті її побачив. Свою Книгу. Не Артемідину, не чиюсь іще — свою. Він акуратно виймає її і гортає цупкі сторінки зі шкіри. Бридко. Книгу написано абеткою, якої Бог ніколи його вчив. Цю мову розуміє лиш Бог: нею не говорять, а пишуть. Бог вдається до неї щоразу, коли на Нього накочується нова творча спонука.
Він кладе красиву книжку принца Фарука обік своєї некрасивої. Паперовий твір і шкіряний твір. Перший оповідає про спекотні краї, другий відсилає його у світ криги.
Раптом він усім тілом почуває цей заклик, що штовхає його на Північ, у світ так само білий, як він, без оази й східного палацу. Певної миті муситиме туди вирушити, як оце перелітна пташина. Бо так написано. Чому? Чому він мусить підкорятися наказам мови, якої навіть не розуміє? Він не бажає долі, яку йому продиктував Бог, історії, яка йому не належить, потуги, якою не орудує. Він не хоче лишати дім, лишати Бога та решту, він не хоче ставати тим, ким мусить стати, не хоче бути таким, яким мусить бути. Він навіть не хоче мати таке ім’я. Одін.
Спогад набирає цікавих обертів. Щось того дня сталося, щось суттєве. Що ж це таке було?
А, так. Ніж. Тепер згадав. Він змахнув ножем. Він дивиться то на «Надзвичайні пригоди принца Фарука», то на свою некрасиву шкіряну Книгу.
— Я називатимуся Фарук, — чує, як пробурмотів сам.
Він ударяє свою Книгу ножем у корінець, і біль поглинає його цілком.
На цьому спогад закінчується.
КРИК
Надворі сонце змінювалося на очах. Звузившись до свічкового вогника, всю ніч воно пливло понад крайнебом, жодного разу не пірнувши під нього, і огортало пітьмяною барвою скелі й води фіордів. Тепер воно повільно сходило над тайгою — сліпучіше, ніж олімпійський вогонь.
Офелія на нього й не глянула. Зіщулившись на відкидному сидінні, вона притискала носа до віконця в кабіні пілота, відчайдушно шукаючи очима санаторій, ніби завдяки цьому дирижабль швидше туди дістався б. Ще було надто далеко, щоб його уздріти. Вони щойно злетіли, і тієї миті пілот повільно маневрував над Опаловими Пісками, щоб облетіти Небоград і взяти курс на північ.
Офелія сиділа затиснута між Торном і бароном Мельхіором, і від напруження всім тілом у неї пробігали судоми. Пологи Беренільди, імовірно, були складні, життя Арчибальда висіло на волоску, а дзеркала раптом зачинилися перед нею, мов двері. Таке враження, ніби все, що становило твердий ґрунт її світу, щосекунди могло розлетітися на друзки.
Коли дирижабль заколихався від сильного західного вітру, Офелія впала горілиць, ухопилася за живіт барона Мельхіора, а тоді мало не впала на плече Торна. У лікті так сильно озвався біль, що перед очима аж зірочки замиготіли. Маленький аеростат не призначався для перевезення стількох пасажирів. Як годиться справжнім фахівцям, жандарми виконували роботу, неначе були в поліційному відділку. Одна половина оглядала матеріал, конфіскований на мануфактурі, а друга — педантично чинила допит кожному ремісникові. Вихоплені зі знайомого цехового всесвіту, літні фабриканти були дезорієнтовані, але засвідчили прикмітну одностайність у відповідях: жоден ані разу не згадав про щось підозріле ні щодо Матінки Гільдеґарди, ні щодо колег.
Ґаель полетіла разом з іншими робітниками й сиділа навпочіпки в кутку кабіни, схрестивши руки на ногах, а її сіро-блакитне око під козирком кашкета кидало люті блискавки.
Прикривши носа мереживною хусткою, барон Мельхіор почергово дивився то на кишенькового годинника, то на Офелію, то на Торна.
— Воронь боже мені підважувати ваші методи, але чи впевнені ви, що ця затримка не нашкодить розслідуванню? Маємо час лише до півночі. Єдина наша серйозна зачіпка — це пані Гільдеґарда, а я вельми сумніваюся, що ми знайдемо її в кімнаті породіллі.
Офелія не знала, що відповісти. Здавалося, що вона не здатна догідно міркувати, не побачивши Беренільду та її дитя в доброму здоров’ї. Вона обернулася до Торна й миттю зрозуміла, що він теж нічого їй не скаже. Комір його шуби піднявся йому аж до вух, а сам він, зігнувшись, мов колючий дріт, на сусідньому відкидному сидінні, мав заглиблений у себе вигляд. На обличчі в нього пробивався пушок бороди. Відтоді, як вони злетіли, він не вимовив ані слова, а палюхом без упину відкривав і закривав годинникову кришку, тож було чути набридливе «цок-цок». Могло здатися, що шал його геть ущух, а з ним покинула його і вся притаманна йому життєва енергія.
— Досі нічого не можете вдіяти? — ввічливо поцікавився барон Мельхіор.
Він саме помітив, як Офелія стукає пальцем по маленькому двобічному дзеркалу, що їй позичив його ремісник.
— Ні. Досі.
— За всієї до вас поваги, панно верховна родинна чтице, — лагідно наполіг він, — а чи ви ще в змозі принаймні... Ну... Читати?
— Я перевірила, — прожебоніла Офелія. — Я ще можу читати, ще можу одушевляти, але з незбагненної для мене причини не можу проходити крізь дзеркала. Кожен різновид потуги потребує певного душевного стану. Я втратила якийсь із них.