Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 5)
Офелія не могла збагнути, як трапилося, що цей газетяр довів її своїми настирними запитаннями до того, що сукня на ній в одну мить стала мокрою від поту. Сцена? Хіба їй доведеться ще й виступати на сцені? Офелія ніяковіла під холодними поглядами придворних, що чекали на її відповідь. Врятувало її те, що, коли нагорі платформи Фарук став вінчати діадемою голову Беренільди, всі одразу втратили до неї цікавість. Міражники ж аплодували цьому коронуванню самими кінчиками пальців.
Дивлячись на осяяну сліпучим світлом галереї Беренільду, її діамантову прикрасу, розпашілі щоки й променисті очі на тлі пальм і бугенвілій, Офелія думала, що вона споглядає королеву екзотичної країни. Королеву? Та ні ж бо. Лише придворну.
— Шкода мені її, — виголосила тітка Розеліна. Попрацювавши ліктями, вона нарешті змогла дістатися до Офелії. — Мабуть, непросто кохати чоловіка, який лише завдяки діамантам пам’ятає тих жінок, з якими має близькі стосунки.
— Вона погодилася на це заради мене, — прошепотіла Офелія. — Володар Фарук боронить мене від свого двору, а Беренільда боронить мене від володаря Фарука.
— Насправді мені тебе шкода ще більше, ніж її. Я знала, що пан Торн не дуже сентиментальний, але все-таки треба мати камінь замість серця, щоб бачити в тобі самі руки. Ти біла, як крейда, — стривожилася тітка Розеліна. — Болить ребро?
Офелія зняла з капелюшка вуаль, бо їй набридло дивитися на світ крізь мережива.
— Мені болить моя дурість. З дня на день мають прибути рідні, і безпека кожного з них залежатиме від того, як я поводитимуся на сцені. Ви можете уявити мене казкаркою?
Тітка Розеліна розтулила була рота, почувши її запитання, а тоді взяла Офелію за плечі й мовила:
— Тікаймо звідси, поки ці придворні відволіклися на споглядання Фарука й Беренільди. Ми зачекаємо її надворі. І зосередься на тому, куди ногу ставиш, бо твій шалик геть обплутав тебе.
Офелія востаннє зиркнула на гральну платформу, що аж кишіла придворними, — вони вітали Беренільду. Стояв там і Торн, але він не виявляв жодної уваги до тітки, цілковито заглибившись у читання протоколу, який подав йому секретар. Офелія відвернулася, щойно завважила, що Торн, відірвавшись від друкованого аркуша, звів на неї свої блискучі, немов металеві, очі.
— І це воно і є — велике кохання? — протуркотіла жінка, що вийшла із-за пальм, які росли в саду.
Вона була кремезної статури, з капелюшка спускалася вуаль із золотих підвісок, що здалася Офелії заважкою.
Офелія трохи напружилася, коли помітила в жінки на повіках татуювання, характерне для міражників. Ще більше її збентежило, коли та взяла в долоні її обличчя і стала безпардонно оглядати садна.
— Оце пан Торн так вас розмалював, голубонько?
Офелії кортіло відповісти, що це, мабуть, єдине, у чому не був винен Торн, але не стала цього робити й тільки позіхнула. Від жінки потужно віяло п’янкими, що аж паморочилось у голові, парфумами.
— З ким маємо честь? — церемонно запитала тітка Розеліна.
— Мене звати Куніґунда, — відповіла міражниця, припавши очима до Офелії. І, вже звертаючись суто до неї, солодко промовила: — Я в захваті від того, як ви поводилися на платформі, голубонько. Ми з вами схожі.
Золоті підвіски Куніґунди заколихалися і продзвеніли, коли вона звела руку й вказала на міражника в придворному кортежі. Огрядний, він здавався дуже величним, а хода в нього була така гордовита, що годі було звернути увагу ще на когось. Завдяки вельми вдалій облямівці смуги на його рединготі мінилися всіма барвами веселки. Офелія відразу впізнала його. Це був барон Мельхіор. Їй не раз доводилося бачити його в коридорах Місяцесяйва, коли таємно від усіх вона перебралася на лакея.
— Ваш накидач — це пан Торн, — прошепотіла Куніґунда на вухо Офелії. — Мій накидач — це мій брат.
Барон — золоті руки! Видатний химерник-модельєр! Міністр елеганцій! Він навіть здобув Почесний орден за заслуги перед родиною. Мельхіор завжди мав право йти в перших лавах, а я приречена держатися в затінку. А знаєте чому, голубонько? Бо ці пани вважають, що тільки вони здатні стояти біля керма, ген отам, нагорі.
— Що ж нам треба зробити, щоб вийти з їхньої тіні? — запитала Офелія, до глибини душі вражена словами Куніґунди.
— Об’єднати сили, голубонько. Навіщо нам змагатися через сміховинні кланові забобони? Ми насамперед жінки. До того ж заповзятливі жінки!
— Нарешті я чую слушні речі, — озвалася тітка Розеліна. — Я цілковито поділяю вашу думку, високоповажна пані. Сумління моє було б чисте, якби я повернулася на Аніму, знаючи, що племінниця в змозі сама собі дати раду. Чим же ви перебиваєтеся?
На червоних губах Куніґунди ще ширше розлилась усмішка.
— Я маю в’явуари. Заклади фривольних химер. Я назвала їх «Еротичні ласощі», і повірте мені, тримаю їх лише для цього панства.
З того, як тітка Розеліна вирячила очі, Офелія здогадалася, що Куніґунда для неї вже не є «високоповажною пані».
— В оточенні володаря Фарука є лише дві категорії жінок. Одні віддають свої чари, а другі надають послуги. Якщо ви не братимете участі в його втіхах, довго тут не затримаєтеся. Чи можна оглянути ваші руки, голубонько?
Хвильку повагавшись, спантеличена Офелія розстебнула рукавички чтиці. Куніґунда зачудовано провела гострими, як лезо, червоними нігтями по лініях долонь Офелії.
— Вони такі маленькі й звичайнісінькі... А втім, по всьому Небограду саме ваших рук бояться найбільше.
— Через Книгу Фарука? — здивувалась Офелія.
Куніґунда моргнула, і на її повіках промайнуло її татуювання.
— Предмети не мають від вас жодних таємниць. Інакше кажучи, ви можете викрити всі дворові нечестиві таємниці, і повірте мені, — тихесенько шепнула вона, — їх без ліку-міри.
Офелія уважніше перебігла очима по придворних, що з’юрмилися навколо огорож для гри в гусака, й укмітила, що на неї здалеку вороже позирають. Зокрема, пані гарячково перевіряли, чи на місці предмети їхнього туалету, так ніби те, що з їхніх зачісок випаде якась шпилька, може їх знеславити.
— Пропоную вам угоду, голубонько, — правила своєї Куніґунда, стискаючи долоні Офелії у своїх. — Мої найліпші химери будуть до ваших послуг, а видовище — обіцяю вам — перевершить виступ офіційного казкаря. Натомість для мене, — провадила вона, ще більше стишуючи голос, — ваші пальчики знадобляться скрізь.
Куніґунда стояла так близько, що від її парфумів, мов від вулканічних випарів, в Офелії перехоплювало подих.
— Дякую вам за пропозицію, — відповіла Офелія, силкуючись не кашлянути, — але мушу її відхилити. Я не
Куніґундина посмішка стала ще ширшою, а нігті вп’ялись Офелії в долоні.
— Відхиляєте?
— Відхиляю, пані.
— Схоже, я помилилася. Мені здалося, що на цій платформі я побачила молоду амбітну жінку. Чи дозволите дати вам невеличку пораду, голубонько? — Куніґунда ще глибше встромила нігті в долоні Офелії, і тітка Розеліна не втримала схвильованого поруху. — Ніколи не кажіть «ні» міражникові.
— Це погроза?
Запитання прозвучало від Арчибальда. Тримаючи руки в дірявих кишенях редингота, у старому циліндрі набакир, Арчибальд любісінько підійшов до них. Його супроводжували дві літні пані, широченний кринолін на яких був такий чорнющий, що скидався на похоронний дзвін.
Куніґунда нарешті відпустила руки Офелії.
— Заувага, пане посланцю, — відказала вона, радше звертаючись до літніх людей, ніж до Арчибальда. — Проста заувага.
На цих словах Куніґунда покинула їх, подзвонюючи підвісками, втім наостанок затримавши погляд на Офелії.
— А ви часу не гаєте, Торнова наречена! — розреготався Арчибальд. — Вас тільки-но представили двору, а ви вже нажили собі ворога. Ще й неабиякого. Немає нікого більш злостивого, як безталанна акторка.
Офелія застебнула рукавички, скривившись від болю. Нігті Куніґунди далися взнаки.
— Безталанна акторка? — повторила вона.
Арчибальд вийняв із кишені редингота блакитний пісковий годинник. Цей вишуканий предмет не був для Офелії новиною, хоча вона ним досі ніколи не користувалась. Щоб запустити механізм і на той час, поки сиплеться пісок, перенестися в райське місце, досить було зняти штифт. «Спробуй лиш уявити найяскравіші кольори, найп’янкіші запахи, найбожевільніші пестощі, — якось розповідав їй Ренар. — Ти все одно не вигадаєш того, що ця ілюзія може тобі дати».
— Справи пані Куніґунди аж ніяк не йдуть на лад, — мовив Арчибальд. — Відтоді як шановна Гільдеґарда виготовила ці блакитні піскові годинники, в’явуари один за одним банкрутують. Який аристократ піде світитись привселюдно в соромітне місце, коли досить лише зняти штифт десь на самоті? — І несподівано запропонував: — Дозвольте мені представити ваш почет. Я ж обіцяв шановній Беренільді, що ви матимете оборонців. Ось вони!
Театральним жестом Арчибальд указав на двох старушенцій із родинними татуюваннями на переніссі, що мовчки стояли відсторонь. Їхні вицвілі очі якогось таємничого забарвлення холодно втупилися в Офелію.
— Нас боронитимуть оці пані? — обурилася тітка Розеліна. — А не доречніші були б справжні охоронці?
— Житимете в Гінекеї, як і всі фаворитки Фарука, — пояснив Арчибальд. — Чоловіки не мають права туди заходити. Не переймайтесь, валькірії — то найліпша запорука вашої безпеки.
Вражена Офелія пильно на них подивилася. Вона вже досить довго прожила в Місяцесяйві й чула про валькірій. Ці жінки розумілися на дипломатичному ескорті: помічали кожну дрібничку, надзвичайно уважно дослухалися до кожної розмови. Вони мали телепатичний зв’язок з іншими членами Павутини, а дехто з них був зобов’язаний день і ніч занотовувати все, що бачили й чули валькірії. Ті, ким вони опікувалися, перебували під ретельним наглядом. Такі послуги не пропонували першому-ліпшому аристократові.