Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 16)

— Підемо разом. І мови не може бути про те, щоб ти сама опинилася в лігві того бахура.

Офелія мимохідь зауважила, як порожевіли воскові тітчині щоки. Це хвилювання було красномовнішим за будь-яку засторогу: приятелювати з Арчибальдом — усе одно, що бавитися з вогнем.

— Ні, тітко. Ви не вмієте проходити крізь дзеркала, а ліфти надто повільні. З усіма пересадками й перевірками в мене піде майже година на те, щоб дістатися до Місяцесяйва. Моєму другові потрібна допомога, і напевне — терміново, — відрубала вона категорично, бо тітка Розеліна саме розтулила рота, щоб заперечити. — Я не проти зустрітися з вами там, але, будь ласка, не затримуйте мене.

Тітка Розеліна стискала й розтискала довгі зуби, а тоді грюкнула кавником по туалетному столику.

— Я приїду як тільки зможу швидко. А до того пантруй, щоб пан посланець не забив тобі баки.

Не гаючи більше ані секунди, Офелія передусім занурила голову у велике дзеркало-псише[2]. Випірнула вона із дзеркала в коридорі, що вів до приватного кабінету Арчибальда. Востаннє Офелія бачила своє відбиття в цьому свічаді до того, як її офіційно прийняли до двору. Їй здавалося, що відтоді минула ціла вічність.

Щойно Офелія ступила на товстий блакитний килим, облямований золоченою обшивкою, в оточенні бронзових статуеток і газових ламп, як побачила вартового жандарма: насупивши брови під двокутівкою[3], військовою ходою він прямував до неї. Недаремно у всьому Небограді посольство охороняли найліпше.

— Поверніться... на варту. Панна... то гостя... пана посланця.

У кінці коридору звідкілясь вигулькнув засапаний чоловік. Офелія впізнала Філібера, управителя Місяцесяйва. Обличчя в нього було пергаментного кольору, тому слуги прозвали його Пап’є-Маше. Шкіра, вбрання і характер його були такі невиразні, що звичайно він міг розчинитися в будь-якому інтер’єрі. Однак цього разу його перекособочена перука, розпашілі щоки, мокре від поту жабо й хекання-свистіння привертали до себе всю увагу.

— Панно, — привітав він Офелію, квапливо підбігаючи до неї. Під пахвою він тримав журнал. — Я похопився... щойно пан мені зателефонував. Він попрохав... щоб я провів вас до його кабінету. Він скоро сам туди... підійде.

Офелія виструнчилася, підняла підборіддя, схрестила руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи безтурботність, попри те що геть її не відчувала. Уперше вона застосовувала уроки постави саме так, як протягом місяців її старанно привчала Беренільда. Якщо треба пограти в бездоганних світських дам, щоб допомогти Ренарові, вона готова.

— Пане управителю? — погукала Офелія, шукаючи його очима.

— Панна чогось бажає?

Філібер саме стояв біля дверей, тримаючи журнал під пахвою. Відсапавшись і знову набувши землистого кольору, управитель став, як звичайно, прозорим.

— Лакей Ренольд належить до штатних працівників Місяцесяйва, чи не так?

— Я не вельми добре зрозумів панну, — мовив Філібер. — Панна зволить поскаржитися на рівень послуг під час останнього візиту сюди?

Беренільда вважала непотрібним розповідати про той маскарад, що вони його протягом кількох тижнів влаштовували в Місяцесяйві, перевдягаючи Офелію в лакея. Через це вести розмови іноді було складно.

— Я ні на що не скаржуся, навпаки. Мені припали до душі манери цього слуги, то я просто питаю у вас, як у нього справи. Чи досі він служить пані Клотильді?

— От у цьому й прикрість, панно, — відповів Філібер, хоча по всьому було видно, що йому не стало прикро. — Уже кілька тижнів, як пані Клотильда, на жаль, покинула нас. Панна не була присутня на похороні?

В Офелії відібрало мову. Вона знала, що Арчибальдова бабуся мала хистке здоров’я, проте новина все одно вразила її.

— А Ренольд? Що з ним?

Тепер вражений був, своєю чергою, Філібер. Щоб у Місяцесяйві гостя більше переймалася долею лакея, ніж смертю аристократки, — на погляд управителя, це, либонь, суперечило всім умовностям.

— Якщо вже панна наполягає... — Він надів окуляри в золотих обідцях і розкрив журнал, з яким ніколи не розлучався. — Вищезгаданий Ренольд на сьогодні перебуває за ґратами.

В окулярах Офелії потьмяніло.

— Як таке сталося?

— У колонці «причина» я занотував «відсутність ключа». Ключі мають вагу паспорта в нашій службі. З міркувань безпеки жандарми щодня проводять перевірки. Це питання честі для посольства, панно.

— Їй-право, сміх та й годі, — обурилась Офелія. — Цей лакей працює тут багато років. Не можна кидати його до в’язниці за те, що він один раз не показав ключа.

— Він не забув його показати, панно, — мовив Філібер, обводячи її щораз більш розгубленим поглядом. — Згідно з тим, що тут написано, він його не мав. — Немовби й сам збагнувши небуденність такого стану справ, управитель уважніше вчитався в журнал. — Ага, зрозумів. Після скону покійної пані Клотильди Ренольд віддав старий ключ, як того вимагає припис. Слуга мав би пройти перевірку, перш ніж його призначать на нову посаду й видадуть новий ключ. Просто не пощастило, — сухо підсумував Філібер.

— Ви хочете сказати, що він, який ні в чому нікому не завинив, уже кілька тижнів сидить за ґратами, бо ви не встигли розплутати цю ситуацію?

— Тільки пан може скасувати вирок. А пан жах який зайнятий, я не мав коли завести з ним про це мову. У всякому разі ми більше не потребуємо Ренольдових послуг, штат укомплектовано. До того ж через слугу, що побував за ґратами, могла постраждати репутація нашого дому.

Офелія так розлютилася, що ледве стримувала себе, щоб не вихопити журнал у Філібера з рук і не пошматувати в ньому кожну сторінку. Арчибальд — зайнятий чоловік?! Ренар двадцять три роки працював на цю родину, а тепер ним опікуються менше, ніж кошиком для білизни!

— А ви вмієте здивувати, Торнова наречена.

Напівсонно всміхаючись, Арчибальд саме зайшов до кабінету. Окрім незмінного циліндра, на ньому була стара дірява піжама в червону й чорну смужки. Сам він був незачесаний і неголений, як завжди. Навіть якби Офелії натягнули сукню задом наперед, вона все одно мала б охайніший вигляд, ніж Арчибальд.

— Я вас розбудила, — ввічливо зауважила Офелія.

З поспіху вона забула, що година ще рання. А втім, аніяк не перепросила за це. Вперше вона так гнівалася на когось іншого, а не на Торна.

— І в украй несподіваний спосіб, — гиготнув Арчибальд, бухаючись у крісло. — Я поставив вас під нагляд валькірій не для того, щоб ви користувалися цим для своїх потреб. — Він потягнувся, довго позіхнувши, обперся ліктем на бильце крісла й наставив на Офелію мерехтливий погляд. — Прийшли побачитися зі мною на такому низькому поверсі Небограда, не взявши нікого в компаньйони? Ви наражаєте свою репутацію на небезпеку.

— Мені потрібна ваша допомога в терміновій справі. Натомість зроблю послугу й вам на знак вдячності.

Арчибальдові брови злетіли догори, а посмішка розтягнулися мало не до вух.

— Непередбачувана, норовлива й винахідлива. Глядіть — я так незабаром ще й закохаюсь у вас. І яку ж послугу я можу зробити Торновій нареченій?

Було б не дуже розумно перелічити всі анімістські лайливі назвиська, що тієї миті спали Офелії на думку. Вона змусила себе глибоко вдихнути, щоб прогнати незугарну червону барву, що затьмарила окуляри.

— Нам у Гінекеї бракує персоналу, тож я прийшла попросити у вас надійну людину. Будь ласка, — додала вона, хвильку повагавшись, таким ввічливим тоном, на який лишень була здатна.

Усе ще спираючись ліктем на бильце крісла, Арчибальд обвів Офелію зачудованим поглядом.

— Ви підняли мене з ліжка о шостій ранку через нестачу слуг?

— Я поговорила про це з управителем. Ви маєте вільного лакея, що став жертвою непродуманих формальностей. З вашого дозволу я хотіла б узяти його на роботу.

— Ідеться про Ренольда, пане, — уточнив Філібер по-фаховому безпристрасно. — Він служив вашій покійній бабусі.

Арчибальд стенув плечима, вертячи пантофлю пальцем ноги.

— Не пам’ятаю, хто це, і вірю вам на слово. Не бачу труднощів у тому, щоб поступитися ним Торновій нареченій. За однієї умови, — додав він, лукаво всміхнувшись Офелії. — Ви пообіцяли мені віддарунок: я хочу його вже тепер.

Офелія засунула руку у верткий шалик, щоб стишити хвилювання — і рук, і шалика. Сама щосили тримала поставу й усмішку добре вихованої дівчини. Вона гратиме роль стільки, скільки знадобиться, щоб витягти Ренара з-за ґрат.

— Ви застукали мене зненацька. Якщо дасте мені трохи більше часу...

— Тепер, — підозріло м’яко увірвав її Арчибальд.

Він ускочив у пантофлі, театрально вклонився і галантно простягнув Офелії руку, запрошуючи підвестись. Офелія вже надто зніяковіла, щоб прийняти руку чоловіка, а те, що він був убраний у діряву піжаму, не вельми псувало його вроду.

— Боюсь, я нічого не взяла із собою такого, що могло б вас зацікавити.

— Подумайте ще разок, — сказав Арчибальд, дружньо торкнувшись її голови. — Ви — ось як є, а мені більше нічого й не треба! Ходіть за мною, Торнова наречена, а тим часом управитель зробить усе необхідне для вашого лакея.

«А тим часом — це яким?» — навернулося на гадку Офелії.

Арчибальд уже виводив її з кабінету, поклавши руку їй на плече по-панібратськи лагідно й владно.

— Що ви від мене хочете, пане посланцю?

— Не переймайтеся. Я певен, що вам сподобається.

Сповнена сумнівів, Офелія відвела свої очі подалі від Арчибальдових. Одного разу вона побачила, як тітка Розеліна відгукнулася на поклик цих небес, то сама не мала жодного бажання і собі втратити голову. Арчибальд тихенько ввів її до більярдного залу. Там усе було зелене: від тканини більярдного стола й оксамитових банкеток до важких дамаскових штор, шпалер на стінах та абажурів на лампах. Коли Офелія усвідомила, що вони самі, вона одразу затулила окуляри руками.