Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 43)
Офелія полегшено зітхнула, коли після останнього кульбіту Гектор приземлився на піску. Тоді вона укмітила, що Торн теж украй пильно спостерігає за Гектором, немовби нарешті побачив юного шваґра в плоті й крові, а не як абстрактне поняття родоводу. Сірі його очі засяяли під мінливим світлом із неба: у них дивним чином поєднувалися пильність та інтерес.
— Із цією родинною дрібнотою, — мовив він далеким голосом, — я зовсім незнайомий.
І Офелія нарешті втямила, чому він так забарився з відвідинами Опалових Пісків. Рутину Торна обплітали лицемірство, шахрайство, шантажі й зради, а в родині Офелії йому ні за що було вхопитися.
Під’юджувана непоборною спонукою, Офелія потягнула Торна за великий чорний рукав.
— Поїдьмо з нами.
Вона й сама здивувалася своєму панібратству, але це було ніщо проти реакції Торна — він не знав, на яку ступити. Нараз якось ніяково обвис портфель в одній руці, а друга за міцно вкоріненою звичкою потягнулася в підшивку шуби за кишеньковим годинником. Але там його не було. Аякже, адже він був у кишені Офелії.
— Тепер? Але я... Мушу йти... У мене зустрічі.
Офелія закусила щоку. Де б іще, як не в Карнавальному каравані, вона побачила, як Торн щось белькоче, волосся його скуйовдилося, а в повітрі розлітаються конфеті.
— Залишіться бодай на обід, — запропонувала вона. — Вважайте це за дипломатичну вимогу, якщо мусите якось заспокоїти фахову совість.
У Торна знову пересмикнулися губи, і Офелія не могла збагнути, що то могло означати. Коли нарешті Торн витягнув руку із шуби, то тримав, звісно ж, не годинник, а в’язку ключів.
— Хіба як дипломатична вимога, — натужно сказав він. — Припускаю, що можу скористатись інтендантським ключем. На митниці, на в’їзді в Асґард, є Роза Вітрів. Ідіть по брата.
Офелія задоволено кивнула.
— Обіцяю: буде не так жахливо, як ви думаєте.
ЗАПАМОРОКА
Обережно вмочуючи губи у воду зі склянки, Офелія міркувала про те, що слід навчитися не роздавати обіцянки на всі боки.
Родинні обіди звичайно минали вельми жваво. Сільнички гасали з тарілки на тарілку, корки на карафах тремтіли з нетерплячки, а на десерті ложки виходили на герць. Якщо обслуга готелю дивувалася попервах тому, які штуки втинають анімісти з предметами в готелі, то тепер їх уже ніщо не дивувало. Ба більше: вони пройнялися симпатією до клієнтів, що можуть вмить відремонтувати заіржавлені замки й спинені годинники в закладі.
Однак сьогодні гості й столові прибори поводилися так тихо, що поверх далекого гуркоту моря чутно було тільки ніби як електричне рипіння: то по вікнах їдальні скакали комарі.
Офелія боязко глянула на червоний обрис матері у відбитті кришталевої карафи. Материне мовчання не віщувало нічого доброго — у будь-якому разі щось на кшталт забутої на вогні каструлі. Молодші Офеліїні сестри штурхали одна одну ліктями, щойно хтось із них надто довго витріщався на Торна. Дідусь, навпаки, ніскільки не соромлячись, безперестанку пас Торна очима й кришив свого хлібця кусник за кусником, неначе шматував чиєсь уявне тіло. Двоюрідні брати й сестри, дядьки й тітки спільницьки ззиралися гнітючими поглядами, тихо поглинаючи рагу з лемінга. Навіть доповідачка під капелюхом-абажуром не пускала ні пари з уст, але її флюгер без упину вказував на Торна.
Офелія скосила очі на Торна: той сидів у кінці столу. Сидів?
Офелія придушила зітхання. Про те, як справити на оточення хороше враження, Торн мав вельми своєрідне уявлення. Змусивши так довго себе ждати, він мав би вибачитися перед родиною майбутньої дружини, сказати їм принаймні кілька люб’язних слів. А втім, слід було знати Торна, щоб зрозуміти: сам факт його присутності тут, за цим столом, — це і є, як він те собі уявляв, красномовний вияв поваги.
— У цирку було весело, — промимрила Офелія, повертаючись до Гектора. — Ти показував світлини?
Молодший брат скинув брови аж до волосся, стриженого «під горщик», і відказав із повним ротом:
— Нашо їх покажувати? Вони вші невдалі череж ті луни.
Розмова урвалася, як нитка. Офелія жалібно глянула на два порожні стільці поруч. Беренільда досі сиділа коло материного ліжка, а тітка Розеліна повезла в санаторій чисту білизну для неї. Хіба що вони могли розрядити обстановку й допомогти Торну відрекомендувати себе бодай трохи принадною особою.
— Дев’ять і чотири.
З двох боків столу єдиним симетричним рухом неквапно повернулися всі голови, а виделки застигли в повітрі. На превеликий подив усього загалу, над тишею здійнявся могильний голос Торна.
— Чи могли б ви повторити, пане Торне?
— Дев’ять, — сказав він, не підводячи носа від тарілки. — Стількома маєтками володіє наша родина. Переважно це замки, майже всі прекрасної роботи. Три з них розташовані в Небограді, і один із них я призначу вашій доньці як весільний подарунок. — Торн нарешті звів на присутніх напівзаплющені очі, схожі на срібні шпарини, але звертався він тільки до матері Офелії. — Пропоную вам відвідати наші маєтки. І якщо ви знайдете там спогади і вам захочеться відвезти їх на Аніму, — додав він монотонно, — порядкуйте ними на власний розсуд.
Офелія так витріщила очі, що окуляри мало не впали з носа. Чому з усіх можливих тем для розмов Торн обрав саме цю?
Повідомлення Торна, що його він виголосив, справило на родину Офелії неабияке враження, що миттю і оприявнилося. Когось знудило, і була відсунута тарілка з їжею, хтось зіжмакав серветку, дідусь розкришив рештки хліба, а найменші, укмітивши оголошення війни, стали бридко гримасувати, зиркаючи на Торна. І тільки Аґата, тримаючи малюка на руках, збуджено затремтіла, щойно почула про замок. Однак ніхто не наважився взяти слово. Усі погляди були тепер звернуті на батьків Офелії — лише вони мали на це право. Її батько побілів як крейда й зіщулився на стільці, а мати, навпаки, напиндючилася й почервоніла.
— Пане Торне, — мовила вона так, ніби зуби в неї заболіли від самої вимови цього імені, — мені оце здається, що ви намагаєтеся
— Так.
Торн затримався металевим поглядом на кожному з присутніх, змиваючи в одних заціплені гримаси з обличчя, в інших — насуплені брови. Торн ретельно уникав тільки погляду на Офелію, а проте вона робила спроби привернути його увагу й німо благала зупинитися.
— Я ніколи не стану ідеальним зятем, — безпристрасно констатував він, — і я не покладаюся на свої чари, які б привернули вас до мене. Ці маєтки — єдине, чим я можу похвалитися перед вами.
— І оце все? — загарчав дідусь, розпашілий із люті. — Це все, що ти маєш нам сказати? Тобі шию часто милять?
— Послухайте мене, — утрутилась Офелія. — Я хотіла б...
— Ні, — урвав її Торн. Не здригнувшись, він витримував дідусів погляд ген із другого кінця довгого столу, що їх розділяв. — Це не все, що я маю сказати. Дев’ять — це мій перший аргумент, щоб схилити вас на свій бік. Другий — чотири.
— Чотири чого, пане Торне?
Офелія здивовано поглянула на батька, так ніби той нарешті вималювався в повітрі. Озвався непевним голосом, як завжди, коли говорив, але підвівся зі стільця, спираючись обома руками на стіл, і зустрівся з поглядом Торна. Тієї миті за серйозністю в нього на виду майже не видно було голомозого черепа і його старості.
— Чотири дні, — відповів Торн, вгризаючись ножем у ще один шматок пирога. — Це дні, що залишилися до весілля. Протягом цього проміжку часу прошу вас не втручатися в підготовку весілля, хай би як не подобалося вам моє ставлення до вашої доньки, хай би як не пекло вас розчарування в мені.
— Торне, чи не слід було б вам...
І цього разу Офелія не встигла договорити. Подібно до того, як закипає каструля і з неї злітає кришка, так матері урвався терпець, видовищно розбурхавши її сукню і прикраси.
— Я втручаюся в життя моїх дітей, бо вважаю це за потрібне! Я не можу супротивитися цьому шлюбові, — визнала вона, глянувши на доповідачку. Флюгер на капелюсі тієї знову закрутився. — Ви холодніший за кригу, мені не страшно сказати вам це в обличчя.
— Чотири дні, — повторив Торн, не підвищуючи тону. — Після весілля можете запрошувати доньку провідувати вас на Анімі так часто й так довго, як вважатимете за потрібне.
На цих словах мати набула звичної барви, батько всівся на стілець, дядьки й тітки ззирнулись. Офелія ж не йняла віри своїм вухам.
— Мені здається, — сказала вона, набираючись терпіння, — що я могла б бодай...
— Я можу покладатися на ваше слово? — урвала її мати. — Що зможу кликати доньку додому так часто, як вважатиму за потрібне?
Це вже було через край. Вона вже була не в змозі витримати те, що про неї всі говорять, ніби її тут нема. Скільки разів Офелія приборкувала глядачів Оптичного театру, а у власній родині не мала щілини, щоб слово вкинути! Сповнена рішучості висловитися, дівчина вдихнула так глибоко, як могла крізь забитий ніс, але від твердої відповіді Торна їй забило дух.