Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 6)

Офелія насунула окуляри на перенісся, щоб подивитись Арчибальдові просто в очі — за відчуттями це було, наче споглядати небо крізь два вікна.

— Я стала жертвою жахливої помилки. Я не вмію розповідати історії. Пане посланцю, ви запропонували мені дружбу. Чи могли б ви допомогти мені розвіяти це непорозуміння?

Арчибальд хитнув головою, посміхаючись чи то страдницьки, чи то глузливо. Попри закудлане волосся, неголені щоки й латану одежу він був нестямно вродливий.

— Даруйте на слові, Торнова наречена, але як постелишся, так і виспишся. Особливо з Фаруком.

— Я не встигла як слід пояснити свою пропозицію. Якби я могла продемонструвати ґрунтовність свого плану...

— Вашого плану? — гиготнув Арчибальд. — Тобто оті нісенітниці з музеєм? Забудьте про це, ви тут нікого не зацікавите такою нудезною нудьгою.

— Ви... — захлинулася тітка Розеліна. — Ви грубіший за неотесану дошку!

Арчибальд розвернувся до неї. Ця образлива заувага неабияк його звеселила.

— Ні, тітко, — мовила Офелія, — він має рацію.

У сліпучому світлі галереї було видно пилюку, що накопичилася в Офелії на окулярах. Вона зняла їх, щоб протерти об вишукану білу сукню, що її подарувала Беренільда, — навіть на думку не спало, що може забруднити її, — і стала міркувати. Вона ж протягом багатьох тижнів розмірковувала про нові можливості для втілення своїх ідей, а натомість учепилася за минуле життя.

— Будьте люб’язні, уважно подивіться на оце, — урвав її міркування Арчибальд. — Я «позичив» їх у церемоніара.

Арчибальд вийняв дві гарненькі гральні кості — ті, що ними він зіграв у гусака. Простягнув кості Офелії, але їх вихопила тітка Розеліна, щоб власноруч передати племінниці. Вона вже встигла надивитися на витівки Арчибальда, тож не хотіла, щоб вони бодай пальцями торкнулись одне одного.

Офелія побачила, що всі грані гральних костей порожні.

— Розумієте, Торнова наречена? Вони підроблені. Церемоніар — міражник, і саме він, коли підкидає кубик, вирішує, яке число з’явиться на гранях.

— І тому ви щоразу падали в колодязь? — пробурмотіла Офелія, приголомшена відкриттям.

— Фарук завжди перемагає. Якби ви запропонували йому відкрити сироварню, він би зробив із неї кав’ярню.

Тієї ж миті в Гусячому саду здійнявся радісний ґвалт. Офелії вже не було видно гральну платформу, бо очі заступали пальми й фонтани, але припустила, що почалася нова партія. Нова партія з новими підробленими гральними костями.

— Якби ж то я зметикувала, — сказала вона, пригадуючи графа Бориса, що діждав перемоги Фарука й тоді здобув дозвіл на володіння. — Я мала запропонувати йому прочитати Книгу, а не патякати про музей. Я дала Торну обскакати себе.

Очі Арчибальда враз розширилися від подиву, а посмішка розповзлася на все обличчя.

— Гай, гай! То вам що, навіть не розповіли, як чинили із чтицями, що бували тут до вас?

— Мені сказали, що всі вони не впорались і що володар Фарук досить погано це сприйняв. Я могла б спробувати. Мені мало що можна довірити, а от експертизи я виконую на «відмінно».

— Забудьте про це, — сказав Арчибальд, і хвилі не повагавшись. — Я щойно добряче поспостерігав за вами там, на платформі, — і це тільки тому, що, коли Фарук дивився на вас, ви ледве не зомліли. Уявіть лишень, що буде з вами, якщо він розсатаніє. Я бачив, як чоловіки плачуть кривавими сльозами й втрачають розум, коли в чомусь розчарують Фарука. Дух нашої родини не в змозі тоді себе опанувати.

Офелія подригала ногою, і шалик обплутав її. Якщо Арчибальду хотілося настрахати її, він це зробив.

— Забудьте про Книгу, — наполягав він. — Мої родичі мало не збанкрутіли, наймаючи найліпших фахівців, щоб розшифрувати її: філологів, читців тощо. Принаймні я дістав таку науку: ця книженція — то нерозв’язне рівняння. Неможливо встановити її давність, бо вона непідвладна впливові часу. Неможливо її перекласти, бо її письмо не має відповідника.

— Артеміда, Дух нашої родини, має подібну Книгу в приватній колекції, — зауважила Офелія. — Таку Книгу мають всі Духи родин?

— Складно відповісти на це запитання, позаяк на кожному ковчегу є свої маленькі таємниці, — відказав Арчибальд, загадково посміхаючись. — Але дайте-но Торну зламати зуби на вашому місці. З вас вийде пречудовна удовичка.

Попри те що примарне сонце стояло в розповні літа, Офелія, почувши Арчибальдові слова, здригнулася всім тілом. Глянула то на одну, то на другу валькірію — ті мовчки, фахово байдуже їх слухали, — а тоді стишеним голосом запитала:

— Чому володар Фарук так клопочеться про цю Книгу?

Арчибальд зайшовся таким реготом, що аж циліндр у нього злетів із голови й впав на газон.

— Це запитання, Торнова наречена, — відповів він, віддихавшись, — мабуть, єдине, що ви поділяєте з рештою Полюсових мешканців. Фарука цікавить тільки Книга. Для вашого добра повторюю ще раз: ніколи більше, прошу, нізащо не заводьте з ним про неї мову.

Арчибальд підібрав циліндр, покрутив його в повітрі й клоунським жестом насунув на голову. Проте Офелія замислено подивилася на нього. Він таки баламут і себелюб, але принаймні справжній.

— Небагато мені трапилося тут людей, що опікуються тим, щоб мені було добре. Дякую, пане посланцю.

— Не дякуйте. Що більше я вас освідомлюю, то більше ви мені заборговуєте. Колись спитаю у вас рахунок.

— Який іще борг, який рахунок? — здивувалась Офелія. — Ви ж запропонували мені дружбу.

— Саме так. Дружба дружбою, служба службою. Не переймайтесь, вам так сподобається, що поквапитеся заборгувати знову.

Офелія піймала себе на думці: як же шкода, що єдину дієву підтримку при дворі вона має в особі надміру хтивого чоловіка. Спонукати жінок до перелюбу — то був його коник. Якби Офелія не була обіцяна Торну, то анітрохи не зацікавила б Арчибальда.

— Казала я тобі: оминай лихих знайомців! — вигукнула тітка Розеліна. Коли вона обурювалася, то молодшала на вигляд. — Пане посланцю, я особисто стежитиму, щоб ви трималися на відстані від моєї племінниці!

Арчибальдова посмішка розтягувалася, немов гумова, і невпинно ширшала.

— Прикро сперечатися з вами, пані Розеліно, бо я вже почав вас шанувати. Ви не завжди зможете наглядати за цією панною. І ви також, пане інтенданте.

Офелія розвернулася так рвучко, що від болю в тріснутому ребрі їй забило дух. Позаду, на дві голови над нею, височів Торн. Посеред газону він стояв, наче брила, держачи в руці друкований аркуш. Офелія давно помітила, що Торн скрізь, хай би де він був, у якому товаристві, почувався непевно. А в цьому екзотичному саду — тим паче. У білому світлі викарбовувалися два шрами на його обличчі, піт рясно стікав із його світлого волосся на чоло. У нього там, либонь, під його службовим мундиром, палахкотіло, як у справжнісінькій печі, і від того, здавалося, він весь зіщулився.

Торн простягнув Офелії аркуш паперу, звертаючи на Арчибальда не більше уваги, ніж, скажімо, на килимок.

— Це наш шлюбний договір.

— Ох, дайте мені спокій, — нервово мовила Офелія, але взяла з його рук простягнутий папірець.

Вона пішла в бій у Торна на очах і жалюгідно його програла. Цієї миті досить було однієї критичної зауваги з боку Торна, одного слова, мовленого саркастичним тоном, щоб не на жарт розлютити її.

Торн не дав збити себе з пантелику.

— Також повідомляю вас, що я зміг установити телеграфний зв’язок із вашою родиною. Я запевнив їх, що з вами все гаразд, і попросив відкласти їхнє прибуття на певний час.

Мабуть, то була найліпша новина за весь день. Однак Офелія сприйняла його повідомлення як іще один вияв зневаги до себе.

— А вам не спало на думку покликати й мене на цю розмову? Відтоді як ми попрощалися, батьки не отримували жодного листа від нас, а ми — від них. Чи ви бодай трохи уявляєте, як ми з тіткою, відірвані від рідних, почуваємося?

— Я подбав про нагальне, — відповів Торн, і оком не повівши на Арчибальда, а той, схоже, насолоджувався сценою. — За поточних обставин присутність членів вашої родини тут становила б небезпеку і для них, і для нас. Я простежу, щоб наступні ваші листи дійшли до них.

— А ваш примірник угоди? — спитала Офелія. — Чи маю я право ознайомитися з ним чи до нього мені зась?

Торн завжди супив брови, а від зауваги Офелії і геть спохмурнів. Та за мить він вийняв із внутрішньої кишені мундира конверт.

— Це факсиміле призначене для вас, — мовив він. — Хай воно завжди буде з вами, і за першої-ліпшої нагоди підсуньте його Фарукові під ніс.

Офелія розпечатала конверт, і папірець, що там лежав, випав на газон. Вона підняла його й дуже уважно прочитала. То була копія їхньої шлюбної угоди з Торном. Там було все: справляння заручин із чтицею родом з Аніми (імені Офелії не було зазначено), день весілля — третє серпня — і навіть заздалегідь запланований на листопад день читання Книги. З тексту вельми чітко випливало: наречена, що її обрав би Торн, не матиме жодної причетності до цієї шлюбної угоди. Окуляри Офелії затягнуло пеленою, коли вона дійшла до фрази про компенсацію за прочитання Книги: «У разі успіху пан Торн здобуде офіційний дворянський титул, і від тієї миті його статус позашлюбної дитини буде визнано таким, що втратив чинність».

До горла Офелії підкотився клубок. Усе Торнове самолюбство вкладалось у два рядки. Він нагло вихопив її з родини й наразив на небезпеку, щоб погратися в аристократа. Про Беренільду ніде й не згадувалось — Торн геть не переймався майбутнім своєї тітки, попри те що вона неабияк ризикувала, допомагаючи йому в цій оборудці.