Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 34)
На мить Офелія зупинилася поглядом на родичах-чоловіках, що грали в петанк[5] поряд із галереєю. Як годиться анімістам, вони реготали на повен голос, багато показували на мигах і міцно лаялися, особливо коли кошонет самовільно змінював позицію. Запхавши руки в кишені, за глядачів правили лиш Офеліїні батько й дідусь: перший соромився, а другий був не в гуморі.
— Гей, Офеліє! Чом ти сама? Ходи до нас!
Дядьки й двоюрідні брати саме помітили її — Офелія застигла посеред галереї. Увічливим жестом вона відмовилася, ховаючи конверт за спиною, і всміхнулася батькові у відповідь на його стривожено насуплені брови.
До певної міри Офелія потішилася, зрозумівши, що лишилася за повноцінного члена родини, хоч і віддалилася від неї. Однак було відчуття, що їй не пощастить надолужити ту невелику відстань, що встановилася між ними. Здавалося, ніхто не зауважив, що вона вже не та Офелія, яку вони знали. Або, може, насправді вона ніколи такою й не була.
Офелія присіла на галерейну балюстраду, спершись спиною об колону, і втретє вийняла Торнів лист. Нарешті маючи змогу без остраху прочитати того листа, вона не наважувалася його розгорнути. Вона страшенно хвилювалася. Чи повідомить їй Торн про скорий приїзд? З’явитися перед олтарем вранці в день весілля з оберемками тек під пахвами було б цілком на його манір.
Третього серпня вони одружаться — за п’ять днів, якихось п’ять днів.
В Офелії тільки й думок було, що про цю вирішальну дату. Як воно — жити разом із кимось на взір Торна? Годі уявити це, а ще — саму себе з мисливськими пазурами напоготові і, либонь, ліпшою пам’яттю.
Офелія дещо збентежено глянула на обриси тіток і бабусь, що весь свій час віддавали приготуванням, збуджено переговорюючись на мигах. Їхні анімістські здібності так зворохобилися, що зі свого місця Офелія бачила, як на стелі тріпочуть стрічки, а білі скатертини колишуться, мов привиди. Робітники чіпляли кришталеві люстри, носили музичні інструменти, виставляли сотні золотих канделябрів. Беренільда не лічила грошей, бажаючи, щоб весілля племінника було не гірше від весіль придворних.
Офелія глибоко вдихнула й нарешті розгорнула пошту. Незабаром вона втямила, що, всупереч сподіванням, лист був не від Торна.
Офелія вдихнула, щоб заспокоїти калатання серця в грудях. Цього разу їй стало вже навсправжки лячно.
ФЛЮГЕР
Офелія квапливо збігла сходами лазні. Хто залишив їй це повідомлення? Звичайний кур’єр, запевнила її працівниця на рецепції. А він ніяк не зазначив, від кого воно? «Ніяк, панно». Не заходячи до гардеробу, щоб перевдягнутися, Офелія засунула листа під рукавичку й побігла в готель. Мусила говорити з Беренільдою і тільки з Беренільдою. Лише вона одна зрозуміла б, що тут до чого.
Через поспіх Офелія затиснула собі носа, коліна й спину револьверними дверима готелю і пробіглася поглядом по вітринах і віконцях головного вестибюля. Окрім рецепції для курортників, на першому поверсі також розміщувалися міська адміністрація, електростанція, поштове відділення, базова станція, газетний кіоск і навіть крамниця будівельних матеріалів. Там завжди кишіло людьми, і чимало робітників скинули брови, коли повз них промчала Офелія. Її так сполохав той лист, що вона геть забула, що досі в купальному костюмі.
— Ага! — проворкотів хрипкий голос. — Не така вже ви й путяща, як здаєтеся, голубонько.
Серце в Офелії тьохнуло, коли вона зачула парфуми Куніґунди, ще навіть не побачивши її саму. Міражниця стояла за столиком рецепції, заповнюючи готельний журнал реєстрації. Її обличчя під звичною вуаллю із золоченими підвісками, попри макіяж, мало не надто привабливий вигляд.
— Що ви робите на Опалових Пісках? — запитала Офелія викличним тоном, відчувши, що не спроможеться на ввічливий.
— Професійна хвороба, — зітхнула Куніґунда. — Тривалий час я маю справу з химерами, а це не вельми добре позначається на нервах. Знаю, дехто приїздить сюди начебто лікувати ревматизм. Насправді ж, — сказала вона, віддаючи журнал рецепціоністці, — вони тут, щоб подалі від чужих очей очиститися душею.
Офелія мусила визнати, що, крім Беренільди й Арчибальдових сестер, ті аристократи, що їх вона зрідка тут здибувала, скидалися на опійних наркоманів.
— Після тієї пам’ятливої сцени, що ви влаштували володарю, у дворі тільки й мови, що про вас, — провадила Куніґунда довірливим тоном. — Прилюбився він до вас, голубонько. Коли повернетеся туди, готуйтеся до зустрічі з пеклом.
На цих словах Офелія майже відчула, як лист пече їй руку. Дівчина саме намірилася спитати Куніґунду, чи то не її робота з листами, аж тут пролунав страшенний грюкіт. Носій багажу перестарався і хапонув великого вишитого тюка, не завваживши, що той не закритий. На килим висипалося без ліку-міри блакитних піскових годинників.
— Незграба! — крізь зуби просичала Куніґунда, зиркаючи довкола, і її підвіски задзвеніли. — Негайно все позбирайте! І простежте, щоб жоден годинник не розкупорився.
Носій багажу став хапливо складати всі піскові годинники назад у тюк, безперестанку перепрошуючи. Офелія вагалася, що її здивувало більше: те, що Куніґунді урвався терпець, чи те, що в її володінні стільки піскових годинників. Для того, хто мав би очищуватися від химер, це було несподіванкою.
— Знаю, голубонько: вам може здатися, що цій колекції тут не місце, але вона призначена винятково для рахового вжитку. Блакитні годинники любої Гільдеґарди становлять таку велику конкуренцію моїм еротичним насолодам! Було б нерозумно з мого боку не... Як то... Не зібрати дослідницької бази, якщо так можна висловитися. — По тому Куніґунда роздратовано звернулася до носія: — Як довго ви ще складатимете ті годинники?
А за мить уже заворкотала до Офелії:
— Ах, мої в’явуари переживають непрості часи, голубонько. Якийсь мистецький критик звинуватив мене в тому, що я створюю химери низької проби. Хіба ж це про мене! Ви вже, напевно, чули про «Кульки сум’яття»?
— Е-е-е... Ні.
Офелії було невтямки, чому Куніґунда так відверто з нею говорить. Відколи в Гусячому саду Офелія відхилила її пропозицію, та незмінно вороже ставилася до дівчини.
— Це химери, що породжують точнісінько той самий ефект, що й від алкогольного сп’яніння. Мій останній витвір — мій рай для чуттів, мій палац насолод — цей ненависний критик поставив на один щабель із поганим столовим вином!
— Готово, пані, — озвався носій, цього разу міцно застебнувши тюк. — Прошу йти за мною, покажу пані її номер.
— Будь ласка, зробіть мені послугу: не розповідайте про це нікому, — прошепотіла Куніґунда Офелії, кліпаючи довгими віями. — Я б не хотіла, щоб люди понавигадували собі, ніби я така розчарована, що втішаюся химерами найпершої конкурентки.
Офелія кивнула. По правді, її надто хвилював лист, і вона аніскільки не переймалася оповідками Куніґунди. Проте Офелія мимохіть поспівчувала жінці, запримітивши, як важко та понесла свою огрядну постать до готельних сходів під дзенькіт золочених підвісок на вуалі.
— Даруйте, — мовила Офелія, витягуючись навшпиньки перед столиком рецепції. — Я шукаю пані Беренільду.
— А ви вчасно, — відповів рецепціоніст. — Пані Беренільда теж вас шукає.
— О, так? А ви знаєте, де її знайти?
— Вона на прогулянці з вашою сестрою, але скоро повернеться. Просила, щоб ви зачекали її тут.
Офелія вмостилась у вестибюлі на незручній банкетці, гадаючи, що хоче так терміново повідомити їй Беренільда. Дівчина погортала газету, що її хтось залишив на журнальному столику. То була всього лиш місцева газета, що не була такою популярною, як «Нібелунги», але за нею можна було згаяти час. Помітивши між двома повідомленнями про придворні плітки світлину Торна, а під нею текст, Офелія стала читати його.
«КНИГА ВОЛОДАРЯ ФАРУКА СКОРО НЕ МАТИМЕ ЖОДНОЇ ТАЄМНИЦІ ВІД ЦЬОГО ЧОЛОВІКА, — викрашався великими літерами початок статті. — Пан інтендант, що тепер проводить інспекцію в наших краях, завжди скупився на відверті зізнання. Однак виявив надзвичайне красномовство, коли вчора ми розпитали його про придворні новини. Попри те що пан інтендант уникав певних делікатних тем, зокрема порядку денного Станових зборів, що відбудуться 1 серпня цього року, або ж тривожних викрадень, що, вочевидь, спіткали клан Міражників, пан інтендант не приховав того, що незабаром стане помітною особою в оточенні володаря Фарука. Широкому загалу відомо, що володар надає першорядного значення власній Книзі — дотепер нерозшифрованому предмету унікальної колекції. Найстарші читачі, мабуть, пригадають колишні спроби витлумачити цей загадковий документ — спроби, що були незмінно приречені на невдачу. “Мені вдасться те, у чому всі решта зазнали поразки”, — вельми самовпевнено проголосив пан інтендант. За наріжний камінь амбітного задуму, імовірно, стане одруження з анімісткою, що відбудеться З серпня. Проте пан інтендант не захотів зупинитися більш докладно на цій, за його словами, подробиці. Отже, далі буде!»