Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 7)
Торн не зважав ні на кого. Офелія ж поклала собі не зважати на нього.
— Колись оплачу рахунок, — пообіцяла вона Арчибальду. — Дозвольте мені обрати, яким чином. Але запевняю: плата буде рівноцінна.
В Арчибальдовій міміці завжди переважали посмішки різного ґатунку, та ще ніколи Офелія не бачила, щоб він так зніяковіло вишкірявся. Проте Офелія й оком не змигнула, як та ніяковість злиняла з його обличчя і він уже насмішкувато ляснув по своєму циліндру.
— Нетерпляче жду вашого рахунку, Торнова наречена! А поки що дозвольте з вами попрощатися. Давненько я не був у Місяцесяйві, — сказав він, торкнувшись татуювання в себе на чолі. — Як миші кота не чують, то по хаті гарцюють.
За мишей правили його сестри, якими Арчибальд ревно опікувався. З одного маху розвернувшись на підборах, він мало не зіткнувся з тіткою Розеліною, яка постала в нього на дорозі. Випнуте наперед загострене підборіддя, суворе довгасте обличчя, зведена до неба крихітна гулька, переплетені пальці рук на простій сукні — тітка Розеліна являла собою уособлення жіночої гідности.
— Пане посланцю, ви хтивіший од тхора. Я збрехала б. удаючи, що маю глибоку прихильність до пана Торна, — сказала вона, позирнувши на Торна, який і вухом не повів на її слова, бо, здавалося, був так поглинутий своїм годинником, що все решта його аніскільки не цікавило. — Але ж він її законний наречений. Наведіть мені бодай одну поважну причину, з якої я мала б дозволити вам зустрічатися з моєю племінницею.
— Ви дасте мені цей дозвіл, — пихато відказав Арчибальд, — бо ви перша шукатимете мого товариства.
На цих словах, поки тітка Розеліна розтуляла рота, закипаючи від обурення, він легенько поцілував її в щоку. Офелії забило дух. До всіляких непристойностей із погляду тітки належали й компліменти, тож достоту така фамільярність мала не минути без ляпаса.
Та замашний ляпас не пролунав. Офелія не повірила очам, коли побачила, як жовта тітчина шкіра порожевіла, а її висхле обличчя заквітло від бурхливих почуттів. Тітка Розеліна дивилася на Арчибальда так, немов від самого його погляду її підносило до неба.
Наостанок Арчибальд іще раз нахилив капелюха до тітки Розеліни, валькірій та Офелії, а тоді зник поміж пальмами, хвацько закрутивши ланцюжок свого блакитного піскового годинника.
— Тітко? — занепокоєно спитала Офелія. — З вами все гаразд?
Тітка на її очах наче помолодшала років на двадцять.
— Що? — пробурмотіла тітка Розеліна. — Я добре почуваюсь. А чому ти про це питаєш? Тут, у цій галереї, задуха, — додала вона, нервово обмахуючись віялом. — Ходімо звідси.
Офелія зворохоблено провела тітку очима. Одне діло — бачити, як усі придворні дами піддаються чарам Арчибальда, а друге — як не минула їх і рідна тітка.
— Про мене, йти до Арчибальда — погана думка, — зауважив Торн, накручуючи кишенькового годинника.
Офелія, щосили намагаючись втримати спокійний вираз обличчя, підвела до нього голову.
— Гаразд. Це все, що ви маєте мені сказати?
— Ні.
Ось тепер, коли вони залишилися наодинці, сталевий погляд Торна став більш жорстким. Офелію це не здивувало. Після спроб привселюдно змагатися з ним під самим носом у Фарука годі було сподіватися, що вона уникне наслідків.
— Оприявніть нарешті глибину своїх міркувань, — сказала вона. — І покінчімо із цим.
— Отут, щойно, на платформі, — важким свинцевим голосом мовив Торн, — ви повелися хоробро.
Він поклав годинника в кишеню мундира й пішов геть, жодного разу не озирнувшись на Офелію.
УРИВОК: ПЕРША СПРОБА
Стіна. Блимає світло ліхтарика. Дитячі каракулі, приколоті до шпалер.
Ступінь точності спогаду відносно високий. Він, либонь, годинами споглядав ту стіну. Однак який вигляд має решта кімнати, він уже не пам’ятає. Поки що нема нічого, крім стіни, ліхтарика й цих дитячих каракулів.
Кут падіння світла змінюється, а відтак завмирає. Він, мабуть, поставив ліхтарик на стіл таким чином, щоб той і далі освітлював стіну. Ні, кут падіння світла надто низький як для столу. Радше, на стілець або на ліжко. Певне, він у кімнаті. Чи своїй?
Тим часом як він підходить до стіни, вона, спершу розпливчаста й величезна тінь від його тіла, набирає виразніших обрисів. Що ж такого цікавого в тих каракулях, щоб він так часто їх споглядав? І надто один малюнок привертає всю його увагу: різнобарвний ляпанець, що зображає їх разом, його та інших. Украй обережно він витягує одну за одною чотири кнопки.
Під малюнком — дірка. Точнісінько в цьому місці в стіні немає ні шпалер, ні обшивки, ні цегли. Схованка?
Він зазирає в дірку. Усе чорне. Він не розрізняє, що там, по той бік стіни.
— Артемідо? — чує свій шепіт.
Ледве впізнає голос — тонюсінький, із чудернацькою інтонацією, — що виходить із його горлянки. Отже, він отак колись розмовляв?
— Артемідо! — знову чує свій шепіт, тихенько стукаючи об стіну.
Безшелесний звук кроків, скрегіт відсуненої цегли й нарешті в глибині дірки кліпає око. Артемідине?
— Я дивилася на зірки крізь віконце на даху. Мені цікаво. — Артемідин голос рівний, помірний, його стишує товща стіни. — Ліпше постав цеглу на місце, як і я. Нам більше не вільно розмовляти одне з одним, пригадай.
Та він залюбки пригадав би. Він достеменно пригадує Артемідине око, голос, слова в дірці стіни, але чому їх розлучили — не пам’ятає.
— А інші, — знову чує свій шепіт, — знаєш, як їм ведеться?
— Вони слухняніші за тебе, — відказує Артемідине око. — Я вже кілька днів як не говорила з Янусом крізь стіну. Йому було нуднувато, але так, у нього все добре. Він розповів мені, як справи в Персефониної стіни, у неї теж усе гаразд. А ти? А Геленина стіна?
— Вона так і не відповіла.
— Гелена — та все чує, — каже Артемідине око. — Вона почула б, якби хтось оком лупнув в іншому кутку будинку. Якщо вона не відповідає, значить, слухається. Наслідуймо її приклад. Лягай спати.
Цього разу він не чує своєї відповіді. Невже й цей спогад зникає? Ні, то не тому. Він не відповів Артемідиному окові, бо йому завадило щось несподіване.
Божа тінь.
Він чітко бачить її на стіні знову, вона накладена на його власну. Бог стоїть у його кімнаті, простісінько за ним. Артемідине око щезає з глибини дірки — Артеміда хапливо повертає цеглу на місце.
Тепер він пригадав. Його, Артеміду, Гелену, Януса, Персефону та всіх інших розділив Бог. Він майже відчуває страх і лють, що заполонили його тієї миті, коли він помітив на стіні Божу тінь. Йому слід відвернутися, йому треба припинити споглядати цю стіну, йому повинно подивитися Богові в очі.
Нарешті він відвертається, але його пам’ять затято відмовляється явити йому Божі обличчя, форму, голос, що повагом наближаються до нього.
Тут спогад уривається.
ЛИСТ
Перші тижні, що їх Офелія провела при дворі, були не зовсім такі, якими вона їх уявляла. А тепер бувати там їй узагалі зась.
Відтоді як Фарук призначив Офелію другою казкаркою, вона разом із Беренільдою оселилася в Гінекеї, на шостому поверсі Вежі, прямісінько над поверхом Пірса-Набережної, і більше звідти не виходила. Щоранку із золочених ліфтових ґрат з’являвся старший камергер, розгортав аркуш паперу й одну за одною викликав куртизанок, обраних для Фарукового кортежу. У списку завжди було ім’я Беренільди, а от імені Офелії жодного разу не згадали.
Однак якщо й було десь місце, де не дуже добре, коли про тебе забуває Фарук, то це таки Гінекей.
Здавалося, наче цей розніжений світ зійшов прямісінько зі східних картин. Сонце тут ніколи не сідало. Кожна куртизанка мала власне помешкання. Покої ж Беренільди були просто розкішні: банкетки, подушки, килими й отоманки купались у променях сонця, що струменіли крізь клеристорії.
Ці любощі-пестощі були оманливі. Куртизанки, які мешкали в Гінекеї, майже всі були міражниці, і їм страшенно не подобалося, коли в їхньому гніздечку з’являлися нові суперниці. Щойно за Беренільдою зачинявся ліфт, як закипала ворожнеча. Якось уранці Офелія прокинулася вся вкрита прищами. А наступного дня від неї стало смердіти гноєм. А ще за день із неї громовицею вихоплювалися звуки, викликані метеоризмом. На щастя, то були всього лише скороминущі химери; їх накидали Офелії, щойно вона відверталася, і за кілька годин вони минали. Проте винахідливість, що її засвідчували куртизанки, намагаючись образити Офелію, не мала меж.
— Це нестерпно! — зрештою урвався терпець тітці Розеліні, коли Беренільда якогось вечора повернулася з Пірса-Набережної. — Навіщо нам здалися ті валькірії, якщо кожен може поглумитися із цього дівчиська?
Викривальним жестом вона вказала на літніх пані, а ті й оком не змигнули. Валькірії супроводжували Офелію і Беренільду всюди, хай би де вони були, спали з ними поряд, їли з ними за одним столом, непомітні й мовчазні, мов дві тіні, але в повсякденні справи ніколи не втручалися.
— Поки що це тільки дитячі забавки, — запевнила Беренільда, поглянувши на Офелію: у тієї цього разу замість обличчя був свинячий писок. — Однак це не може тривати нескінченно. Я знаю цих пані — їхні спроби залякати вас ставатимуть дедалі зухвалішими, поки володар не подивиться у ваш бік. Якщо він відвернеться від вас, ви не зможете виконати договір, а якщо не виконаєте, його протекція втратить чинність. Я намагалася закинути за вас слівце, але як же старший камергер занесе вас у список, коли ви маєте такий жалюгідний вигляд?