Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 49)

Фарук же пильно розглядав Офелію зі свого крісла, підперши підборіддя кулаком. Від хвиль його духу нерви їй уже звелися на дибки. Стоячи навшпиньки, юний пам’ятець щось шепотів Фарукові на вухо й подавав йому записник, щоб той перечитав якісь нотатки звідти. Офелія дещо стривожилася, помітивши, що за пам’ятця був не той підліток, якого вона вже знала. У цього між бровами не було павутинницького татуювання.

— Чому нас викликали? — запитала Офелія, дедалі більше непокоячись.

Комісар співчутливо їй усміхнувся. Офелію дивувало, що цей чоловік такий лагідний до неї — це не віщувало нічого доброго.

— Виняткова справа, люба панно! Висловлюємо вам вдячність, що прибули так швидко...

— Де Беренільда?

Надзвичайно повільним і важким голосом Фарук урвав комісара й неосяжною долонею відсунув пам’ятця, мов відганяючи надокучливу муху. Обличчя Фарука було невдоволене, але, на щастя Офелії, він не підвівся з крісла. Навіть на відстані його погляд так тиснув їй на череп, що здавалось, і окуляри потріскаються.

— Різноманітні обов’язки потребують її уваги, пане, — відповіла Офелія, ретельно добираючи слова.

— А ви? Які обов’язки вас так поглинули, що я не отримував жодних вістей із вашого боку?

Офелія не стала зауважувати, що то радше вона не отримувала від нього вістей і не надто тим журилася.

— У мене в гостях родичі. Ми разом відпочиваємо на водах.

— Мої лазні були б до ваших послуг, якби ви попросили, — мовив Фарук тяглистим голосом. — Натомість змушуєте мене посилати за вами людей.

То це для того Фарук перемістив усю столицю на південь — щоб зустрітися з нею і Беренільдою? Офелія помалу починала розуміти, чому повітря навколо було таке отруйне.

Раптом, театрально колихнувши сукнею, до Фарука підійшла мати Офелії. Дівчина спробувала стримати її, але та не зважила на доньчин порух, ляснувши її по пальцях.

— Нас не відрекомендували одне одному, шановний пане, — урочисто сказала пані. — Я мама Офелії. Зізнаюся, мене зворушує очевидний інтерес, що ви маєте до моєї доньки, але хотіла б дещо зауважити. Насамперед я не певна, що мені до душі ставлення до жінок на цьому невеликому засіданні, — мовила вона, значущо вказавши на чоловіче зібрання, що обмірювало її очима. — Крім того, як на мене, ви надто суворий до наймолодших нащадків. І насамкінець, — закінчила вона, цього разу звертаючись до фавориток, — шановні, слід було б вам навчитися вдягатися відповідно. У вашому віці інтимні частини тіла не прикривають діамантами. Який негожий приклад ви показуєте моїй доньці! — І так, уже спокійніше закінчила вона свою невеличку промову, знов обертаючись до Фарука: — Отакі мої зауваження. А тепер будьте ласкаві, поясніть нам, чому ваші бригадири відірвали цих паній від справ. Ох, а чи нема в когось аспірину? — запитала вона, потираючи чоло. — Не знаю, чи казав уже вам хтось, шановний пане, що від вашого погляду трохи болить голова.

На рядах стільців з облич поспадали моноклі — так шляхтичі вибалушили очі. Комісар упустив молоток, фаворитки підібгали губи, а Лада, найменша Арчибальдова сестра, довго й голосно позіхнула серед ніякової тиші, що запала.

Позираючи на виразний обрис матері, Офелія мусила визнати, що ніколи так не пишалася тим, що вона її донька. Лишалося хіба що сподіватися на те, що вони переживуть це засідання трибуналу.

Торохкотячи пальцями по підлокітниках крісла, Фарук не вшанував матір Офелії ні відповіддю, ні поглядом.

— Артемідине маля, маю для вас нове заняття. Я... — Він затнувся, нескінченним рухом брів насупив їх, а тоді перечитав останню сторінку записника, ніби то був наймарудніший з усіх романів. — Ага, ось. Я хотів би, щоб ви відшукали мого посланця. Він зник, — коротко докинув він, зрозумівши, що забув це уточнити.

В Офелії тьохнуло серце. Арчибальд зник? Ні, він не міг зникнути. Він був із тих набридливих людей, що їх дуже непросто скараскатися.

Дедалі більше не ймучи віри, Офелія слухала, як комісар зачитував обставини, зарившись носом у папери:

— Ні для кого не таємниця, що протягом останніх тижнів відбулася низка досі незрозумілих і тривожних для нас викрадень. Голова військової поліції зник двадцятого квітня в більярдній залі. Головний редактор «Нібелунгів» зник посеред балу-маскараду двадцять п’ятого червня. Граф Гарольд, згадуваний раніше, зник із самісінької середини ванної кімнати двадцять дев’ятого липня. А тепер зник і пан посланець із власної кімнати. Чотири зникнення, — підсумував комісар, згортаючи теку, — а втім, не було ні вимог викупного, ні ознак боротьби, ні слідів примусу. Усі жертви зникли в межах Місяцесяйва — місця, усе ж знаного високим рівнем безпеки, і, за винятком пана посланця, усі вони — міражники, — зітхнув комісар, утомлено стукаючи молотком. — Тихіше, панове!

Поки комісар говорив, міражники вставали із сидінь, збираючись вимагати правосуддя, але єдине, що їх змогло втихомирити, — це Фаруків погляд. Ще глибше провалюючись у крісло, частіше торохкотячи пальцями по підлокітниках, він показував усім своїм виглядом, що засідання затягнулося.

— Ну от, — сказав Фарук, не виявивши на позір жодного хвилювання. — Артемідине маля, прошу вас у щонайкоротші терміни знайти всіх цих людей.

— Ви до мене? — задихнулась Офелія.

— До неї? — підпряглася мати.

Фарук поволі прогорнув сторінки записника.

— Я писав, що ви хотіли мати власний читальний кабінет.

— То геть інше, — стала гнівно пояснювати Офелія. — Я вмію оглядати предмети, а не розкривати кримінальні справи. До того ж, — несподівано спало їй на думку, і вона обернулася до сестер Арчибальда, — чи не цих панянок радше слід було б питати? Кому, як не їм, знати, де тепер їхній брат.

Офелія стала побоюватися, що зникнення Арчибальда та соннота його родичів якось пов’язані, але доконечно впевнилася в цьому, коли побачила, як комісар перехиляє через кафедру свою дебелу голову в перуці, звертаючись власне до його сестер.

— Панянки! — мовив він голосно, ніби говорив до глухуватих. — Чи ви чули, про що мовилося? Чи візьме слово тут і тепер хтось із вас?

Ні Грація, ні Деліція, ні Розрада, ні Мелодія, ні Світо-світла, ні Лада не відгукнулися. Лише Ждана на мить кліпнула повіками, немовби ожити її змушував інстинкт старшої сестри, але нараз вона знову поринула в дрімоту. Скляний погляд, руки звішені вздовж тіла, блідіші за свічки, — здавалося, що семеро сестер стоять на трибуні лиш тому, що їхнім ногам так закортіло. Тієї миті вони були подібні до колекції крихких порцелянових ляльок більше, ніж звичайно.

— Не чіпайте їх.

То втрутився дипломат-павутинник із першого ряду. Рухи в нього були такі непевні, що він аж перекинув стілець. Офелія два-три рази здибувала його в гральних залах Пірса-Набережної. Звичайно то був чоловік гострого розуму й недоладних манер, але сьогодні видавалося, що він перебрав наркотиків. На мить Офелія подумала була, що він забув, чому встав, і тільки причмелено скинув догори бровами. Відтак до його очей за пенсне потроху повернулась ясність.

— Не чіпайте їх, — повторив він. — Вони мають вищий рівень емпатії з паном посланцем, ніж ми, вони потерпають більше за нас.

— Потерпають від чого? — урвався терпець Офелії.

Мати здивовано глянула на неї, але Офелія вже закипала, і хороші манери тепер її не обходили. У лавині емоцій гору брала лють. Оце лише днями вона прохала Арчибальда бути обережним. Чому цей телепень не послухав її? У яку ще халепу він ускочив?

— Єдине, що ми відчуваємо, — це те, що пана посланця занурили в сон, близький до безпам’ятства, — відповів дипломат, а його сусіди з ряду безсило закивали підборіддями. — Принаймні це є доказом того, що він іще живий, а отже, мабуть, і решта зниклих — також. Але справді, природа його сну аномальна, і вона не дає нам жодних вказівок про те, де він перебуває і як це з ним сталося чи з якої причини.

— Ще й нас усіх заразив! — пробубонів його сусід між двома позіханнями. — Оці його злягання, гульня, пригоди — цей пройда ні разу нас не пошкодував!

— Володарів пам’ятець теж не в робочому стані, — наголосив комісар, указуючи на підлітка, що стояв біля Фарука, немов на плохеньку запасну деталь. — Лиш членові Павутини звичайно вільно обіймати цю посаду. Ви осягаєте тяжкість обставин, що склались, панно?

Так, Офелія потроху усвідомлювала підтекст сказаного. У небезпеці було не лише Арчибальдове життя, а й рівновага всього клану, а отже, і всього двору.

— Я допоможу вам, якщо на це моя сила, — пообіцяла вона, ламаючи руки, — але я не найпридатніша людина для виконання таких дій...

— Навпаки.

Фарук ствердив це громовим голосом, знову встановлюючи шанобливу тишу у всій Рулетковій кімнаті.

— Призначаю вас верховною родинною чтицею, — проголосив він, скрегочучи пером по сторінці записника. — Єдиним завданням для вас буде знайти моїх зниклих підданих. Даю вам часу до... — Фарук нескінченно довго завагався, перечитуючи останні нотатки. — До півночі завтра, — сказав він, старанно порипуючи пером. — Після півночі будуть Станові збори, а займатися всім одночасно я не можу.

Залою прокотилися стримані оплески, а ступінь ненависті в очах присутніх посилився. Міражники, зокрема, були не надто в захваті від того, що долю їхньої родини доручили іноземці.

Офелія відчула, як у неї тремтять коліна. Це засідання суду уподібнювалося до кошмару. Не клалося в голову, що ще сьогодні вранці вона водила молодшого брата в цирк.