Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 4)

— Вона пошкоджена, — зазначив він розчаровано, так ніби помітив брак на товарі.

Секретар сумлінно заклацав на друкарській машинці, нотуючи ці слова.

— До того ж, — провадив Фарук, — малят я не люблю.

Офелії стало зрозуміліше, чому в розмові з ним ніхто не згадував про вагітність Беренільди.

Вона глибоко вдихнула. Весь її майбутній добробут залежав від того, візьме чи ні вона слово тут і тепер. Зиркнула на тітку Розеліну — та давала їй знак говорити.

І Офелія, наважившись, подивилася в неймовірно вродливе обличчя Фарука, намагаючись у жодному разі не відвести очей.

— Мабуть, і справді я не дуже доросла, але я й не маля.

Офелія мала тонюсінький голосок, він був нелункий і часто змушував її повторювати сказане. Однак вона набрала в легені досить повітря, щоб її почули всі присутні на платформі. Вона зверталася не лише до Фарука, а й до Торна, Беренільди, Арчибальда, до всіх людей, що взяли собі за нестерпну звичку ставитися до неї як до дівчиська.

Фарук замислено поторсав пальцем нижню губу, а тоді знову відкрив записник на перших сторінках. Офелія стояла досить близько, щоб розібрати на звороті недоладне письмо й силу-силенну записів. Фарук затримався на малюнку чоловічка: руки в нього були мов палиці, кучері — коричнево-помаранчевого кольору, а на носі сиділи грубезні окуляри.

— Це Артеміда, — пояснив він протяжним голосом. — Позаяк вона моя сестра й Дух вашої родини, то, напевно, ви доводитеся мені скількись-юрідною племінницею? Так, — зрештою визнав він і скосив очі над малюнком, — здається, ви мені трохи її нагадуєте. Особливо окуляри.

Офелія подумки спитала себе, коли ж Фарук бачив свою сестру востаннє. Адже Артеміда була схожа на що завгодно, тільки не на це кривуляччя в його записнику, до того ж вона не носила окулярів. Духи родин ніколи не виходили з ковчегів. Мабуть, колись, до Розколу, дітьми вони росли разом, але не скидалося на те, щоб вони зберегли спогади про ті часи. Вони геть не мали пам’яті — то був, вірогідно, побічний ефект дивовижної тривалості життя, — і через те таємничий серпанок оповивав їхнє минуле, тобто минуле всього людства. Навіть Офелія як чтиця нічого не знала про їхню особисту історію. Їй інколи ставало цікаво, чи мали вони батьків у ту дуже далеку пору.

— Отож, Артемідине маля, — провадив Фарук, — ви вмієте читати минуле різних предметів?

— На мій превеликий жаль, — зітхнула Офелія, — це єдине, що я вмію догідно робити цими руками.

А ще проходити крізь дзеркала. Але щодо останнього було складніше надати офіційне підтвердження.

— Не шкодуйте про своє вміння.

Під навислими повіками Фарука спалахнув вогник. Надміру повільно він засунув руку всередину великої імперської мантії й вийняв звідти книгу, оправлену коштовними камінцями. Як для його зросту то була кишенькова книженція, та Офелії вона здалася грубезною енциклопедією.

— Ви могли б прочитати, наприклад, мою Книгу.

Острах, що його відчула Офелія, побачивши її, був майже так само сильний, як і цікавість. Така Книга була варта того, щоб поставитися до неї з пієтетом. Офелія якийсь час гадала, що така Книга тільки одна, на її Анімі, у приватних архівах Артеміди. Цей документ був такий старовинний і тому винятковий, що найліпші чтиці, так само як і Офелія, досі не могли його розшифрувати. Прибувши на Полюс, Офелія дізналася, що, по-перше, такі Книги були й на інших ковчегах, а по-друге, Книга Фарука правила за ключовий вузол її шлюбу.

І коли тепер Офелія нарешті побачила Книгу, з якою була пов’язана її доля, на власні очі, вона відчула, як руки несамохіть потягнулися до неї. Можливо, розкривши її таємницю, дівчина й себе визволить?

— Не вона.

Цей замогильний голос вихопився з уст Торна, як похоронний дзвін. І були ці слова єдині, які він мовив тут. Торн ніби очікував на цю мить. Він із силою сіпонув Офелію за руку так, щоб вона опинилася за його спиною, надійно прихована в його тіні.

— Я.

Сидячи так само навшпиньки з Книгою в руках, Фарук отетеріло кліпнув очима, підводячи їх на Торна так, ніби урвали його сієсту.

— Вашу Книгу прочитаю я, — повторив Торн категоричним тоном. — Коли за чотири місяці і дев’ять днів успадкую цю здібність від дружини й коли навчуся цією здібністю користуватися. Це умова нашої угоди.

Торн склав годинник, занурив пальці в зовнішню кишеню однострою й одним різким рухом розгорнув адміністративну бумагу. Другою рукою він досі тримав наречену. Офелія знала, що цей вчинок не був ні виявом прихильності, ні спробою її оборонити. Це було попередження, кинуте Фарукові і всьому двору: феноменальним даром Офелії-чтиці володіє тільки він, Торн.

Від несподіванки Офелія враз зіщулилася. З усього того, про що вона дізналася на Полюсі, найогидніша була церемонія, що являла собою весільний обряд, протягом якого кожен із подружжя передає другому відповідні здібності власної родини. У розмовах з Офелією Торн замовчував, що влаштував їхній шлюб лише заради того, щоб успадкувати її анімізм і стати самому читцем. Від матері він успадкував прекрасну пам’ять, тож гадав, що поєднання здібностей їхніх родин дасть йому змогу повернутися досить далеко в часі, щоб розшифрувати Книгу Фарука.

Торна не цікавило власне історичне відкриття — він думав лише про особистий зиск.

— Чи візьмете ви під свою протекцію мою наречену й мою тітку відсьогодні й до укладення шлюбу? — наполегливо запитав Торн у Фарука. — А також всіх анімістів, які прибудуть на Полюс, щоб підтримувати з ними дружні дипломатичні відносини?

Північна вимова в нього була завжди дуже відчутна, кожен склад у ній звучав твердо, проте цього разу складалося враження, ніби це прохання до Фарука він цідив крізь зуби. Що ж до Беренільди, вона спокійненько справляла мовчанку, і треба було добре її знати, щоб помітити певну збентеженість у її оксамитовій усмішці.

Офелія усвідомлювала: вони разом грають на театральних лаштунках перед публікою, що лиш чекає на фальшиву ноту, щоб їх затюкати. Кожне слово, кожна інтонація, кожен тілесний порух мали вагу. Проте на цій театральній сцені Торн і досі був за її головного супротивника. Через нього про неї залишиться спогад хіба що як про жінку, сховану в тіні чоловіка.

З невдоволеним виглядом Фарук перечитав пункти угоди, яку подав йому Торн, по тому сховав Книгу під мантією і став випростовуватись, напружуючи м’яз за м’язом, розминаючи суглоб за суглобом, поки не підвівся на повен зріст. Торн був високий, а Фарук — височезний.

— Якщо вона не годна ні на що, окрім читання, а я не в змозі просити її читати, — повагом сказав він, — то навіщо тоді вона мені здалася? До свого кола я приймаю лише тих осіб, які здатні мене розважити.

Тепер або ніколи.

Офелія вийшла з тіні Торна, змусивши його відпустити її руку, а тоді підвела очі на Фарука, щоб дивитися йому в обличчя, хоч як важко це їй далося.

— Я навряд чи розважу вас, але можу бути вам корисною. На Анімі я порядкувала музеєм і могла б відкрити музей тут. Музей — це щось на кшталт пам’яті, — наголосила вона, ретельно добираючи слова. — Щось на взірець вашого записника.

Виразу Торнового обличчя в себе за спиною Офелія бачити не могла. Але вона бачила обличчя Беренільди, на якому розтанула усмішка. Звісно, це було не те, про що вона напучувала Офелію, вкладаючи в її голову, що вона повинна казати і як поводитися, щоб справити на Фарука добре враження.

Залою прокотилося несхвальне перешіптування, що линуло від глядачів зусібіч платформи, що його Офелія чимдуж намагалася пропустити повз вуха. Цим проханням вона, вочевидь, порушила добру половину правил етикету.

— Яким музеєм ви порядкували? — запитав Фарук.

— Первісної історії, — поквапилася відповісти Офелія, втішена тим, що змогла запалити в ньому вогник цікавості. — Усього, що стосується давнього світу. Я впевнена, що зможу впоратися з вашими історичними джерелами.

Схоже було, що Фарук неабияк зацікавився її пропозицією, і на якусь мить Офелії здалося, що власний музей, який дасть їй незалежність і свободу, це цілковита реальність. Проте все одно не йняла віри, коли почула відповідь, старанно відтворену на друкарській машинці секретаря:

— Отже, історія. Чудово, Артемідине маля. Ви розповідатимете мені історії. Така буде ціна протекції, яку я вам надаю, вам і вашій родині. Призначаю вас за другу казкарку.

УГОДИ

Не встигла Офелія спуститися сходинками платформи, ледве тримаючись на ногах, бо на ногах плутався шалик, і ще перебуваючи під враженням останніх подій, як її засліпили фотоспалахи. Її фотографували вперше в житті і як на те саме тоді, коли їй так тяжко на серці. Фотограф, із чорною коробкою під пахвою, оповитий магнезійною димкою, повільно насувався на Офелію. То був лисий, як коліно, міражник, і в ньому все кипіло, наче в казані.

— Панно анімістко! Мене звуть пан Чехов, я головний редактор «Нібелунгів» — найпопулярнішої газети всього Небограда. Чи не могли б ви відповісти на кілька запитань? Володар Фарук щойно призначив вас другою казкаркою, — торохтів він, не залишаючи Офелії часу на осмислення відповіді. — Чи до снаги вам буде змагатися з високодостойним Еріком, нашим офіційним казкарем? Вам знадобиться неабиякий талант, щоб не поступитися йому в незрівнянних пантомімах. За сорок років вистав ніхто так і не склав йому конкуренції! Як плануєте боронити своє місце на сцені?