Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 14)
ДРУГА КАЗКАРКА — ОН ЯКА БУНТАРКА
— Небезпечну кашу ви заварили, дівчинко моя, — мовила Беренільда, прочитавши всю статтю. — Вашу витівку зауважили всі. Своїми казками ви критикуєте двір, а придворні терпіти цього не можуть.
— Так я звертаюся не до придворних, — відказала Офелія, занотовуючи ідеї для нової казки в блокноті. — А до володаря Фарука.
Для неї то був єдиний спосіб висловлення, її єдиний спосіб надати сенс тому, що вона робить.
— Чи не маєте ви наміру просвічувати Духа нашої родини?
Закутану в рожевий шовковий пеньюар Беренільду це, здавалося, радше розсмішило, ніж розсердило. Як і щоранку, вона присіла в крісло, щоб погортати газету, поки тітка Розеліна зачісувала її розкішне біляве волосся. Минав шостий місяць вагітності, і живіт уже так випинав із-під суконь, що більше не випадало приховувати це від люду. Тітка Розеліна стала опікуватися Беренільдою майже так само, як і племінницею: викидала всі її цигарки в сміттєве відро, забирала з рук келихи з будь-яким алкоголем і забороняла розучувати нові, модні і, про неї, надто рухливі танці. Понад усе тітка Розеліна не схвалювала, коли щовечора Фарук запрошував її до себе в кімнату, на останній поверх Вежі.
— От ви були б направду смілива, — правила своєї Беренільда, — якби зверталися до мого племінника. Завжди знаходите відмову, щоб не говорити з ним телефоном: учора у вас боліло горло, позавчора — вуха... Чи не думали ви про те, що бідолашний хлопчик і так має вдосталь справ, щоб іще бігати за вами?
Офелія застигла над блокнотом. Після останньої розмови з Торном їй не хотілося повторення.
— Саме так. Я його не турбую, бо тепер йому є чим зайнятися.
І в цьому вона не збрехала. Відтоді як перебили Драконів, Небоград переживав харчову кризу. Без цих мисливців двір не отримував дичини, а запаси хутко порожніли, тому це не могло не тривожити. Міражники добре повправлялися в мисливському мистецтві, але пізнали, по чому ківш лиха: звиклим до затишних химерок і далеким від суворої зовнішньої дійсності, багатьом із них Звірі мало не перегризли горлянки. Диких Звірів Офелія ніколи не бачила, хіба що на малюнках. Цього їй вистачило, щоб зрозуміти: міражницький талант гіпнозу не годиться для почварної фауни Полюса. Міражники домоглися лише того, що ще більше роз’ятрили Звірів. Сила: поки ухвалювали рішення, Інтендантство пропонувало всім затягнути пояси.
— Попереджаю вас, — стримано мовила Беренільда, позираючи на Офелію поверх газети, — якщо ви розіб’єте те, що править за серце моєму племіннику, я рознесу вас на шматки.
Офелія пролила каву мимо чашки. Їй було добре відомо, що то були не просто слова. Беренільда вже мала зуб проти неї за меншу дрібницю, ніж оце.
— Ох, не клейте цю міну, — мовила Беренільда. — Для вагітної жити з анімістами — теж не в гостях побувати. Двері гупають ні сіло ні впало, годинники показують який їм заманеться час, у кранах закінчується вода, щойно підійдеш до вмивальника, а те пальто, ой, леле, те пальто! — зітхнула вона, кидаючи оком на одежину, що шалено смикалася на гачку. — Іноді у мене виникає враження, що я мешкаю в будинку з привидами.
Офелія мусила визнати, що мати надіслала їй пальто з нестерпним характером. Щойно Офелія вийняла його з пакунка, як воно стало пручатися, мов навісне, і тітка Розеліна мусила вхопити пальто ззаду, щоб повісити на гачок. Відтоді всі мешканки квартири, зокрема валькірії, взяли собі за звичку десятою дорогою обходити цей куток кімнати, щоб не зачепити важкі рукави на ґудзиках, що осатаніло шарпалися вусібіч.
Офелія взяла в руки «Нібелунгів» і проглянула силу-силенну карикатур, що висміювали її і Торна. У цій газеті складно було знайти інформацію, варту читання. Чехов задовольнявся тим, що множив ненависницькі статті про розжалувану аристократію, іноземних кар’єристів і загалом про всіх неміражників. Улюбленою мішенню залишалася Матінка Гільдеґарда: на кожній сторінці він закликав читачів не купувати в неї блакитних годинників, цитрусових, спецій та нерухомого майна.
Насамкінець Офелія натрапила на статтю, що не являла собою ні карикатури, ні антиреклами:
БРАКОНЬЄРСТВО:
ЯК ЗАВЖДИ, ЗНОВУ НЕЧЕСТИВЦІ!
«У часи коли у двері нашого прекрасного Небограда стукає голод, нечестивці безжурно займаються браконьєрством, — півголосом прочитала Офелія. — Вони крадуть м’ясо, що мало б опинитися в наших тарілках, і віддають його першому-ліпшому. Очевидно, що шляхом цих брудних маніпуляцій вони сподіваються відновити свою репутацію. Нечестивці важать на місце наших колишніх мисливців, але ми не дамо їм цього зробити!»
— Це відвертий наклеп, — роздратовано сказала Офелія, закриваючи «Нібелунгів». — Вони просто чинять так, як не чинили придворні мисливці. От би дізнатися про цих людей щось інше, крім того, що пишуть у газеті.
— Що вам до цих бідолах? — не погодилася Беренільда. — Вони — минуле, а ми — майбутнє.
— У дечому вони все-таки моє майбутнє, — заперечила Офелія. — Дехто з них незабаром стане мені за родича. Ви мені якось казали, що Торнова мати була хронікеркою, а я досі геть нічого не знаю про цей клан.
Беренільда нервово зиркнула на валькірій, — ті, як завжди, уважні й мовчазні, сиділи на гостьовій банкетці, — немовби побоювалася вести таку розмову при свідках.
— Розжалувані — це ті дворяни, що скоїли винятково тяжкі злочини, любонько. Такі тяжкі, що прирекли себе і всіх нащадків на відлучення від двору. Вони втратили всі привілеї, власність і не мають права заходити до міста.
— Інакше кажучи, — мовила Офелія, насупивши брови, — вони мусять жити в дикому стані, поміж Звірів, але не мають права їх уполювати? Це те саме, що смертний вирок.
— Не забивайте собі голову їхнім мотлохом, — покепкувала Беренільда, підносячи філіжанку із чаєм до губ. — Вони чудово дають собі раду.
— І моя майбутня свекруха теж?
Беренільда скривила губи й поставила філіжанку на блюдечко, немов чай раптом надто загірчив.
— Ваша майбутня свекруха — заборонена тема для розмови. Сама згадка про неї на людях може значно зашкодити репутації Торна.
— Але чому? — наполягала Офелія. — Не можуть же нащадки вічно платити за злочини пращурів. Що такого поганого вона вчинила?
— Торн невдовзі стане вашим чоловіком, — проголосила Беренільда безапеляційним тоном. — От його й питатимете.
Якщо Офелія за чимось і сумувала, то це був не Торн, а дзеркала.
Якось вона вирішила обійтися без піскових годинників із поштової скриньки — Офелія вже вдосталь надивилася на громадські місця й добре знала, де там є дзеркала. Скоро вона знову взяла за звичку користуватися цим умінням, щоб переміщатись у просторі. А модники й кокетки підскакували на місці, уздрівши її відбиття в дзеркалі, що в ньому щойно красувалися самі.
Офелія неабияк тішилася, віднайшовши свободу пересування, попри те що це було доволі необачно. Щоб переходити з одного дзеркала в друге, треба водночас сильно зосередитися й бути в злагоді із собою. Недосипи, нескінченні святкування, страх не знайти собі місця — усе це спонукало Офелію застосовувати вміння проходити крізь дзеркала ощадливо й не скакати з одного місця в друге.
Хай там як, але одного дня пополудні, на початку червня, Офелія застрягла.
Її затиснуло на рівні плечей якраз посередині дзеркала в курильні, але далі решта тіла йти відмовлялася. Офелія спробувала повернутися в перше дзеркало, де нога досі стояла навшпиньки, але друга нога й обидві руки наче тіпались у порожнечі. За хвильку Офелія втямила, що кожна з них устряла в різне дзеркало. Даремно вона сіпала плечима, щоб перетягнути вагу вперед — не просунулась і на сантиметр. Перебуваючи в кількох місцях одночасно, вона не могла узгодити рухи.
— Хто-небудь, будь ласка! — покликала Офелія з того дзеркала, що утримувало її голову.
Ця частина тіла виринула в одній із численних курилень Пірса-Набережної, і, як на лихо, тоді там не було ані душі.
Ледве утримуючи рівновагу кожною ногою, Офелія, здається, цілу вічність кликала на допомогу, поки нарешті хтось десь не вирішив потягнути її за руку. Дівчина всім тілом піддалася цьому різкому ривку, хоча це було так боляче, ніби її виривають із кількох світів, а тоді впала навзнак додолу.
Оглушена з падіння, Офелія бачила навколо тільки розмиті обриси, що налякано щось викрикували, а ще було чути лютий гавкіт. Вона стала навпомацки шукати окуляри на підлозі, але якась добра душа простягнула їх і допомогла їй підвестися. Нерозбірливі «Пробачте вам» і «Дякую мені», що бурмотіла Офелія, стихнули на вустах, щойно в особі свого доброчинника вона впізнала Торна.
— Що ви тут робите?
Таке було перше запитання, що спало на думку Офелії. На дві голови вищий за неї, Торн насупив довжелезні брови — це геть не пасувало його природному виразу обличчя. Під пахвою він тримав стос бланків, що досить чітко означало: він виконує службові обов’язки.
— То радше я мав би спитати у вас, що ваша рука поробляла в цьому дзеркалі, — проказав він сердито. — Дарма, що ці пані звикли до екстравагантних витівок, — у них ледве не стався апоплексичний удар.
Офелія усвідомила, що опинилася на виставці собак, а на неї обурено глипає натовп: старі аристократи з біноклями й здоровезні пси зі стрічками.
Підвівши голову, Офелія зрозуміла, що перебуває у висячих садах — чи пак,