Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 51)

В Офелії ледь не випала з рук тека, що її вона саме вивчала. Чи не мав той чоловік дістати для неї дозвіл, а не навпаки?

— Тримайтеся від того подалі, люба панно, — солодким голосом сказав міражник. — Найпевніше, тут ми маємо справу із цілковитою дебютанткою. Ліпше зачекаймо на повернення пана інтенданта. То теж самозванець, але до меншої міри.

— Я нікому не дозволю, навіть вам, любий кузене, називати пана Торна самозванцем. Йому бракує хороших манер, із цим погоджуюся, але це найудатніший чоловік з усіх, кого я знаю.

Цього разу втрутився голос барона Мельхіора, впізнаваний за витонченим тембром. Офелію дуже гнітила вага нової відповідальності, тому її потішило б, якби асистент так само гаряче вступився за неї.

— Мені теж було б спокійніше, якби пан інтендант був із нами, — додав барон Мельхіор занепокоєно, але поки що ніхто не знає, ні де він, ні коли повернеться. Крім того, володар Фарук розгнівається, як узнає, що ми, інші міражники, перешкоджаємо належному ходу розслідування. Не забувайте, що відтепер це стосується мене особисто. І вас теж, любий кузене.

— Розслідування? Яке розслідування, пане міністре елеганцій? Ця недоростка-іноземка не має зеленого уявлення, що робити.

— Можливо, пане охоронцю печаток, — визнав барон Мельхіор, — але володар Фарук переніс весь Небоград, щоб знайти цю недоростку-іноземку. До речі, про іноземок: чи відомо, де пані архітекторка? Вона завжди була досить близька з паном посланцем і знає Місяцесяйво ліпше за будь-кого — нам могла б стати в пригоді її допомога.

— Матінка Гільдеґарда вельми незалежна жінка, пане. Уже кілька тижнів вона не переймається роботами на будівельних майданчиках Небограда... І я вже мовчу про планування, що його вона мала виконати в Місяцесяйві кілька місяців тому! Досить нам здибати її на повороті коридору, як вона зникає першою-ліпшою Розою Вітрів.

Офелія скинула бровами. Навіть здалеку вона укмітила певну ворожість у голосі Філібера.

— Дивна поведінка, — зауважив барон Мельхіор. — Вона бодай знає про нашого пана посланця?

— Не відаю про те, пане, як і того, де вона перебуває цієї миті. Мій пан-господар скаржився, що вже не може й словом перекинутися з власною архітекторкою.

— Немає нікого більш невловимого за терайдійця, що не хоче, щоб його знайшли, — покепкував охоронець печаток. — Між нами: як на мене, усе це радше підозріло.

— До того ж є ще дещо, панове. Щодо міжродинної Рози Вітрів, тієї, що поєднує Полюс із Терайдугою. Я особисто відповідаю за ключ, який відчиняє цей прохід — прохід, за доступом до якого суворо наглядають у Місяцесяйві.

— Що далі, Філібере?

— З якихось причин, панове, цей прохід заблоковано. Я щойно це помітив. Тепер двері ведуть у звичайнісіньку комірчину.

— А це вже погано, — мовив барон Мельхіор, помовчавши. — Якщо пані Гільдеґарда повернулася на рідний ковчег і закрила за собою прохід, не скоро ми її побачимо знову.

— Я ніколи не розуміла, чому брат упадав коло цієї старої, — раптом оголосила рівним голосом Ждана. — То така честолюбна інтриганка. І на мою думку, наша верховна родинна чтиця така сама, — докинула вона, що здивувало Офелію. — Удає, мов і не чіпає нас, а прослизає в наше життя так само, як пані Гільдеґарда прослизнула в наші оселі. Ця іноземка... — Позіхання урвало Ждану посеред речення. — Ще трохи диво-кави, будь ласка. Ця іноземка посідає тепер обране місце у дворі й здобула собі братову довіру. Чи правильно буде дозволяти отаким рукам порпатися в нашому посольстві?

Офелію пойняв жах. Честолюбна? Вона не просила, щоб доля чотирьох чоловіків залежала від неї! Весь двір ненавидів її за те, що шукати викрадених доручено їй. Якщо не знайде, то її ненавидитимуть іще більше, а Фарук надасть протекцію їй і її родині тільки тоді, як вона виконає свою частину угоди. До того ж Офелія ще й одержала ті самі погрози, що й особи, яких вона мала вирятувати. Правду кажучи, за найбільше щастя їй буде пожити ще якомога довше.

— Навіть ви, пане міністре, — вела далі Ждана, і в її голосі Офелії вчувся подив. — Підозрюю, що ви теж дали цій чтиці прослизнути в себе. І я не про вашу посаду асистента.

— Я? — перепитав барон Мельхіор. — Та годі вам...

— Панна Ждана не хибить, любий кузене. Не раз бачено, як ви домовлялися з тим байстрюком-інтендантом і його недоросткою-іноземкою. Слід було б вам ліпше добирати приятельське коло. Ви зневажаєте інтереси власного клану.

Офелія аж здригнулася, почувши, як голос барона Мельхіора, звичайно такий стриманий, гахнув, як удар грому:

— Клан, клан, клан! Я міністр уряду, а не клану! Своє життя я присвячую лиш одній справі, пане охоронцю печаток, — зростити з усіх нас цивілізоване суспільство, і ви мені не полегшуєте цього завдання! Зачиніть двері, Філібере, — зненацька спокійніше додав барон. — Ще бракувало, щоб панна верховна родинна чтиця нас почула.

Голоси стихли, і Офелія знову занурилася в тишу передпокою. Не маючи нічого ліпшого під рукою, вона заходилася гризти шви рукавичок, напружено міркуючи. Поки ці люди намагалися визначити, самозванка вона чи честолюбиця, Арчибальд десь конав.

«Бережіться химер».

Такі були останні слова, що він сказав Офелії, але що він мав на увазі? Чому Арчибальд ходив околяса замість розповісти їй, що саме він з’ясував?

Офелія ще запекліше вгризлась у великий палець рукавички. Мала двадцять чотири години. Двадцять чотири години до початку Станових зборів. Двадцять чотири години до розриву зв’язку з Арчибальдом. Двадцять чотири години до виконання поставленого їй ультиматуму. Офелія поглянула на матеріали теки, розкладені на столі. Невже серед них з’явиться і її ім’я?

Офелія насунула окуляри на ніс. Коли захотіла мати власний читальний кабінет, то хіба не для того, щоб її руки прислужилися правді? Ну то що ж, тепер або ніколи. Якщо є бодай найменша змога з’ясувати, хто цей вимагач, що користається Божим ім’ям і залякує людей, то Офелія мусить її вхопити.

— Тричі!

Дівчина обернулась. Її мати саме вигулькнула в передпокої, шумно стукаючи підборами.

— Тричі мене мало не заарештували жандарми, поки я йшла з туалету сюди! А тобі й байдуже, звісно ж! Уже таки пізно, — додала вона, глянувши на стінного годинника з вагалом. — Хутенько читай, що маєш прочитати, дочко, і ходімо в готель.

— Мамо, ідіть першою, — порадила їй Офелія. — Я можу затриматися надовго.

Колихаючи сукнею, мати підійшла до неї й притиснула свого носа до її.

— Обидві ми чудово розуміємо, що ти неспроможна виконати те, на що цей дивак володар Фарук сподівається. Не приймай цієї комедії близько до серця. Почитай те-се, косо-криво, аби живо, напусти туману в очі до весілля, а тоді я заберу тебе додому.

Косо-криво, аби живо? Оце справді остання порада, яку хотілося чути Офелії, особливо від жінки, що завжди вчила її виконувати роботу як слід.

— Мамо, будь ласка, вперше вас прошу: повірте в мене. Сьогодні мені це вкрай потрібно.

— А це що за рейвах?

Офелія квапливо склала теку, бо мати вже нахилилася над нею. Не хотілося їй, щоб матері навинулися на очі листи з погрозами.

— Це конфіденційно, мамо.

Не в змозі стояти на місці, мати кинулася до дверей Арчибальда.

— Оце тут ти маєш щось прочитати?

— Ні, мамо, не чіпайте цієї...

Офелія сама незчулася, як договорила. Досить було матері покласти пальці на руків’я, як у всьому передпокої вдарив концерт дзвонів, а печатка зажевріла, як плавлений метал. То була найоглушливіша слухова химера, яку доводилося чути Офелії. Бачила, як мати затикає собі вуха й щось кричить їй самими губами, але не розчула ані слова. Уся її черепна коробка перетворилася на дзвін.

Умить із сусідньої кімнати прибігли барон Мельхіор, управитель Філібер і охоронець печаток. Останній прочимчикував кімнатою маленькими манірними кроками, одним щиглем стишив печатку й перевірив, чи не скособочилася його громіздка перука.

— Не слід відчиняти ці двері, панно верховна родинна чтице, — медвяним голосом протуркотів він. — Ми ще не обміркували. Чому б вам не почитати теку, як я вам запропонував, га?

— Панні верховній родинній чтиці хотілося б, напевно, щоб я поквапилася з рішенням?

Тримаючи порцелянове блюдце однією рукою, а гарненьку філіжанку — другою, Ждана й собі зайшла в передпокій. Довга тонка шия, біла сукня, шовковисте, мов пір’я, сріблясто-біляве волосся — молода жінка подобала на велику лебедицю. Ждана була найстриманіша й найпоміркованіша з усього виводу. До природної суворості її лиця додавалася ще й чорна сльоза між бровами. Попри те що Ждана намагалася ніяк того не показувати, все ж у неї був виснажений вигляд.

— Чи, може, — знов озвалася вона, ще ковтнувши диво-кави, — панна колишня друга казкарка хотіла б ухвалити його замість мене?

На цих словах Офелія нашорошилась. Панна колишня друга казкарка? Звісно, то міг бути збіг, але саме так в останньому листі звернувся до неї анонімний автор.

— За неї вирішую я, — утрутилася мати Офелії, напинаючи неосяжні груди. — Я розумію, що ви вражені горем, яке вас спіткало, але змушувати нас отак сидіти й дожидати з моря погоди неправильно. Ходімо, дочко, хай ці люди чинять як їм заманеться.

— Ні.

Офелія дістала з кишені сукні хустку в крапочку, кілька разів висякалась, поклавши не давати нежитю ставати між нею та її співрозмовниками, а потім рішуче звела підборіддя. Якщо колись у житті досвід виступів в Оптичному театрі мав стати їй у пригоді, щоб її почули, то оце саме зараз.