Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 27)

— Ви не навчили свого вихованця як слід застосовувати потугу, — провадив Торн, поки стіни читального кабінету не затремтіли знову від голосу графа. — Він відповідальний за тяжкі поранення, що могли призвести до смерті. Інтендантство ухвалило почати провадження Ампутації, — закінчив він по-фаховому відсторонено. — Щойно цей запит опрацюють, ви зможете забрати племінника.

— Повер-р-рніть мені собак і повер-р-рніть племінника, байстр-р-рюче! — налягав граф Гарольд, вочевидь аніскільки не слухаючи, що йому кажуть. — Якщо ви їх не повер-р-рнете, — сказав він, поціливши тростиною в Офелію, — то я забер-р-ру у вас цю чужоземну шльондр-р-ру!

— Графе Гарольде! — обурився барон Мельхіор, і далі всміхаючись. — Як міністр елеганцій я не терпітиму таких висловлювань у присутності високопосадовця і дипломатичної гості. А як ваш двоюрідний брат благаю вас: не завдавайте клопоту нашій родині. Про це вже добре дбає ваш племінник.

Граф Гарольд на мить здавив пальці в перснях навколо блакитного піскового годинника, мовби борючись зі спокусою відкупорити його тут і тепер. На скроні в нього здималася вена, і Офелії майнула думка, чи не вибухне та жила. Особисто Офелія не образилася б, якби він відкупорив годинника, зник на кілька секунд, а тоді з’явився знову в стані солодкої ейфорії.

— То чого ж ви пр-р-рагнете, байстр-р-рюче? — напосідався граф. — Спр-р-ровокувати мір-р-ражника?

— Я зібрав надзвичайно цікаві свідчення, — відповів Торн, не полишаючи байдужого тону. — Двоє найманців підтвердили, що вашими стараннями їх відрядили переконати мене не боронити інтереси розжалуваних на наступних Станових зборах. Вважайте за щастя, що я не здобув від них письмового зізнання.

— Ви пор-р-рожнє місце, — презирливо мовив граф Гарольд, погладжуючи перли на бороді пальцями в перснях. — Ваш батько був вар-р-рвар-р-р, а мати — конспір-р-ратор-р-рка. Де вони тепер-р-р? Дер-р-ржава — це мір-р-ражники!

Кинувши заводити Вальтера, Лазар спостерігав за цією сценою і робив нотатки майже так само зацікавлено, як науковець. Офелії він скидався на зоолога, що вивчає поведінку малодослідженого виду тварин.

Дедалі більше бентежачись, барон Мельхіор поклав узяти ситуацію у свої руки. Він попорпався в кишенях графа Гарольда, дістав дивовижної краси срібну слухову трубку й приклав її графу до вуха.

— Ми вас почули, — чітко вимовив барон у губник, — тепер дозвольте мені обговорити подробиці з паном інтендантом.

Граф Гарольд роздратовано підібгав губи, але нарешті вгамувався, давши перепочинок барабанним перетинкам усіх присутніх. Із цього затишку скористався робітник і прослизнув за графа з відром клею і рулонами шпалер навпереваги — безперервна робота в таких умовах свідчила про гідну хвали фаховість.

— Прошу вибачити мого двоюрідного брата за його слова, пане інтенданте, — вів далі барон Мельхіор, зісподу тримаючись за дебелу жилетку всіх кольорів райдуги. — Його ошелешили арешт племінника й вилучення хаскі. Міражники вам не перешкоджатимуть, — запевнив барон, понизивши голос, щоб граф Гарольд його не почув навіть крізь слухову трубку. — Звірі більш непередбачувані й розумніші за звичайних тварин, ще й несприйнятливі до наших химер. Ми офіційно засуджуємо ці таємні досліди.

Затиснута між високим Торновим силуетом і безмірним Мельхіоровим черевом, Офелія сиділа тихо, мов миша. Вона добре бачила, яких зусиль докладав барон, щоб не надто себе скомпрометувати. Попри те що Мельхіор усміхався і прилизував довжелезні вуса вказівним і великим пальцем, у нього був іще більш стурбований вигляд, ніж коли вони востаннє бачились. Очі безперестанку крутилися в орбітах, мовби він боявся стусана від власної тіні. Офелії здавалося, що аж так тривожитися дещо надмірно, але вона не забула — ніколи не забуде, — що саме завдяки барону Мельхіору відбувся арешт шевальє. Давно вже не спадало на неї таке полегшення.

На свій подив, Офелія не укмітила того самого почуття в очах Беренільди. Та досі сиділа на стільці й видивлялася на свіжопоклеєні шпалери, при цьому замислено пестячи живіт.

— То як щодо моєї скар-р-рги? — прогарчав граф Га-рольд і змахнув слуховою трубкою навспак, заступаючи варту. — Що ви вирішили, байстр-р-рюче?

— А як щодо моїх автоматів? — пожвавішав Лазар, трясучи ключем від Вальтера.

— А щодо нашої родини? — урвався терпець тітці Розеліні.

Офелія сиділа, мов громом прибита. У неї було таке враження, наче всі навколо напризначали зустрічі в її читальному кабінеті, щоб поговорити про що завгодно, тільки не про читання. Навколо й без того панувало сум’яття, а ще й розкотився передзвін телефона. Це вперше Офелія його почула. Спершу пошукала під аркушами газети, що ними закрили меблі від фарби, аж поки знайшла його, новісінький, на останній сходинці складаної драбини.

— Так? — спитала вона в отвір слухавки.

Через крикняву зусібіч Офелія не почула, яке ім’я було названо. Вона заткнула вухо й зрештою почула Арчибальда з мідяними нотками в голосі.

— Ви маєте такий похнюплений вигляд, паняночко, що не стримався, аби вас не підбадьорити! А ще перевіримо вашу нову телефонну лінію.

Офелія докірливо зиркнула на стару, що суворо, мов дуенья, супроводжувала Беренільду. Так, ніби Арчибальд ховався під неосяжною чорною сукнею валькірії. Офелія ніяковіла, знаючи, що він завжди в засідці по той бік цього погляду. Крім його уваги, вона привернула й Торнову. Завваживши, як напружуються риси його суворого обличчя, Офелія повернулася до нього спиною і витріщилася на газовий ліхтар, що його працівник саме чіпляв на стіну.

— Дуже неслушна мить. Передзвоніть пізніше, якщо ваша ласка.

— А вам треба буде голосніше говорити, щоб я вас почув, — дражнив Арчибальдів голос у слухавці. — Або ні, мовчіть і послухайте мене. Пам’ятаєте, як ви нещодавно зробили мені маленьку послугу?

— Е-е-е, так, а що? Маєте новини від пана голови?

— Ні, — весело відказав Арчибальд. — Це знову почалося.

— Що знову почалося? — пробелькотіла Офелія, притискаючи рот до мідної слухавки. — Що ви зробили?

— Питання не в тому, що я зробив, а в тому, чому я не зміг завадити. Збирався просити вас покликати Торна, але вже не треба, — додав Арчибальд недбало. — Він човгає прямісінько до вас.

Не встигла Офелія розвернутись, як у неї вихопили слухавку з рук.

— Хто на дроті? — запитав Торн владним тоном.

Торн був такий високий на зріст, що Офелія мусила видертися сходинками драбини, щоб опинитися на тій самій висоті, що й він. Судячи з того, як у нього напнулися м’язи щелеп, Офелія втямила, що він цілковито зосередився на телефонному співрозмовникові. Здавалося, Торн не чує ні Лазаря, ні графа Гарольда, ні тітку Розеліну, що й далі по колу товкли йому про автомати, собак і родину, як на заїждженій платівці. Офелія взяла другу слухавку, щоб знати, про що Арчибальд розповідає Торну.

— ...і вся різниця між вами і мною. Ви передбачуваний, як астрономічний годинник! Усе хочете контролювати — я навіть заприсягнувся, що ви не подолаєте спокуси підійти до телефона.

— Досить, — прошипів Торн. — Даю вам десять секунд, щоб переконати мене зараз же не кинути слухавку.

— Щодо пана Чехова, нестерпного головного редактора «Нібелунгів». Хай брати його не шукають — його справді викрали. Ну що, переконав я вас не кидати слухавку? — кепкував Арчибальд.

Стоячи на драбині й вчепившись у мідну слухавку, Офелія добре бачила Торнові очі, — звичайно вони були дуже вузькі, а тепер повільно розширювались.

— Коли, де, хто й чому? — виразно вимовив Торн.

— Минулої ночі, у Місяцесяйві, не знаю і не знаю, — відповів Арчибальд так легковажно, немов вони бавились у загадки.

Офелія поволі осягала масштаб новини. Після голови військової поліції вже другий міражник зникає з глибин фортеці, яку охороняють найліпше в усьому Небограді. Якщо посольство вже не в змозі надавати дипломатичний прихисток гостям, придворні оборудки більше не матимуть меж.

«Чому? — питала себе Офелія, заплющуючи повіки. — Чому це відбувається тепер, коли Дракони мертві, а шевальє під арештом? Чому замість старої гризоти неодмінно має постати нова?»

— Що пан Чехов робив у Місяцесяйві? — прагматично запитав Торн. — І що дає вам підстави стверджувати, що йдеться про викрадення?

Досить було йому вимовити ці слова, як у читальному кабінеті одразу запала тиша, а робітники кинули роботу. Лише граф Гарольд репетував далі й вимагав, щоб Торн перепросив, хоча барон Мельхіор показував йому знаками замовкнути.

— Пан Чехов отримував недоброзичливі листи, — проголосив телефоном безтурботний Арчибальдів голос. — Як почитати мотлох, що він видає, то зрозуміло чому. Пан Чехов сказав мені, що боїться за своє життя, і попросив у мене прихистку. Підозрюю, що під цим приводом він сподівався пересидіти тут, у мене. Перевіз сюди редакцію газети з ротаційною друкарською машиною, папером у бобінах тощо.

— Коротше, — звелів Торн.

— Річ у тім, що вчора ввечері я влаштував бал-маскарад... До речі, як уже заговорили, я вас запрошував, а ви не прийшли.

— Коротше, — повторив Торн крізь зуби.

— Посеред балу пан Чехов пішов до вбиральні й так і не повернувся. Мої жандарми прочесали все вздовж і вшир — його й слід запав. Якщо вам цікава прикмета: востаннє його бачили в білій перуці й жіночій сукні з блакитними воланами.