Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 47)
— Та що ж це таке! Спочатку ця не-скін-чен-на подорож дирижаблем, потім потяг на валу, прогулянки на краю скель, сюди-туди на канатній дорозі, а тепер оце? Мені аж у нашу долинку захотілося... Боже милий! — раптом скрикнула Аґата, притуляючи мереживну рукавичку до віконця кабінки. — З міста випадають люди!
Вона вказала на запряжені оленями великі блискучі сани, що ковзали в повітрі.
— Вони не випали, — заспокоїла сестру Офелія. — Небоград обслуговують дуже зручні повітряні коридори. Вони майже як Рози Вітрів. Тут є одна архітекторка, що бгає простір, мов пластилін.
— Ой, ті сани стали прямісінько перед нашим готелем! — вигукнула Аґата. Ця тема розмови її захоплювала більше. — Вийшли якісь чоловіки. Ох і о-шат-ні в них однострої! Якби ж то Шарль міг отак одягатись, все в білому й золотому! Це принци?
— Ні, — процідила Офелія. У її голосі було значно менше захвату. — Це бригадири поліції.
— Вони ж не по нас приїхали, еге ж?
Щойно висадившись із канатної дороги, Аґата одразу дізналася відповідь. Бригадири допитували родичів Офелії, а її запросили до великих поліційних саней, що в позолоті й хутрі стояли перед готелем.
— Володар Фарук бажає вас бачити, панно.
— Мене? Чому?
— Тому, що бажає вас бачити, — так само люб’язно повторили їй. — Пані Беренільда не з вами?
— Ні, тут ви її не знайдете, — ухильно відповіла Офелія.
— Шкода. Залазьте, панно.
Офелія щосили намагалася не викрити свого збентеження перед родичами. Фарукові остаточно терпець урвався? Попрохає він її прочитати Книгу, цього разу навсправжки? Торн, звісно ж, уже був на другому кінці ковчега, а Беренільда ще не повернулася із санаторію. Від самої думки, що доведеться зустрітися з Фаруком сам на сам, у дівчини все похололо всередині. Побачивши в санях на хутряних банкетках сестер Арчибальда, Офелія і здивувалась, і потішилася. Сестри сиділи нечесані, без макіяжу, а сукні були зашнуровані недбало, що на них геть не було схоже.
— Що тут коїться, панно Ждано? — спитала Офелія, сідаючи навпроти старшої сестри. — Чого їм треба?
Замість відповіді Ждана позіхнула Офелії в обличчя — вкрай несподіваний вчинок як для такої шанованої дівчини. Звівши очі до готелю, Офелія помітила огрядний обрис постаті Куніґунди, яка спостерігала за ними з вікна свого номера. Куніґунда миттю запнула штори, наче не хотіла, щоб її побачила. Мала ця міражниця хворі нерви чи ні, але поводилася таки підозріло.
— Панні в супровід липі одна особа, — оголосив бригадир офіційним тоном, коли всі анімісти сипонули до саней.
— Бачу, — мовила мати Офелії. — Хоч володар Фарук і Дух родини, а все ж таки чоловік, і якщо він хоче зустрітися з моєю донькою, то мусив би спершу попросити в мене дозволу.
Була б воля Офелії, то ліпше б її супроводжував Ренар. Той перехилився через поруччя саней із кіпою документів, супроводжуючи їх передачу порадами:
— Оце ваш паспорт. Ви забули його в кишені іншої шуби, він вам знадобиться. Оце факсиміле угоди пана нареченого з володарем Фаруком, а це ваша ліцензія на здійснення фахової діяльності в кабінеті чтиці, але діставайте її тільки в разі, якщо сам володар Фарук заведе про неї мову. Я повідомлю пані Беренільду й вашу тітку. Стережися, хлопче.
Велично, мов графиня, мати Офелії сіла на банкетку, тримаючи в руці свого капелюха з пір’ям. За кілька секунд по тому, поки поліційні сани швидко, мов вітер, підіймалися повітряним коридором, того капелюха кудись віднесло.
Приземлившись на Великому майдані Небограда, подорожні в супроводі бригадирів розпочали нескінченне сходження нагору крізь поверхи. На кожному переході з одного ліфта в другий — а їх було чимало — офіцер у біло-золотому однострої перевіряв їхні паспорти, а тоді давав знак, що можна займати місце в наступній кабінці. Офелії ніколи не доводилося бачити заходи безпеки такого рівня, і ніхто не завдавав собі праці бодай щось пояснити.
З кожним поверхом мати Офелії червоніла трохи більше й безперестанку гнівно питала одне й те саме:
— Чого вам треба від моєї доньки?
На це бригадир щоразу погідливо відповідав їй:
— Володар Фарук хоче її бачити, пані. Її та паній із посольства. Він також запрошував пані Беренільду, та позаяк її немає...
— А проте негоже так поводитися з юними пані! — не вгавала мати. А тоді стала доймати дочку: — А ти б мені розповіла, якби втнула яку дурницю, га, дочко? — І вже дорікаючи невідь-кому: — Ай-яй-яй, якби ж то я знала, то спершу сходила б у туалет. Скільки ще нам їхати цими ліфтами?
Офелія мовчки слухала материну балачку. Правду кажучи, вона й сама була трохи розгублена. Те, що їх скеровували до Фарукової Вежі в об’їзд Місяцесяйва, вона розуміла, але цьому годі було повірити. Посольство правило за офіційний дворовий передпокій — вони мусили обов’язково там пройти.
— Ой-ой-ой! — раптом зойкнула мати, прикладаючи пальці з фарбованими нігтями до рота.
Золочені ґрати ліфта нарешті відчинилися на п’ятому поверсі. Навіть Офелію, яка звикла до сліпучого сяйва та блискучих кольорів двору, зміна оздоби заскочила зненацька. Мов золота стрілка, що застигла на дванадцятій годині, сонце там завжди стояло в зеніті. Тепер же воно тонуло в морі, простеляючи по воді довгу вогняну смугу. Небо являло симфонічну палітру рожевого, блакитного, фіолетового й жовтогарячого. Змінилася навіть текстура повітря: воно було водночас лагідне, тепле й солодке, як за погожого літнього вечора.
— То це тут у тебе дні минають, дочко? — змінивши тональність, запитала мати, поки вони з Офелією йшли слідом за бригадирами понад узбережжям.
— Переважно тут.
Офелія відповіла неуважно, бо цієї миті споглядала палац на Пірсі-Набережній — у всіх його вікнах відбивався захід сонця на другому кінці моря. Що ж він там задумав? І чому, питала себе вона, дивлячись на сестер Арчибальда, чому їх покликали всіх разом? Семеро дівчат пересувалися, як сомнамбули — з напівзаплющеними очима — і жодного разу не звели погляду на розкішну дворову залу, від якої їхній брат завжди тримав дівчат подалі.
— Чому ти не сказала мені! — вигукнула мати. — Якби ж то знаття, що ти буваєш у таких казкових місцях, я б була більш ввічливою з паном Торном! Ну ти ба — мов намальоване! А що там, нагорі, роблять оті люди?
Вона саме помітила чоловіків у фраках, що стояли на риштуваннях уздовж набережної, якраз навпроти моря. Усі вони відчайдушно показували щось на мигах, як диригент оркестру, але жодного музиканта перед ними не було. Вони додавали останній штрих заходу сонця, тут витягуючи купку хмар, там домальовуючи німб світла, фарбували й перефарбовували кольори. Немовби художники-імпресіоністи, яким пальці заступають пензлики.
— Це маляри-міражники, мамо. Довершують декорації.
За материними зачудованими очима Офелія добре бачила, що тепер доньчин шлюб постав для неї в іншому світлі. А сама дівчина вже сумувала за непідробленим сірим небом справжнього міста.
Нечисленні перехожі, що оберталися на їхню ходу, були з не дуже впливових придворних, а це був недобрий знак: отже, усі можновладці зібралися там, куди вели бригадири.
Бригадири повели їх крізь великий міст на палях, що сполучався з Пірсом-Набережною. Головна палацова ротонда аж гула й кишіла жінками. Мати, не готова до компанії придворних дам у вишуканих туалетах, нервово поправила здоровезний шиньйон, так ніби почувалася голою без капелюха.
— Добривечір, пані, добривечір, панно, — вітала вона кожну, хто з’являвся їй на очі, прагнучи справити добре враження. — Чи заведено тут казати «добридень» чи «добривечір»? — прошепотіла вона, підходячи до Офелії. — День буяє, але із цим заходом сонця я вже й не знаю, котра година, і здається мені, що це сердить усіх приверед.
Офелія завважила небезпечні спалахи в поглядах, спрямованих на неї з матір’ю. «Коли повернетеся туди, готуйтеся до зустрічі з пеклом», — напророчила Куніґунда.
— Вони ніколи не дають відповіді ні на «добридень», ні на «добривечір», — мовила Офелія, беручи матір під руку — поклала не випускати її з виду. — Єдині ввічливі люди, що вам тут навинуться, — це слуги.
Бригадири допомогли їм прокласти путь між кринолінами в одній із п’яти головних галерей, що зіркою розходилися від ротонди. Відколи Офелія почала гуляти Пірсом-Набережною, їй стала часто випадати нагода відвідувати там численні гральні зали. У жодній із них дівчині не було так моторошно, як у тій, куди їх завели зараз.
Рулеткова кімната.
Зала була величезних розмірів і чимось подібна до зали публічних торгів: там стояло безліч стільців, повернутих у бік трибуни, де засідав Фарук. Чи, пак, де Фарук
— Оце такий він, знаменитий володар Фарук? — дещо ошелешено спитала мати в доньки. — Гарненький, але поводиться не дуже добре.