Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 11)

Її голову прикрашали два ослячі вуха.

Офелія воліла б вирвати їх із себе, але рука проходила крізь них, немовби вони були з диму. Звісно, усе це химери. «А ви вперта як ослиця», — сказала Куніґунда. Тільки міражники могли вживати вислови не фігурально, а буквально.

Арчибальд оглядав Офелію — тепер вона щосили вчепилась у склянку.

— Ви пробуджуєте в мені певну цікавість, Торнова наречена. Для мене це щось нове, до такого я не звик.

Він нахилився на стільці вперед і скрутив шию так, щоб упіймати погляд Офелії. На мить Офелія встигла завважити у вогнику свічки розгублену усмішку Арчибальда, великі очі небесного кольору й розкудлане біляве волосся, а тоді відвернулась і, наче відгороджуючись, приклала руку до окулярів.

— То мені зраджує зір чи ви уникаєте мого погляду? — пирснув Арчибальд.

— Не знаю, як вам щастить причаровувати жінок, та я піддаватися вашим чарам аж ніяк не бажаю. Особливо цього вечора.

Після того, що сталось у Гусячому саду, тітка Розеліна шарілася завжди, коли в розмові згадували про Арчибальда. Офелія не раз і не два робила спробу поговорити з нею про це, щоб зрозуміти, що ж він їй заподіяв, але та щоразу змінювала тему.

— Вам так не дуже зручно говорити, — лагідно зауважив Арчибальд.

— А я й не маю бажання говорити. Ви мене відволікаєте від того, на чому я повинна пильно зосередитися.

Шпарко, мов акробат, Арчибальд на льоту підхопив склянку, яку Офелія несподівано випустила з рук.

— Саме так. Я відволікаю вас від переляку перед сценою. Ну гаразд, — зітхнув він, — якщо вам стане легше так... — Арчибальд поставив склянку на сусідній столик, учепився за криси циліндра й одним махом насунув його собі аж на ніс. — Отепер вам нема чого боятися мого погляду.

Арчибальд мав такий кумедний вигляд, так гугнявив, а жмути волосся так виклично стирчали з відклеєного дна капелюха, що Офелія аж сама незчулася, як стала сміятися.

— Будь ласка, пане посланцю, побудьте серйозним бодай хвилинку, — мовила вона крізь сміх. — І чому це ви тут? Ви ж не тільки склянку води хотіли мені принести, еге ж?

Перехрещеними на спинці стільця руками Арчибальд стиснув підборіддя. Насунутий циліндр заступав його профіль, і Офелії було видно тільки широчезну посмішку.

— Я вам уже сказав, чому, Торнова наречена. Через цікавість. Чи мушу нагадувати вам, що ви офіційно визнали мене за друга? Я вже якийсь час спостерігаю за вами. Спочатку то бувало зрідка й лиш краєчком ока, щоб упевнитися, що вам не загрожує смертельна небезпека, але згодом мені сподобалося. Ваші вправи на вимову, мила незграбність, анімістські заведенції, витримка перед лицем будь-якого випробування, а ще ваша тітка — мені дуже до вподоби те, з чого складаються ваші будні. А коли оце саме читав вашу пошту, то трохи не розчулився.

Офелія отетеріла — не від того, що казав Арчибальд, а від власної забудькуватості. Валькірії! Як вона могла спустити з уваги, що ці бабусенції пов’язані з усіма членами Павутини, Арчибальдом зокрема? Увесь цей час Офелія розмовляла, їла, спала перед цілим збіговиськом людей. Вона згадала, скільки разів просто під носом у літніх пані роздумувала, що ж би його взяти почитати в туалеті. Згадавши це, Офелія майже не помічала натомість дедалі гучнішого гамору за кулісами — то розсаджувалися в залі придворні.

— Ви мене збентежили.

— Чому? — здивувався Арчибальд, затінений своїм капелюхом.

— А вас би не збентежило, якби ви не мали особистого простору? Якби всім, що бачите, всім, що робите, ділилися з усіма родичами?

Наосліп катаючись на стільці, Арчибальд безжурно стенув плечима.

— Так ми заощаджуємо на рахунках за телефон. Але зрозумійте мене правильно, Торнова наречена. Здається, ви подумали, що цієї миті вся Павутина нас слухає. Так-то воно так, але трішечки й не так... Як же вам пояснити? — Рот Арчибальда під циліндром склався в замислену міну, а тоді знову розтягнувся в посмішці. — Знаю! Уявіть собі: ось ви й ваша родина сидите в одній кімнаті. Кожен із вас порається навколо своїх справ; усі метушаться, кубляться, без упину чимось грюкають — уявили таку картину? Якщо вам стане цікаво, що ж там поробляють сестра чи мати цієї конкретної миті, вам треба повернутися до них і наставити вухо. Звісно, водночас ви не дізнаєтеся, що робить решта. Ну, ось приблизно так і в нас!

— А володар Фарук, — промурмотіла Офелія, бо їй зненацька дещо спало на думку, — хіба він не зосереджує в собі всі потуги нащадків? Тобто... А що, як він слухає кожну вашу розмову? Що, як він і тепер нас слухає?

— Він має таку ж силу зосередження, як кісточка від черешні, — легковажно мовив Арчибальд. — Він уже не в змозі слухати й звичайну розмову. Ні, справді, я вже кілька разів подорожував іншими ковчегами й ніколи не бачив Духа родини, що був би так само не вартий власної потуги.

Офелію це трохи втішило: якщо цей вечір мусив закінчитися жахливо, то вона принаймні здобулася на якусь науку.

— Я отримала анонімного листа, — зопалу оголосила вона.

— Якого ще листа?

— Розохочувального. Гадаю, він має стосунок до Книги Фарука.

— У цих краях погрози — то наймиліша річ. Не відходьте далеко від валькірій.

Офелія не бачила очі Арчибальда — їх затуляв насунутий майже на носа капелюх, — але заприсяглася б, що він, хоч і посміхався, а втім, засовався на стільці. Нараз вона пригадала слова, що їй прошепотіла Куніґунда.

— А правда, про що подейкують? Що до вас... е-е-е... не прийшов якийсь гість?

— Я не вмію брехати, — сказав Арчибальд. — Дозвольте мені не відповідати на це запитання.

За важкими чорними кулісами прокотився дзвінок, спиняючи дзижчання публіки.

— Володарю, панянки, пані та панове, вибило північ! — пролунав радісний голос. — Хай почнеться вечір!

Темрява облягла все довкола, мов раптова ніч, і Офелія здогадалася, що вимкнули все театральне світло. Одна тільки свічка на столику біля Арчибальда давала змогу розрізнити в кулісах обриси драбин і меблів.

Офелія затамувала подих, зачувши, як на тлі акордеонової гри виринає голос Еріка.

— Володарю, сьогодні ввечері ви почуєте, як кривий бурлака змінив долю трьох героїв!

Ерік завжди розкочував «р», немовби ричав, але тембр його голосу разюче відрізнявся від того, що ним він погрожував Офелії. Тепер старий Ерік говорив низьким, густим, манливим голосом, що з перших слів привертав до себе увагу. Голос справжнього казкаря. Слухаючи його, Офелія охоче випила б іще одну склянку води, щоб прочистити горло. Вона підвелася зі стільця, пішла навшпиньки й у шпаринці важких чорних куліс помітила маленький шматочок сцени.

Те, що побачила Офелія, переконало її, що старий Ерік мав рацію. Поєднувати їхні виступи в одній виставі — це просто наруга над фахом.

Над авансценою простягнули велике біле полотно, так що було не видно добру частину публіки. Старий Ерік ховався за лаштунками, його пальці майстерно витанцьовували на акордеоні. Поряд із ним стояв чарівний ліхтар і в широкому промені світла проектував на біле полотно рухливу химеру від скляної пластинки. Високий персонаж у плащі заходить у печеру, де карлик кує списа. Якщо дивитися з-за куліс, химера була догори дриґом до публіки й протягом кількох секунд виринала знов і знов, але красу самої сцени це нітрохи не применшувало. Щоразу Офелія виявляла нові, напрочуд живі подробиці: іскри від молота карлика-коваля, райдужні відбитки на скляних стінах печери, колихання плаща кривого бурлаки. Складно було повірити, що все це — всього лише двовимірна вистава, що не має ні профіля, ні глибини.

Офелія спробувала розгледіти публіку по інший бік полотняного екрана. Її дуже здивувало те, що вона розрізнила в пітьмі. Ніхто з аристократів пантоміму не дивився. Глядачі з останніх рядів аплодували, викрикували й сміялися лише тоді, коли аплодували, викрикували й сміялись глядачі з перших рядів. Це було схоже на те, як від камінця, кинутого у воду, розходяться хвилі, а епіцентром цих дивакуватих коливань був, звісно ж, Фарук, що сидів у першому ряді. Офелія відчувала це, хай навіть полотно не давало побачити. Усе було достоту так, як на вечері Весняної опери. Позіхали, якщо позіхав Фарук, вихваляли, якщо вихваляв Фарук.

Офелія довго дивилася на те, як старий Ерік міняв пластинки з химерами, жодного разу не спинивши гри на акордеоні й не впустивши нитку героїчної епопеї, що аж кишіла чудовиськами й велетами, де мертві змінювали живих у зловісному видиві. Кожен наступний епізод казки був страшніший за попередній; оповідалося про відновлення честі, інцестуальне кохання і криваві вбивства.

Офелія здалася собі нікчемою зі своєю історією про ляльку й ослячими вухами на голові.

— Він майстер, — пробурмотіла вона, повернувшись до стільця. — І неабиякий.

— Він чинний придворний казкар, — відповів Арчибальд, чмихаючи з реготу, — а ви на що сподівалися?

Так само навспак сидячи на стільці, Арчибальд і досі не зсунув з очей циліндра, але Офелію це вже анітрохи не смішило. Вона вдивлялася в обкладинку книжки «Казки про предмети та інші анімістські оповідання», немовби книжка могла створити якесь диво.

— За все життя мені ще ніколи не було так боязко, — зізналася вона. — Я не зможу дорівнятися до пана Еріка.

— Саме так, — як завше, чесно докинув Арчибальд.

— Залиште мене саму, пане посланцю, — попросила Офелія. — Будь ласка.