Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 8)

Сидячи за чайним столиком у вітальні, Офелія не відповіла — всі її думки були зосереджені на листі, якого вона намагалася написати батькам. Торн зголосився поручитися за пошту, але розповісти про життя так, щоб остаточно їх не злякати, — ще та морока.

Саму Офелію ці потворні химери турбували значно менше, ніж обов’язки другої казкарки, бо рано чи пізно вона мусила б стати до їх виконання. В Гінекеї вона не знайшла жодної книжки, щоб назбирати ідей, і не придумала нічого кращого, як повиконувати у вільний час вправи на вимову, щоб удосконалити дикцію. Вона воліла б принаймні знати, які історії любить слухати Фарук. А ті, що їй і самій було б любо розповісти, вже забула.

Дух родини з Полюса попрохав мене розповідати йому історії про Аніму, — зрештою написала вона двоюрідному дідусеві. — Чи не підкинете думок, про що розповісти?

Двоюрідний дідусь Офелії був архівістом і з усіх членів родини найближчим до дівчини; однак навіть йому вона не наважилася розповісти, що тут насправді коїться.

З кожним днем вона дедалі більше сумувала за Ренаром і Ґаеллю — єдиними, з ким Офелія по-справжньому подружилась на Полюсі. Однак вони оберталися в іншому світі, і їхнє життя було вкрай несолодке. Вона вмивалася в золотих вбиральнях, тоді як вони драїли такі самі вбиральні в Місяцесяйві.

Іноді Офелія ностальгійно згадувала свою ліврею Міма, яка тривалий час забезпечувала їй цілковиту анонімність. Їй, приміром, хотілося б зберегти таку анонімність під час несподіваної зустрічі в Гінекеї з Куніґундою. Ця міражниця забезпечувала решту куртизанок фривольними химерами й трохи не всюди мала входи-виходи. Офелія щоразу здригалася, коли раптом чула подзвонювання її підвісок або різкий запах парфумів. Куніґунда ніколи не озивалася до Офелії, але не проминала жодної нагоди нагадати про себе промовистим поглядом, мовляв, вона не забула про своє приниження в Гусячому саду.

Хай які неприємні для Офелії були її зустрічі з Куніґундою, та з тим, що відчувала вона, забачивши шевальє, то видавалося їй дрібничкою. А бачити його доводилося значно частіше, ніж їй того хотілося б.

Якісь години в Гінекеї відводили для її відвідування дітьми, втім ніколи ці діти не були Фаруковими. Та дитина, що її носила Беренільда, становила виняток. Деякі куртизанки колись були в шлюбі й мали родину.

Шевальє завжди користався нагодою принести якісь подарунки Беренільді. Так, він складав чудові композиції з квітів, насичених ароматами, а вона незмінно відмовлялася від усіх його дарунків.

— У жодному разі не відчиняйте йому дверей, коли мене нема вдома, — напучувала вона Офелію і тітку Розеліну. — Він може що завгодно утнути.

Беренільда наче у воду дивилась. Шевальє так марив нею, так страждав від її презирства, так хворобливо ревнував її до всіх, що часом не міг контролювати свої емоції і виливав їх на ні в чому неповинних людей. Так, він якось відігрався на хлопчику, до якого всміхнулася Беренільда. Хлопчик став качатися по землі, гукаючи матір на допомогу, бо йому здавалося, що його пожирає невидиме полум’я. Проте в нього не залишилося найменшого опіку, принаймні помітного, а шевальє реготав із того і казав, що він це утнув «для сміху». Ця сцена Офелію просто приголомшила. Відтоді вона щоночі прокидалася, підхоплюючись із ліжка, бо їй здавалося, що хтось на неї дивиться крізь товсте скло окулярів.

— Скільки ж це можна ще терпіти? — бурчала тітка Розеліна, нервово зиркаючи в проміжок жалюзі. — Від цього малого міражника волосся вже дибки стає. Ви мені можете пояснити, чому всі називають його «шевальє»? Він же становить неабияку загрозу для всіх!

— Він сам себе так прозвав, — зітхнула Беренільда. — Найкумедніше те, що він зробив це на мою честь, бо переконаний, що він мій шевальє галан[1].

— То що, нема кому з дорослих його приструнчити? Не будемо ж ми весь час ховатися від нього?

— Його дядько й опікун — граф Гарольд. Старий трохи недочуває, зрідка з’являється на людях і займається переважно розплідненням собак, а не вихованням племінника. Мабуть, я теж спричинилася до того, що сталося із цим хлопчиком, — промурмотіла Беренільда, погладжуючи круглий живіт. — Цілеспрямованість, що не знає обмежень.

— Чому ви так говорите? — запитала Офелія.

Беренільда не відповіла. В її вродливих очах промайнула непритаманна Беренільді журба, й Офелія заглибилась у міркування. Напевно, ця історія пов’язана з маєтком Беренільди, що його вона успадкувала від батьків шевальє. Офелія також пригадала, яке здивування охопило її, коли вона вперше побачила це чудернацьке володіння, штучну осінь і таємничу дитячу кімнату: та немов чекала, коли ж повернеться той, хто колись у ній жив. Беренільда мала всі підстави ненавидіти шевальє, та насправді не надто палко прагнула відгородитися від нього.

Було так принаймні доти, доки одного вечора шевальє дещо переступив межі дозволеного з Офелією.

Він з’явився в Гінекеї не в час відвідування і, скориставшись тим, що двері були незамкнені, тихцем просочився в Беренільдине помешкання. Офелія отетеріла, коли побачила, як той заходить до туалетної кімнати, де вона приймала ванну, і заводить із нею невимушену розмову.

На щастя, тієї миті з подвір’я увійшла Беренільда, заскочивши шевальє, що спирався ліктями на ванну, у якій сиділа Офелія. Спершу вона помертвіла, та за мить, більше не в змозі стримувати свої чари, шваргонула його в інший кінець коридору. Геть розгублений, він підвівся. Його окуляри з товстими скельцями розбилися.

Якщо ви нападете на цю дівчинку, — просичала Беренільда, — я розірву вас власними пазурами. Забирайтеся геть і більше ніколи не потрапляйте мені на очі.

Тоді шевальє втік із Гінекею, сам не свій із люті й горя, і не з’явився ні на завтра, ні опісля. А Офелія відтоді почала ставитися до Беренільди інакше. Ця жінка зі складним характером, що не раз була сувора з Офелією, оборонила її, мов власну доньку.

— Ви були неперевершені, — привітала Беренільду тітка Розеліна. — Нарешті буде нам спокій!

Як згодом з’ясувалося, вона помилялась. Якось у квітні, вранці, у помешканні грюкнула поштова скринька. В Офелії аж душа зайшлася від радості, коли вона побачила своє ім’я на конверті. Проте дівчина одразу зрозуміла, що це зовсім не батьківська відповідь, на яку вона сподівалася:

Панно друга казкарко!

Ваш шлюб із паном інтендантом заплановано на 3 серпня. З превеликим сумом повідомляю Вам, що Ви помрете раніше, якщо не дослухаєтеся до моєї поради. Якомога швидше залиште Полюс і ніколи сюди не повертайтеся. БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ БУЛИ ТУТ.

— Що там таке? — спитала тітка Розеліна з-за спини.

— Помилилися, — збрехала Офелія, ховаючи листа. — У якій скоромовці найкраще повправлятися для дикції? «Був собі цебер, та переполуцебрився на полуцебренята» чи «Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок сорок морок»?

Офелія дочекалася, поки опиниться в ліжку, щоб кілька разів перечитати пошту.

БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ БУЛИ ТУТ.

У минулому Офелія вже отримувала погрози, та, однак, їхня тональність була не така. Чи не розіграш це? На Анімі релігія й теологія були з царини віджилого фольклору, як і на багатьох ковчегах, де за абсолют правили власне Духи родин. Чи не мали на увазі Фарука під «Богом» у цьому повідомленні?

Лист, звісно, не підписаний, а відправник на конверті не зазначений. Офелія зняла рукавички чтиці, що їх надягала перед сном, і обмацала кожен сантиметр аркуша. Вона ж не зловживає власною потугою, прикладаючи її до адресованого собі ж листа, еге ж? Тим паче, що в ньому їй погрожують смертю.

І все-таки вона була така зворохоблена, що не відчула нічого особливого: жодного сильного враження, жодного конкретного бачення. Лист надрукували на машинці, але автор так чи інак мусив доторкнутися до паперу. Ретельніше оглянувши аркуш і конверт, Офелія виявила сліди, неначе їх тримали за допомогою пінцета.

Попри штучне сонце, що променіло в шпарках жалюзі, заливало світлом москітну сітку ліжка й навалювалося спекою, що душила не згірш од ковдри, в Офелії поза шкірою пройшов мороз. Вона не могла читати предмети, яких не торкнулись. Скидалося на те, що анонімний адресант вельми добре обізнаний, на що здатні й не здатні Офеліїні руки.

Понад усе Офелію стурбувало не те, про що йшлося в листі, а те, про що лист мовчав. Чого б то комусь так кортіло будь-що завадити шлюбу Торна? Чи не було це звичайним клановим протистоянням у нескінченній війні за вплив, що точилася навколо Фарука?

Офелія підхопилася з ліжка й стала порпатися в безладній купі речей, поки не знайшла факсиміле угоди, що його передав їй Торн.

"У разі успіху пан Торн здобуде офіційний дворянський титул, і від тієї миті його статус позашлюбної дитини буде визнано таким, що втратив чинність."

Якщо добре помізкувати, такий привід, зрештою, геть нікудишній. Торн уже й без отого визнання був неабияк страшливий високопосадовець, і якби він дістав дворянство, то для його ворогів нічого суттєво не змінилося б. А отже, це могло означати лиш одне. Супротивний табір непокоїло не підвищення Торнового рангу, а, власне кажучи, прочитання Книги Фарука.

І знов-таки, чому?

— Торне, у що ви мене вплутали?

Офеліїне обурення сягнуло апогею наступного тижня, у нескінченний дощовий день, коли вони з тіткою Розеліною намагалися висушити на терасі білизну.