Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 36)
Офелія насупила брови. Ухвалювати закони, бо їх нарадив гість між двома чашками чаю? Це вже щось більше, ніж відкритість до світу. Офелії було про що поміркувати — від погроз страти до прийдешнього шлюбу, — але більше вона вже не могла стримувати саркастичний тон, що навертався на вуста:
— Зрозуміло. І либонь, так само за порадою чужинця Настоятельки поклали перевезти архіви, вилучити твори з бібліотеки й зачинити мій музей?
Вирячкуваті очі доповідачки викотилися так сильно, що на якусь мить вона скинулася на жабу в завитій перуці й капелюсі.
— А ти, бачу, вельми нахабна й невдячна, любонько. Той музей, як раніше архіви та бібліотеку, не завадить освіжити.
— Освіжити? — збентежено мовила Офелія. — Я завжди дуже обережно ставилася до колекцій.
— А втім, нерозважливо! — зітхнула доповідачка, по-професорськи стукаючи по пенсне. — Про це я теж читала у твоїй справі. До Розколу люди створили правдиві шедеври, але також накоїли злочинів. Й увічнили ті злочини у вигляді зброї та книжок. Поклади молоді під носа такі речі, то, хай скільки їм не було століть, ще посіють войовниче зерно в сприйнятливі душі. Наші вельмишановні матері ухвалили правильне рішення — високо ставити лише ту спадщину, що її кожен мусить наслідувати! У всякому разі тебе це більше не обходить, — підсумувала доповідачка, а флюгер на показ відвернувся від Офелії.
Дівчина так міцно стиснула кулаки, що аж рукавички затріщали. Мистецтва читання вона вчилася для того, щоб наблизитися до свого єства, досліджуючи єство предметів. У минуле не завжди приємно зазирати, але хиби людей, що населяли землю до Офелії, стали також і її хибами. Якщо дівчина щось і затямила в житті, то ось таке: щоб реалізуватися як особистість, неодмінно мати хиби.
Раптом Офелія пригадала те, що підказувала їй інтуїція тоді, на канатній дорозі: що вчинки Настоятельок Аніми та погрози, що тут, на Полюсі, шугають навколо Фарукової Книги, мають спільний знаменник. Ця гадка липла до неї, як шевська смола, хоча дівчина й не годна була встановити причинно-наслідковий зв’язок між ними. Заглибитися в це питання Офелія не мала нагоди.
Мов сигнал тривоги, готельним вестибюлем прокотився тонкий голосок:
— Ну на-реш-ті! Ми всю-ди тебе шукаємо!
Між багажними візками під безладний цокіт перлів підтюпцем бігла Аґата. На ній були ті самі намиста, легенька сукня, капелюшок-клош.
— Сестричко, ми за тобою ску-чи-ли! Добридень, пані доповідачко! Чи дозволите нам вкрасти у вас Офелію?
А доповідачці, здавалося, тільки того й треба було. Скориставшись із цього втручання, вона пішла по-терайдійськи, а флюгер заходився шукати їй нову ціль.
— Рибко, що ти тут робиш у купальному костюмі перед усім людом? — вигукнула Аґата, узявши руки в боки. — Це не-при-стой-но.
На превелику прикрість свого чоловіка — той, утомлений, всюди ходив за нею, тримаючи малого Тома на руках, — Аґата набула дивних манер. Стала карбувати склади, як театральна акторка, і вбиратися в нові сукні. До нестями захоплюючись Беренільдою, Аґата намагалася вподібнитися до неї: вдягатися, висловлюватись і рухатися, як вона.
— Ось ми тебе й знайшли, — правила своєї Аґата. — Куди ви нас тепер повезете, пані? Може, нарешті у двір? Мені дуже кортить побачити щось, окрім скель!
Вигинаючись під вагою живота, Беренільда поблажливо всміхнулася їй.
— Даруйте мені, люба дитино, але не сьогодні. Насправді ж я хотіла б поговорити з вашою сестрою віч-на-віч.
— Отакої, — розчаровано сказала Аґата, — а мені не можна з вами?
— Іншим разом. Побудьте із чоловіком і малим Томом, — лагідно відказала Беренільда. Повернувшись до Офелії, вона прибрала всю м’якість із погляду. — Накиньте шубу.
МАТЕРІ
Беренільда запросила Офелію до трійки сніжно-білих коней. У кареті сиділа валькірія — десь так весела, як на поховальній процесії. Офелія трохи завагалася, зобачивши велику валізу позаду карети. Чи, бува, не в дальню путь вони вирушають?
Від’їхавши від готелю, трійка попрямувала промисловими проспектами міста. Чоловіки знімали хутряні вушанки, а жінки підіймали поли суконь на знак поваги, коли карета проїжджала повз них. Достоту як свята покровителька, Беренільда милостиво всміхалася кожному з них. Котячись вуличками Опалових Пісків, Офелія виявила, що Беренільда має й інше амплуа, але про його існування дівчина не знала. Не було жодної стіни, жодної вітрини без старих вивісок з її ім’ям: «Улюблений суп Беренільди», «Госпіс Беренільди», «Середня школа Беренільди». Офелія бачила лиш, як ця аристократка спить на шовках й у вус не дме. Тут же Беренільда перетворювалася на доброчинницю, усі сили покладаючи на те, щоб серце містечка билося.
Однак таємнича туга нікуди не поділася з тіні її погляду.
— Нам треба поговорити, — сказала їй Офелія. — Я одержала...
— Не тепер, — урвала її Беренільда. — Коли приїдемо.
Офелія мусила впокоритися. З огляду на вагітність Беренільди трійка їхала ледь відчутним алюром, обравши віддалений від міста шлях уздовж солончаків і підіймаючись на верхівку фіорду. На вершинах сніг ніколи не танув, і незабаром ялинки вбралися в смарагдово-сріблясті барви. Офелія била ногою об ногу: прихопивши шалика, не подумала про черевики.
З одного боку шляху природне каміняччя на узбережжі продовжувала залізниця; з другого, — передні скелі відбивались у смузі моря, мов у дзеркалі. Море було таке солоне, що, крім планктону й водоростей, нічого живого там не водилося; а все ж воно верховодило в цих краях. Коли сонце пронизало хмари й поклало золоте лезо на воду, барви краєвиду вмить змінилися з пастельних на гуашеві. Попри те що Офелія щобожого дня дивилася на це видовище, воно, однак, незмінно вражало її.
Чари розвіялися, щойно трійка проїхала крізь ялинову алею та зупинилася перед подвір’ям будівлі з круглими вікнами.
САНАТОРІЙ
ВХІД ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ
Від цих чотирьох слів, вигравіюваних на фронтоні фасаду, Офелії закортіло дати драпака.
— Ми... провідуємо вашу матір?
Офелія якось геть забула про її існування. Якщо й був хтось, із ким їй напевне не хотілося розмовляти, то це якраз стара акторка. Дівчина не змогла зізнатися Беренільді, що її мати аж так ненавидить їх, Офелію і Торна, що наразила їхнє життя на небезпеку. А Офелії однієї погрози смерті вже було досить.
Велично, мов королева, Беренільда зайшла всередину санаторію в супроводі валькірії. Офелії було невтямки, як жінка з таким великим животом може рухатися так граційно. Проте сама вона почувалася страшенно незграбною, бо її голі ніжки визирали з-під дорогезної шуби, що напнулася на животі. Опинившись усередині, вона примружила очі, засліплена бездоганною білизною приміщення. У санаторій, весь засклений панорамними вікнами й обкладений блискучою плиткою, струменіло денне світло. Навколо ширився запах антисептика, і Офелії знову захотілося вдихнути надворі смолистий аромат.
Вона чимчикувала за Беренільдою та валькірією повз нескінченну вервечку шезлонгів, у яких непорушно, мов статуї, засмагали літні люди. Що сказати їй на зустрічі з матір’ю Беренільди? «Як поживаєте, люба пані? Чи наміряєтеся ви вбити мене сьогодні?»
Беренільда зайшла в інше крило закладу — там не було ні душі. Чи майже ні душі: медсестра з білим ковпаком у волоссі підійшла до них, стукаючи сабо об плитку.
— Добридень, пані Беренільдо. Ваша мати радо прийме вас.
— Я принесла дещо з речей. Ви певні, що дитині нічого не загрожує?
— Ні, пані, ми лікуємо дихальні патології, і жодна з них не заразна. Вам тут буде дуже добре, не переймайтеся.
— Ми не повернемося в готель? — здивувалась Офелія, поки медсестра вела їх коридором.
Медсестра два рази тихенько постукала у двері, а тоді відчинила їх, не дожидаючи відповіді. Беренільда зайшла до кімнати, обіруч тримаючи живіт, і, випередивши Офелію з валькірією, легенько зачинила за собою двері.
— Заждіть мене, — шелеснула вона в проміжок дверей. — Я недовго.
Офелія мовчки кивнула. Вона встигла помітити за спиною Беренільди сцену, яку не одразу забула: висхле тіло старої пані, біліше за простирадла на ліжку, вирячені очі впинаються в стелю, не дихання, а свист. Якби Офелія не знала, що ця жінка — мати Беренільди, вона б її не впізнала.
Збита з пантелику, Офелія зробила кілька кроків коридором і сіла на підвіконня величезного круглого вікна. А ще кілька хвилин тому вона побоювалася цієї жінки...
— Я не знала, що в неї так погано зі здоров’ям, — зізналася вона валькірії, що ступала за нею, шерехтячи сукнею. — Знала, що в неї хворі легені, але... Але щоб так...
Не закінчивши речення, Офелія раптом стала чхати по кілька разів поспіль.
— Тримайте.
Офелія вибалушила очі на носову хусточку, що їй простягала валькірія. Вони вже кілька місяців жили пліч-о-пліч, і оце вперше дівчина почула валькіріїн голос. Офелія утерла кінчик носа, трохи соромлячись бруднити такий красивий витвір: хусточку валькірії наче пошили з тієї самої чорної, майстерно вишитої матерії, що й кринолін.
— Спасибі, пані.
Здивування Офелії подвоїлося, коли валькірія лукаво посміхнулася, і від того обидві її щоки зібралися в зморшки.
— Ну-ну, між нами можна без «пані». Це я, Арчибальд.
— Шо?
Офелія чула й перечула, що добре вихована дівчина ніколи не скаже «Що?», але, на її думку, бувають обставини, які виправдовують усі грубощі. Валькірія стала поряд з Офелією. Ото ще було сюрреалістичне видовисько: дивитися, як ця стара пані, звичайно така поважна й непорушна, вовтузиться в пишній сукні й недоладно розмахує руками.