Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 39)
Тишу розітнуло «тік-так» кишенькового годинника, і невдовзі замість обличчя, перетнутого хрестом, Офелію обсів образ піскового годинника, що порожніє піщинка за піщинкою, година за годиною.
Пісковий годинник її життя. А кінцевий термін — перше серпня.
Коли Офелія так і не змогла вивідати таємниці листа з погрозами, вона перейнялася рішучістю вкинути його до жару в пічці. Автор достеменно знав, над чим не владна вона, чтиця, і, рухаючи рукою по паперу, не залишив жодного відбитка. Офелія не бачила жодного розв’язку для цього ультиматуму. Якщо розірве заручини, то муситиме самотужки відповідати за наслідки й цього разу не зможе покладатися на Фарукове милосердя. Якщо не розірве, то, мабуть, її спіткає доля голови військової поліції та редактора «Нібелунгів». Це не те, що називають «мати вибір». Залишалося всього сорок вісім годин, щоб ухвалити рішення. Сорок вісім піщинок із піскового годинника її життя. Офелія потерла повіки, силкуючись прогнати цей образ, але його місце вмить посів обрис жінки в червоній шубі та чорній вушанці. Дівчина ще раз заскочила її, коли та походжала прямісінько під вікнами Офеліїної кімнати, коли дівчина саме зачиняла їх. Проте досить було висунутись із вікна, щоб роздивитися її, як жінка випарувалася, мов її й не було. За нею, Офелією, стежать — тепер вона не мала жодного сумніву.
Офелія зарилася обличчям у подушку. Чому її весілля так страхаються? Чому Торн не подає ознак життя? Чому шляхтичі пропадають без сліду? Чому Арчибальд негадано-неждано став побоюватися химер?
— Чому ти зовсім не звертаєш на мене уваги?
Офелія підвелася на ліжку, надягла окуляри й уздріла Гектора. Той уважно на неї дивився в сутінках кімнати. На ньому була його улюблена піжама — блакитний комбінезон із білим коміром, що виростав разом із хазяїном. На відміну від Офелії, Гектор дуже стежив за своїм зовнішнім виглядом. До того ж шнурки на черевиках зав’язувалися самостійно, дірки на одязі латали самі себе, а з кишень, де насправді ховалася сила-силенна витребеньок, анічогісінько не випадало. Гектора слухався будь-який предмет гардеробу, а також... будь-які готельні двері, замкнені на ключ.
— Ти була з дівчатами в лазні й гуляла з пані Беренільдою. Може, хай уже настане й моя черга?
— Слухаю тебе, — сказала Офелія, глянувши на годинник. — Що ж такого пан Чомучник має повідомити мені о п’ятій дванадцять ранку?
— Учора ввечері на готельній дошці оголошень я знайшов оце.
Гектор простягнув їй велику пожмакану й подерту афішу.
НАРЕШТІ ВІН ПОВЕРНУВСЯ НА ПОЛЮС: КАРНАВАЛЬНИЙ КАРАВАН!
ЗАПРОШУЄМО НА НАЙЛІПШІ МІЖРОДИННІ ВИСТАВИ
На Офелію враз накотила ностальгія. Карнавальний караван — це пересувний цирк: він кочує з ковчега на ковчег, і там виступають чоловіки й жінки з усього світу. Коли цирк востаннє приїжджав на Аніму, Офелія була ще школяркою, але зберегла про той час казкові спогади.
— Ви їх дивилися, коли я ще не народився, — нагадав Гектор, неначе довго був жертвою прикрої несправедливості. — Не сходиш зі мною?
Офелія завагалась, а тоді збагнула, що їй не просто хотілося піти з братом у цирк, а це було конче необхідно зробити.
— Сходимо, — пообіцяла вона. — Тільки ти і я.
Карнавальний караван облаштувався біля міста Асґард, на підніжжі сусіднього фіорда — пів години на човні від Опалових Пісків. Коли Офелія слухала нарікання молодшого брата, їй було жаль його, бо насправді їй і самій хотілося влаштувати прогулянку з ним. Тепер же, бігаючи від ятки до ятки, шукаючи Гектора, Офелія пожалкувала, що не взяла ескорт з ватаги дорослих. Цей хлопчисько був подібний до мила! Прослизав у човен гадалки з Ясніссіми, зникав у фотомайстерні алхіміків із Золива, ховався під фортепіано джазового дуету Фараонів і здіймався в повітря на кріслі психокінетика з Циклопа. У Каравані пропонували вельми різноманітну палітру родинних потуг, і Гекторову допитливість годі було втамувати: зі своїми «Чому?» він чіплявся до кожного, хто його слухав.
— Ну як? — вигукнув Ренар, побачивши Офелію, коли та минала стенд із некромантії. — Подобаються гуляння?
Сам він розмовляв із муштрувальницею біля кліток із потворами.
— Не так щоб дуже, — відказала Офелія. — Брата шукаю.
— Досі? Отакої! Слід було його держати на припоні — мені теж аж ніяк не кортить дістати прочухана від ваших тітки та матері. Я ж оце сьогодні відповідаю за вас двох! Трьох, якщо лічити й оцю бешкетницю, — пробурчав Ренар, тряхнувши Ковбаску за загривок. — Витягнув її тієї миті, коли лізла у клітку з потворами. Коли б на місці не було пані тотемістки...
У муштрувальниці на виду розійшлася усмішка. Вона була прегарна жінка, шкіру мала чорну мов ніч, а волосся золотисте, наче сонце.
— Я не ладна доглянути рідного брата, — зітхнула Офелія. — Чи зможу я бути за хорошу хрещену, як ввижається Беренільді?
— Ну-бо, не журіться, — миттю відказав Ренар, широко всміхаючись. — Он він, бачу вашого брата. Біля колоса з Титана.
Ренар вказав на поміст, де якийсь миршавий чоловічок однією рукою підіймав здоровенного холодильника так, немовби той анічогісінько не важив. Гектор таки був там, серед глядачів, і долучався до їхніх ввічливих оплесків.
Окрім них та кількох цікавих, попід стендами й фургончиками було не вельми людно. Найбільший натовп утворився із самих ярмарчан, ряжених у яскраві вбрання та машкари з блискітками.
Офелія перевела очі на безкраїй залізничний вал, вищий за найвищі ялинки вздовж обрисів далекого фіорду. На щастя, із цього боку Караван був захищений від Звірів.
— Пощастило вам, — сказала вона Ренару.
Офелія постерегла, як вродлива муштрувальниця промовисто підморгнула Ренару.
— Атож, хлопче, а ти як думав? — реготнув Ренар, саджаючи Ковбаску собі на голову. — Є лиш одна достобіса вдатна жінка — годі не помітити. Скільки років я коло неї упадаю! Колись вона таки скориться.
Офелія замислено розглядала блідий диск сонця, що спотайна виринало з-за хмар. Ренар, відколи покинув Місяцесяйво, послав Ґаелі силу-силенну листів, так і не одержавши відповіді.
— Я теж за нею скучила, — сказала йому Офелія.
Вона не стала додавати, що ба більше — хвилюється за неї відтоді, коли дізналася, що Арчибальд веде власне розслідування. Зникнення з Місяцесяйва, мабуть, спонукатимуть його перевірити персонал. І як він поведеться, коли з’ясує, що механікиня Матінки Гільдеґарди має всі підстави ненавидіти шляхтичів і до того ж здатна позбавити їх потуги? Ґаель була б першою підозрюваною. По правді, Офелія охоче поговорила б із Ренаром про це не криючись, але обіцяла Ґаелі нікому не розкривати її таємниці.
— За вами шпигує одна розжалувана.
Ренар оголосив це, не перестаючи всміхатися, з кошеням на голові і вдаючи, наче зчищає із черевиків пісок. Офелія зціпила зуби, щоб не викрити свій подив, і притьма задивилася на акваріуми з фосфоресцентними рибками, повз які саме проходила з Ренаром.
— Жінка в червоній шубі, — вів далі Ренар удавано розслабленим тоном. — Біля Зефірових параванів. Як не гляну — все ходить за вами по п’ятах.
— Ет, а я й не туди, — сказала Офелія, не наважуючись відвернутися від акваріумів. — Чому ви думаєте, що це розжалувана?
— Вона ніяк не ховається, але зникає, досить трохи попильнувати за нею. Якщо це не невидима, хлопче, то хто ще, я тебе питаю.
— Потуга, що робить невидимим?
Ренар знову посадовив Ковбаску собі на руде волосся, бо кошеня вже хоробро дряпало рукав його редингота, водночас зачароване фосфоресцентними рибками.
— Що накидає химеру невидимості? Такі речі завжди лиш у голові.
Офелія кивнула. Вона давно зрозуміла, що родинна потуга Фарука впливає тільки на дух — як радіохвиля між передавачем і приймачем. На відміну від анімізму, ця потуга не мала жодного фізичного впливу на матерію.
— Надіюся, що ця невидима й далі триматиметься на відстані.
— Хай лиш наблизиться, — прогарчав Ренар. — Може, я й немічний, але м’язи маю.
В Офелії знову потекло з носа. Затулившись куточком хусточки, вона стрельнула очима в бік параванів. Крім дівчинки в блискучому костюмі, що кидала кубик цукру в маленький обертовий барабан, Офелія нікого не побачила. Якщо невидима там і була, то достолиха вправно користувалася своєю потугою.
— Розжалувані зазвичай не мають права на громадянство, — знов озвалась Офелія. — Однак Торнову матір я зустріла в санаторії, а оця наша знайома в червоній шубі проникає, куди їй заманеться.
Звичним жестом Ренар ухопив Ковбаску за карк, бо та помалу вже злазила по його штанині, а тоді вмостив у затишному гніздечку шевелюри.
— Я на цьому не знаюсь, але від нашого приїзду в провінцію зауважив кілька дивацтв. Узяти, наприклад, взуттьовика Опалових Пісків. Я зайшов лише підошву залатати, а незчувся, як уже купив у нього дві пари нових черевиків. Потім здибав... Ну, як її... Продажну жінку, розумієте? Причепилася до мене на вулиці, гарна — хоч до чорта в зуби! То я ввічливо відмовив, бо як би, той, бережу себе для іншої. Хочте вірте, хочте ні, та щойно вона втямила, що з мене нічого не візьмеш, то зараз же втратила всі свої принади. А ще той хлоп, що наглухо приспав мене за грою в карти саме тоді, коли я вигравав і став питати з нього те, що він мені винен. Хлоп ото лупнув на мене, так вибачливо всміхнувся, а тоді — гоп! Я заклював носом. Словом, можу вам багацько такого порозказувати, таких невеликих дивацтв.