Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 21)
— Офіційно я прийшов
На цих словах, адресованих як Офелії, так і Ренару, барон Мельхіор подався геть, ввічливо знявши капелюха.
— Нарешті панна друга казкарка прибула, — зітхнув мажордом, коли Офелія взялася за дзвоник чорного ходу. — Ми вже стали хвилюватися через її відсутність. Пан казкар почав виступ.
— На чому він зупинився?
— Кривий бурлака уже змінив долю двох перших героїв, панно друга казкарко. Він ось-ось має зустріти третього.
Завдяки цьому в Офелії ще залишалося трохи часу. Старий Ерік завжди, щовечора, розповідав ту саму епопею, й Офелія її чула не вперше, тому знала, коли бути напоготові.
— Мені дуже шкода, — мовив мажордом, туманно глянувши на Ренара, — стороннім вхід не вільний.
— Це мій помічник, — заперечила Офелія категоричним тоном. — Він мені обов’язково потрібен. Стоятиме в кулісах. Не затримуйте мене, будь ласка, — додала вона, бо схоже було на те, що мажордом розмірковує.
— Прошу панну другу казкарку мені пробачити, — перепросив він, відступаючи й пропускаючи їх уперед.
Знаком звелівши Ренару йти за нею, Офелія заглибилась у знайому темінь куліс. Хай навіть вона й добре вивчила ті місця, усе одно натикалася на драбини, стільці та декорації, що всіювали путь перешкодами. Від хрипучого голосу старого Еріка й траурної акордеонної гри, притлумлених товстими чорними завісами, темрява обступала ще більше.
Однак того вечора здавалося, що від усіх поверхонь відбивається Ренарове мовчання.
Офелія сперлася на меблі й почекала, поки тіло перестане раз у раз нервово сіпатися. Ноги стали мов желейні й не тримали її.
— Панно? — озвався Ренар, бо мало не зіткнувся з Офелією.
— Можна хвилинку? — пробурмотіла Офелія. — Це все той малий. Завдає мені жаху. Дякую, що допомогли. — Вона зробила глибокий вдих. — Ви, либонь, хотіли б залишитися у Місяцесяйві, хіба ні?
Вона поволі обернулася до кремезного силуету — Ренар трохи не торкався стелі. Вони були всього лише тіні посеред тіней, істоти без обличчя, голоси, позбавлені рота. Офелія зрозуміла: мабуть, тепер, коли розмито форми, вона нарешті зможе говорити. Вона стягнула шалик, щоб відкрити обличчя й дати собі можливість говорити.
— Я знаю, що там ви почувалися як удома, — промимрила вона згусткові темряви навпроти. — Ви з усіма там товаришували, знали кожен закуток, мов свої п’ять пальців, розуміли, як і коли вийти з гри. А ще Ґаель, — пробелькотіла Офелія ще тихіше. — Вона вам завжди подобалась. То вона мене попередила, знаєте? А я, Ренольде, взяла на себе право забрати вас звідти.
Десь перед нею Ренар лиш напружено дихав.
— Ви вільні, — шелеснула Офелія. — Вільні піти, вільні залишитися. Я звільнила вас з однієї клітки не для того, щоб замкнути в другій. Як ви могли помітити, моє життя не дуже просте. Я вирішила вашу долю, не подумавши як слід і не порадившись із вами. Я повелася егоїстично... і поводжуся так і далі, — вимушена була визнати вона, поміркувавши кілька секунд. — Я поводжуся так і далі, бо глибоко в серці мені хочеться, щоб ви залишилися зі мною. Я знаю, що вибачення нічого не змінить, але прошу: вибачте мені.
— Ні, панно.
Ренар ледь чутно шепнув відповідь, та якби він заволав на все горло, Офелію це сколихнуло б не більше.
— Ні, панно, — повторив він твердо. — Навіть за всі піскові годинники на світі я не хотів би залишитися у Місяцесяйві.
Тіні заворушилися, наче Ренар сперся на щось, що мало бути за драбину. Його тімені торкнувся тоненький промінчик світла, що просочився між двома театральними кулісами. Кілька рудих волосків засяяли так, немов їх охопило полум’я.
— Панна, здається, вважає, що я серджуся. Отже, вона не розуміє, що мені просто дуже ніяково.
— Ніяково?
Офелія сподівалася чого завгодно, тільки не цього. Вона обвела очима Ренарів профіль, що мрів у слабкому світлі. Він схвильовано чесав свою левову гриву, думаючи, що його не видно в темних кулісах.
— Після того, що сталося, я завжди почуватимуся ні в сих ні в тих у присутності і панни, і її пана нареченого. Панна бажає, щоб я був їй за помічника? Бажає знати мої погляди й питати в мене поради? Якби я мав бодай краплю порядності, навіть не смів би глянути на неї.
— Про що ви говорите? — отетеріло запитала Офелія.
У тіні спалахнули два зелені вогники — Ренар вирячив очі.
— Ну, теє-то, — забурмотів він, — маю на увазі, що... ви ж знаєте... — Тепер маска фаховості тріснула, і в голосі знову зазвучав такий густий, хоч ножем ріж, північний акцент. — Я... Я повністю роздягався перед панною.
Офелія не могла повірити тому, що він говорив, але водночас їй полегшало: натяг у грудях луснув, мов ярмаркова повітряна кулька.
— І це все? — хрипко спитала вона. — Облиште, Ренольде, я ж сама була всього лиш лакеєм. Як ви здогадалися?
— Це нічого не змінює в тому, що я виявляв мало поваги до панни. Тикав, ставився панібратськи, забрав піскові годинники і, до всього, наводив туалет у неї під носом. Звісно, я не знав, хто така панна. Я зрозумів це, коли гортав газету й впізнав панну на світлині. Наречена пана інтенданта, — зітхнув Ренар, карбуючи кожен склад. — Лакеїв за менші провини вішали.
Від оплесків підлога задвигтіла в них під ногами. Старий Ерік закінчив оповідь, отже, незабаром складе химерний проектор.
— Послухайте, Ренольде, — сказала Офелія так, щоб її було чути крізь гамір. — Ви розповіли мені, як усе працює в цьому світі, й оборонили від жандармів, коли я була ніким. До сьогодні мені запам’яталося лише це. Нікого іншого, крім вас, я не попрошу бути мені за радника. Тож поміркуйте про це гарненько, дасте відповідь після мого виступу. Володар Фарук чекає мого виходу на сцену.
Коли в кулісах загорілися газові лампи, Офелія побачила, що Ренар стоїть мов громом прибитий.
— Безсмертний володар?
— Оце ж йому я розповідаю анімістські історії. Залишайтеся тут, — шепотнула Офелія, перш ніж пробратися в театральні куліси. — Потім я все вам поясню.
Засліплена вогнями рампи, Офелія зійшла на сцену під силувані оплески глядачів — і лиш тоді в неї в голові промайнула неприємна думка.
Офелія не мала зеленого поняття, що розповідати Фарукові.
ЗУХВАЛЬСТВО
Всаджуючись на звичному місці, на краю театральної сцени, Офелія оцінила, до якої міри правдиві були тітчині слова в ліфті. На рядах крісел сиділо значно більше люду, і не було жодного денді, що стримував би позіхання, жодного аристократа, котрий дивився б на годинник, жодної дами, яка б перебирала перли. Ні, цього вечора в оксамитових сутінках зали кожен глядач наставляв бінокль на Офелію. Зовсім недавно вона була для них не більш як надто тендітна, дещо простакувата чужинка. День, проведений в Арчибальда, щойно перекреслив усю її невинність. Вона охрестилася гріхом, зробила перший крок до розпусти, словом, вона ставала їм рівнею, і тепер вони подумали, чи не роздивитися її впритул.
Жоден із цих аристократів не хвилював її більше, ніж Беренільда, яка сиділа в першому ряді; її діаманти мерехтіли в грі тіні й світла. Донині Беренільда завжди підбадьорювала Офелію поглядом перед виступом. Але не цього разу.
Якщо колись було б особливо потрібно взяти з Гінекею книгу казок, то це сьогодні ввечері.
Тільки Фарук, здається, не відчував зловісної атмосфери, хоча зала купалась у ній, наче в мертвоводді. Він підвівся з крісла й підійшов до сцени. Один. Після того інциденту на першому Офеліїному виступі фаворитки сиділи по місцях, спопеляючи Офелію поглядом. Фарук умостися серед подушок, що їх розклав для нього директор театру, прагнучи спростити цей дивний звичай. Огорнений довгим волоссям, мов білим шовковим плащем, Фарук підвів на Офелію кам’яне обличчя — ніколи ні оком не кліпне, ні словом не заохотить.
Фарук чекав на казку, а Офелія сподівалася на натхнення. Мовчанка, що запала між нею і залою, так затягнулася, що глядачі почали перешіптуватися, утім стараючись стишувати голос — однієї склянки молока їм вистачило. Офелія знала, що мала якомога скоріше взяти слово, але в голові дзвеніло безнадійно, як у порожній тарелі. Навіть ті історії, що вивчила напам’ять, бо вже розповідала їх, без упину пурхали в пам’яті, мов ті метелики, що барон Мельхіор посадовив їй на сукню.
— Чи погодитеся ви на те, щоб перенести казки про предмети на завтра? — сором’язливо запитала вона.
Придворні сиділи надто далеко й не почули її, тому далі перешіптувалися в тіні біноклів. Що ж до Фарука, він і бровою не повів. Він упинався в Офелію бентежним поглядом, буцім теж її не почув. Наприкінці затяжного тет-а-тет Фарук нарешті вимовив надзвичайно суворим і тягучим голосом:
— Розповідайте свою історію.
— Даруйте мені, пане. Цього вечора мені незмога розповісти.
Важкі Фарукові повіки наполовину опустилися, і його погляд став уважнішим. Від цієї звичайної спроби зосередитися навколо поширилася хвиля Фарукової духовної моці. Офелія вся, з голови до ніг, зібгалася, коли та хвиля торкнулася її. Фарукова сила впливала безпосередньо на нервову систему, і тут Офелія нічого не могла вдіяти, щоб захиститись.
— Вам незмога, — повторив він.
— Ні. Щиро прошу мені пробачити.
Фарук повільно, дуже повільно повернув голову. Витлумачивши цей знак, юний пам’ятець підтюпцем підбіг до нього й подав записник.