Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 29)
Тієї ж миті крижана аура відпливла від неї. Фарук поклав Книгу в шубу. Офелія ледве стримувала себе, щоб устояти на місці. Їй хотілося мерщій дременути звідси. Аж раптом Фарук простягнув до неї руку й своїми пальцями, як їй здалося, схожими на пазури орла, охопив її череп.
— Я вас налякав. Прошу мені пробачити.
Немов смужка пороху на тротуарі, здута вітром, залою прокотилося мурмотіння. Та ще дужче почуте ошелешило Офелію. Дівчина ледве стояла на ногах, а під вагою руки Фарука вона захиталася і тепер зосередилася лише на тому, щоб не впасти.
— Видається, що ви мені на когось схожі, — мляво пояснив Фарук. — Очевидно, ви не та, про кого я думав.
Офелія не зрозуміла, що було в його голосі: розчарування чи полегшення.
— Я звільняю вас від обов’язків другої казкарки. Я надто нервую через вас.
Якби на очі Офелії не наверталися сльози, вона б розреготалась.
— Це через мене ви нервуєте? — почула вона своє запитання, мовлене здавленим голосом. — Чи уявляєте ви хоч на секунду, що я відчуваю у вашій присутності?
— Подивіться на мене.
Рука відпустила голову Офелії, ковзнула вниз до підборіддя і силоміць підвела його, щоб заглянути їй в обличчя. Фарукове ж досі являло собою маску невимовної краси, та очі на ньому сяяли по-людськи. Коли він послабив свій духовний заряд, Офелія знову стала усвідомлювати світ довкола. Сонце вже не блимало, мов лампочка, а стеля знову вдавала скляний небосхил. Світло поблискувало на шляхетних біноклях, відкидало смугасту тінь від пальм навпроти дамської вбиральні й підсвічувало блідість Беренільди й рум’яність тітки Розеліни. Усі куточки зали випромінювали напруження, скрізь, куди Офелія встигла кинути погляд, відчувалося сум’яття. Офелія не повірила окулярам, побачивши, як Торн вигнувся, застібаючи еполет, неначе симетрія однострою була понад усе решту. А вона ж бо думала, що він заклякнув зі страху.
— І дотепер... — пробурмотів Фарук, стискаючи пальці навколо підборіддя Офелії, — і дотепер ви мені все ще когось нагадуєте.
— Кого? — здивувалась Офелія.
— Я не знаю, — дещо збентежено зізнався він. — Либонь, Артеміду. Суть у тому, що я маю намір покласти край вашим казкам.
— Вони правили за гарантію вашої протекції, — сором’язливо нагадала Офелія. — Угода...
— Та годі вже вам докучати мені своїми угодами. У мене й на думці немає скараскатися вас. Я поміркую, якою роботою задовольнити ваше бажання працювати. Усе вирішимо.
Недбало виговоривши ці слова, Фарук нарешті відпустив її підборіддя і поволі відійшов від неї. А потім подався геть із зали. Заніміла Офелія довго-довго дивилася йому вслід — проводжала очима, аж поки він не вийшов із галереї. За ним подалися і всі придворні. Навіть Лазар побіг за ними, кличучи Вальтера — механічний мажордом ішов назирці за чоловіком у такому самому капелюсі, що і його господар.
Офелія досі не оговталася від пережитого, тому аж здригнулася, коли почула чітко вимовлене Торном:
— Ви сьогодні ж покинете Небоград.
УРИВОК: ДРУГА СПРОБА
Камінці. Вони зливою падали на нього. Він дивиться, як вони летять у небі, а потім відскакують від його тіла. Судячи із цього спогаду, камінці — якась суміш цегли, черепиці й скалок скла — падають лише туди, де стоїть він. Там і тут ледь-ледь тримаються якісь секції фасаду, а замість вікон зяють дірки. Він пригадує обрис баштового крана вдалині. Стежина війни. Одні люди відбудовують те, що інші зруйнували.
Де стіна з малюнками? Де кімната? Де Бог?
Він змушує пам’ять відстежити зворотну траєкторію камінців, від миті дотику до тіла й півколом аж до неба, щоб повернутися до висхідної точки. Дітлахи. Посеред завалів їх четверо. Уточнення — п’ятеро. Долі плаче дівчинка. Усі вони нечесані і в якомусь дранті.
Чи схожий він на них?
Ні. Оце пригадуючи тепер, він пам’ятає, що одяг на ньому був бездоганний, довге волосся як слід заплетене, а руки засліплюють білизною. Він чистий, а вони брудні. Дітлашня кричить йому якісь слова, а він не розуміє. Що більше він зосереджується на цьому спогадові, то більше пригадує, які ж дивні вони йому здалися, ці дітваки, коли він їх уперше побачив. Такі малі, заморені, худющі... Неймовірно худі.
А тепер згадав: дівчинка плаче долі через нього. Він не хотів заподіяти їй зла, навіть не торкався — лише підійшов ближче, щоб роздивитися, просто із цікавості, а вона розревілась. Камінці падають, мабуть, через те. Хлоп’яки намагаються відгородити дівчинку від нього.
Він розуміє, що цей спогад не надто вартий уваги, аж коли раптом на сцені виникає Артеміда. Цього разу вона геть не саме око в глибині дірки. Руде волосся таке пишне, що видно лиш її лаковані черевики, мереживо на сукні й окуляри в золоченій оздобі. Вона спокійно крокує уламками до дітлахів. Вражені Артемідиною появою, вони перестали кидати камінці, але тримаються насторожі.
Артеміда стає навколішки перед дівчинкою. Вони обидві ще діти, але Артеміда висока, яскрава й елегантна, а дівчинка — маленька, замурзана й жалюгідна. Артеміда впевненим, позбавленим ніжності рухом витирає їй сльози. Коли бачить, що привернула нарешті її увагу до себе, розмотує стрічку на її волоссі — і дівчинка перестає плакати. Хлоп’ята прикипають до них поглядом і гукають дівчинку. Артеміда роздає їм подарунки, а відтак вони, мов зайці, дають драла, шварґочучи своєю чудною мовою.
Артеміда прямує до нього. Цегла складається в доріжку в неї під ногами, поки вона рухається вперед.
— Ми не такі, як вони, Одіне.
Одін? Отже, так його звали раніше? Он воно що! Отже, цей спогад був не такий і нікудишній.
— Ні, — почув він свою відповідь. — То вони не такі, як ми.
— Я хочу повернутися додому.
— За що нас карають? Спочатку нас розлучили, тепер покинули.
Артеміда знімає окуляри, і він бачить те, що колись стане його обличчям, — чоловічу вроду.
— Завжди ти все драматизуєш, — безжурно каже вона. — Ми мусимо змішатися з людьми, зрозуміти, як вони влаштовані. Це не так захопливо, як зірки, але все-таки щось нове. Дивися на це як на ще один виклик. І, до речі, це востаннє я тобі допомагаю, Одіне. Ти мусиш сам навчитися розуміти людей.
— Я геть не втямлю, що вони кажуть.
— Навчи їх нашої мови.
— Вони пхинькають, досить лише мені наблизитися.
— Попрацюй над потугою.
— А чого я взагалі мушу докладати зусиль?
Артеміда непомітно хмурить руді брови й знову знімає окуляри.
— Вони не надто добре прилаштовані. Ти зауважив, як швидко міняться наші тіла? Коли вже я перестану рости? Мереживні сукенки напевне не для мене.
— Чому? — почув він знову свій наполегливий голос. — Чому ми повинні завжди підкорюватися наказам?
Зненацька Артеміда обводить його суворим поглядом, засовує руку в закрутні волосся і дістає звідти тілесну книгу.
— Бо так написано.
На цьому спогад закінчується.
ПОТЯГ
Офелія розглядала старий світ з-під хмар. Вона воліла б утратити висоту, поринути в міський лабіринт, змішатися з віковічним людством і розгадувати таємниці минулого, але все це було так само недосяжне. Поки вона щосили напружувала зір на світі внизу, килимок розгорнувся в неї під ногами й Офелія опинилась у своїй дитячій кімнаті на Анімі. Вона стояла перед настінним дзеркалом, глипаючи на своє відбиття. Вона була зовсім маленька, у нічному пеньюарі; хвилясте волосся ще не стало брунатним, а гарні очі ще не потребували окулярів. Чому вона не спить о цій годині?
Ах, так. З ліжка її підняло оце. Воно перебувало там, у дзеркалі, саме за її відбиттям. Воно хотіло щось у неї попросити.
— Не скажеш, котра година? Будь ласка.
Офелія прокинулася, підхопившись на ліжку, і повернула голову до тітки Розеліни — та совалася на лавці потяга.
— Ой, пробач — ти спала?
— Лише дрімала, — промурмотіла Офелія.
Хай так, але цей сон їй таки наснився. Після останнього невдалого проходження крізь дзеркала сон закінчувався завжди тією самою сценою: кімната, дзеркало, відбиття. Офелії було невдогад, що ж це означало.
Офелія потягнула за ланцюжок годинника, що його поклала була в кишеню шуби, і невміло підняла кришку. Головний годинниковий циферблат містив іще чотири крихітні циферблати: хронограф, календар, а призначення решти двох Офелія ще не втямила. Торнів годинник. «І якщо ще колись у майбутньому сумніватиметеся в мені, прочитайте годинника». Далебі, цей чоловік дуже по-своєму намагався завоювати чиюсь довіру.
— Скоро північ, — сказала вона, надягаючи окуляри на ніс.
— Ото вже мені ці потяги! — нарікала тітка Розеліна. — З нудьги померти можна. Передай мені ще журнал. Якщо знайдеться якийсь у поганому стані, нехай — хоч чимось руки займу.
Офелія пошукала серед старих номерів «Журналу дам і мод» пожмаканий і подертий примірник. Деякі подорожні гаяли тут час, гортаючи журнали. А тітка Розеліна латала ті журнали — у реставруванні паперу її анімістські здібності були неперевершені.
«Септентріон-експрес» без угаву заїжджав то в один, то в другий тунель. Коли тунелі закінчувалися, то обабіч рейок умить виростали нездоланні укріплення. Від їхнього квапливого від’їзду минулого тижня Офелія бачила самі мури. Того ж тижня вони прибули дирижаблем до невеликого шахтарського міста, оточеного заводами. А сьогодні рано-вранці сіли на потяг до Опалових Пісків — курорту на півдні ковчега, й уздовж усього шляху Офелія жодного разу не побачила пейзажу навколо. Залізниця Полюса являла собою справжню фортецю, споруджену в такий спосіб, щоб боронити мандрівців від диких Звірів.