Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 32)

— Що з вами, дідусю?

— Я теж маю для тебе погану новину, дочко.

Вокзал Опалових Пісків був розташований на верхівці залізничного валу, тож до міста можна було спуститися канатною дорогою. Кабінок було чимало, і кожна з них не могла вмістити багато пасажирів. І то на краще. Завдяки цьому Офелія з дідусем опинилися вдвох у маленькій кабінці, підвішеній над світом.

Коли кабінка з тераси піднялася в повітря, Офелія побачила, що вокзал Опалових Пісків сполучав два вали: один відгороджував місто від лісу, а другий оберігав його від прірви. Просунутися на південь ковчега було неможливо, крім як шугонути в безодню. Курорт розташувався на березі моря і на краю неба водночас.

Офелія сперлася ліктями на віконце. Вітер шмагав їй щоки її ж волоссям, а вона вбирала в себе все довкілля, наповнюючись відчуттями, яких так довго була позбавлена. Голова йшла обертом від споглядання неозорого простору. Вітер завивав у кабелях канатної дороги. Солодкаво-солоно пахнули хвоя, бриз і гори. Море мінилося всіма барвами під куполом неба. І все це було не штучне. Жодної химери. Жодної омани.

Офелія ущерть би наповнилася цим спогляданням, коли б не обсідали її геть інші турботи.

— Не віриться, що мій музей більше не діє.

Дівчина відірвала погляд від моря і повернулася до дідуся, який серйозно дивився на неї з лавки навпроти.

— А чому? — спитала Офелія.

— Інвентаризація. Так написано на вивісці на дверях, відколи ти поїхала з Аніми.

— Ні, я хотіла б знати справжню причину. За кілька десятиліть музейні колекції не змінилися. Знайти артефакти старого світу стало так складно... А, до речі, хто опікується інвентаризацією? — поцікавилася Офелія, суплячи брови. — Я ж навіть не маю заступника.

Дідусь лише схрестив руки на череві й пильно глянув на онуку золотавими очима, ніби говорив: «Ти й сама знаєш».

— А, — сказала вона. — Настоятельки, звісно ж. — Лиш коли Офелія уявила, як аероплани з музею іржавіють через відсутність догляду, їй скрутило живіт. — Отже, коли відіслали мене жити на Полюсі, цього їм не досить? — промурмотіла вона, торкаючись руками чола. — Цей музей належить усій родині, Настоятельки не мають права його монополізувати. Чому вони так напосілися на мене?

— Бо ти прихильниця.

Офелія здивовано глипала на дідуся, та тепер уже він занурився поглядом у віконце. Вітер собі на розвагу тріпав дідусеві волосся, брови й вуса.

— Що я тобі скажу, дочко... Усе те особисті домисли. Вислухай мене, будь ласка, а тоді виснуй власну думку. Насправді мене навіть утішило б, якби ти не погодилася зі мною.

— Не погодилася із чим?

Ніколи вона не чула, щоб дідусь говорив так серйозно. А втім, він не був із тих, хто регоче, плескаючи себе по стегнах.

— У дивні часи живемо ми, сама знаєш. Сьогодні світ іде гладенько, а завтра — тах-та-ра-рах! — ламається, мов таріль! Тому справді, ми, інші, встигли до цього призвичаїтися. Ковчеги, що висять над проваллями, невсипущі Духи родин, здібності, що їх хоч греблю гати, — усе це сьогодні ми сприймаємо як звичайні речі. Але ж насправді всі ми живемо в дивні часи.

Північне сонце заливало вагончик з усіх отворів. Дідуся засліпило сутінкове світло, і він примружив повіки, але все одно не відвернув голови від віконця. Офелія укмітила, що то він не пейзажі споглядає, а зазирає всередину самого себе.

— Коли це сталося, я був молодюсінький архівіст. Ні ти ще тоді не народилася, дочко, ні твоя мати. Я щойно закінчив навчання, але фонди вже знав як облуплені. Тоді ще не було тих порядків, що тепер: родинні справи складали на першому поверсі, а Артемідину приватну колекцію — у першому підземеллі.

— Другого ще не було?

У дідусевих очах замерехтів вогник.

— Було. Аякже, то був мій улюблений закутень. Усі архіви старого світу перебували там. Ще й переважно військова документація, бач як! — уточнив він, сумно всміхнувшись, і не завважив сторопілого виразу обличчя Офелії. — Кореспонденція генеральних штабів, журнали воєнної кампанії, реєстри особистих номерів та особові справи офіцерів. Позаяк написано це давньою мовою, а її дедалі менше викладають, ніколи ніхто не читав тих архівних фондів. Мені все те було дуже прикро...

— Ви ніколи не розповідали мені про ті архіви, — промовила Офелія. — Що з ними сталося?

— Я був молодий і дурний, — провадив дідусь. Він так само був занурений у себе. — Марив оцим усім! Перед очима мені стояла не війна, а людські пригоди. Я заповзявся перекласти кожен документ: почасти докладав своїх знань тієї давньої мови, почасти читав руками. На те пішли роки! Я так пишався перекладами, так мені праглося здобути визнання, що я подав роботу на розгляд Настоятелькам. Досі запитую себе: на що я сподівався? Либонь, мріяв про медаль?

З того, як хрипів його голос, Офелія відчула, що дідусь торкнувся рани, яка досі не загоїлася.

— Прихильник, — вимовив дідусь, пустивши очі під лоба. — Отак мене визначили Настоятельки, і повір, у цьому не було нічого хорошого. «Жахлива пристрасть до війни», «нескінченне оспівування минулого», «негідний приклад для молоді», «діяльність антиродинної природи» і тощо, тощо! Мені порадили зануритися в родинні папірці. Жодного з перекладів я так більше й не побачив.

— Мені шкода, — прошепотіла Офелія.

Кліпаючи повіками, дідусь обвів її здивованим поглядом, немовби тільки тепер завважив, що він тут не сам.

— А, то все марнота. Найстрашніше те, що сталося потім. За кілька місяців опісля цієї пригоди — аж гуль! Оголосили про нову родинну постанову. Не знаю, що тоді забандюрилося Настоятелькам, але вони весь час щось реформували — то те, то се. Ну, тобто частіше це було слушно, але щодо мене то якось було на зле. «Усі документи, які не мають прямого стосунку до нащадків Артеміди, відтепер не підлягають колу повноважень родинних Архівів і мусять перебувати в спеціально призначеній для них службі», — на одному подиху процитував дідусь. — А від дорозкольних часів — зась!

— Отже, архіви з другого підземелля перенесли деінде, — виснувала Офелія. — Куди?

— До місця Великих озер. Тільки-от вони так і не прибули в порт. На кораблі, що перевозив їх річкою, сталася технічна несправність. Ніхто не потонув, але всі папери попливли за течією. Незворотно втрачені для нащадків. Згодом я дізнався, що мої переклади теж були в тих ящиках.

Офелія заплющила очі. Уявити крихітну дещицю того, як тоді почувався її дідусь, вона могла, лиш якби колекції її музею згоріли дотла. Відтак їй майнуло: а чи не через цю пригоду він став такий буркотун?

— Технічна несправність, — повторила вона замислено. — Ви ж не повірили в це.

— У тім-то й річ, що повірив, — проказав дідусь. Він сперся ліктями на коліна й сплів пальці, нахилившись уперед. — Хай Настоятельки — то є щось старезне, але все одно святе. Я тоді подумав, що просто не пощастило. Минули роки, я намагався забути цей грандіозний провал. Аж поки не уздрів на вивісці твого музею «Зачинено на інвентаризацію». Отаке прочитати мені було те саме, якби написали «Зачинено через прихильництво». Настоятельки відіслали тебе, дочко, через твій промовистий інтерес до старого світу. Ти читала це минуле трохи ліпше, ніж їх влаштовувало. Зрештою, це мої особисті здогади, — поквапився уточнити він. — Звісно ж, я нічого не казав твоїй матері, вона й так мордується через дрібниці, але кладу на це свою читецьку голову. А що ти думаєш із цього приводу?

— Не знаю... Я вже не знаю.

Офелія пройшлася поглядом Опаловими Пісками. Узбережжя являло собою мішанину з каміння і трави йоржиком — дика земля, якою можна пересуватися тільки в міцних черевиках. Уздовж усього шерехатого берега підпирали одне одного будиночки, щоб єдиним фронтом супротивитися навалі вітру, морозу й вологи. Вони скидалися на пасажирів у потягу: міцні, згуртовані і яскраві. А ще було море, і кабінка канатної дороги вже дуже близько під’їхала до нього. Справжнє море, запашне й ревуче, як жива істота.

— А ти не покинула поганих звичок, — зітхнув дідусь, побачивши, як Офелія гризе шви рукавичок. — Не псуй їх: то робочий інструмент.

Офелії мов ґрунт з-під ніг вибили. Вона ображалася на Настоятельок іще відтоді, коли вони, не питаючи її згоди, домовилися про заручини з Торном, тому не могла судити безсторонньо. Поки Офелія напружувала мізки, окуляри відбивали всі кольори її емоційного стану.

— Звісно, все це тривожно, — зрештою визнала вона, — але... у цьому немає сенсу. Не карають за те, що хтось має «прихильність» до старого світу. Розкол відбувся кілька століть тому — навіщо літнім пані перейматися таким віддаленим минулим?

— Ти вже була в бібліотеці, дочко?

— Е-е-е... Раз чи двічі.

Офелія тим не надто пишалась. Її батьки, дядьки й тітки — усі працювали у великій родинній бібліотеці Аніми, у службах реставрації та каталографії, а от Офелію завжди більше приваблювали історії, замкнені в предметах. Як для чтиці вона була поганенька читачка...

— А я оце, — пробурчав дідусь, — останнім часом там добре попорпався. Освітні серії, повчальні романи — яка ж справжня література! Ніколи тобі ні місця злочину, ні грубощів, ні йолопських ілюстрацій. І я ж маю на увазі не тільки «Видавництво батька Альбера», де видають наймарудніших перодряпів на всій Анімі. Ні, я тобі кажу про старосвітські переклади: поеми, есе, мемуари, театральні п’єси. Коли їх читаєш, то доходиш висновку, що наших дорозкольних пращурів не обходило нічого, крім пасторальної лірики й сердечних справ.