Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 3)

Чи то через тривогу, що її завжди відчувала в присутності Торна, чи то через густу мереживну вуаль, чи то через закручений на нозі шалик, а може, через свою незграбність, але на останній сходинці Офелія спіткнулась. І була б упала, якби Торн не підхопив її вже на льоту, не вчепився в неї і не поставив знову на ноги. І всі, хто був у залі, звісно ж, помітили це. Беренільда ледве стримувалася, щоб не засміятися, а тітка Розеліна в розпачі затулила руками обличчя. Офелія ж тільки скривилася: поламане ребро люто пульсувало від болю.

Утім Гусячим садом прокотилися смішки й одразу стихнули, коли присутні зрозуміли, що Фарук не вбачає в ситуації нічого кумедного. Відтоді, як скінчилася партія, він ніби завмер: ліктем спирався на стіл, а на обличчі була написана глибока нудьга. Фаворитки в діамантах так само, як і дотепер, облипали його тіло, утворюючи на позір природне ціле з Фаруком.

Офелія забула й думати про Торна, коли Дух родини уп’явся в неї очима. Його погляд їй годі було витлумачити. Дугівки навколо зіниць були в нього блідо-блакитні, майже білі. І все у Фарука було біле: пряме довге волосся, вічно юна шкіра, царські шати. Однак Офелія тієї миті завважила лиш очі. Духи родини від природи мали поважний вигляд, і чи не кожен ковчег мав свого. Могутні й безсмертні, вони були корінням великого всесвітнього родовідного дерева, спільними предками всіх знатних родів. У ті поодинокі рази на Анімі, коли Офелії випадало бачитися зі своєю прабабусею Артемідою, вона почувалася, мов ліліпутка перед велетнем. Але те, що відчувала Офелія зараз поряд із Фаруком, було блідою тінню тих її відчуттів. Від нього її відділяла протокольна відстань, і, поки він видивлявся на Офелію неблимно й без жодної емоції в погляді, його духовна сила мало не збивала її з ніг.

— Хто це? — запитав Фарук.

Офелія не могла дорікнути йому, що він її не пам’ятає. Єдиний раз вони бачилися здалеку, до того ж вона була перевдягнена в лакея, і він навіть не глянув на неї. Офелія одразу не втямила, що запитання Фарука стосувалося також і Торна з Беренільдою, на яких він перевів байдужий погляд. Офелії було відомо, що Духи родин мають кепську пам’ять, та однак! Торн був супер-інтендантом Небограда й усіх провінцій Полюса. На цій посаді він завідував фінансами й виконував чималу частину адміністративних обов’язків. Що ж до Беренільди, вона була вагітна від Фарука, і напередодні вони провели разом ніч.

— Де пам’ятець? — вимогливо запитав Фарук.

— Я тут, мій пане!

Позаду крісла, на якому сидів Фарук, вигулькнув білявий вродливий молодик Павутинового клану, десь Офеліїного віку. У нього на чолі було татуювання. Офелія подумала, що це, напевно, Арчибальдів двоюрідний брат.

— Пан посланець постарався про авдієнцію, щоб сповістити вас про обставини вашого інтенданта пана Торна, його тітки пані Беренільди та його нареченої панни Офелії.

Нагадувач говорив м’яким розміреним голосом, по черзі вказуючи Фарукові на названих людей. Першим вийшов наперед Арчибальд — у циліндрі набакир, з-під якого вибивалося скуйовджене волосся. Офелія була впевнена, що він зумисне не поголився, бо вже помітила: що урочистіша подія, то більше він нехтував умовностями.

— У якій справі? — вже геть знуджено спитав Фарук.

— У справі зникнення клану Драконів, пане, — по-янгольськи лагідно нагадав пам’ятець. — Нещасний випадок, що коштував життя вашим полювальникам. Пан Арчибальд вам усе розповів сьогодні вранці. Загляньте, пане, до свого записника, ви в ньому все занотували.

Відтак пам’ятець вручив Фаруку заяложений записник, всі сторінки в якому були із загнутими куточками. Аж надто неквапливо Фарук відірвав лікоть від грального стола й погортав його. Фаворитки підлаштовувались під найменші порухи його тіла, розплітаючи руки в одному місці й притьмом сплітаючи в другому. В Офелії споглядання цього видовища викликало чи то захват, чи то відразу. У блиску діамантових діадем, діамантових підвісок і діамантових перснів їх було вже майже не видно.

— Дракони загинули? — запитав Фарук.

— Так, пане, — відповів пам’ятець. — Ви записали це наприкінці.

— «Дракони загинули», — повторив Фарук, цього разу перечитуючи свій запис. (На якусь мить він завагався і закам’янів, як шмат мармуру, по тому перегорнув наступну сторінку в записнику.) — «Беренільда належить до клану Драконів». Це я записав отут. — Фарук оголосив це, виокремлюючи кожен склад. У його вустах північна вимова рокотіла, як грім. Грім десь удалині, його ледве чути, але від того він не менш страшний. Коли Фарук підвів очі від записника, Офелія помітила в них бентежний блиск, якого лише мить тому не було.

— Де Беренільда?

Не озвавшись, не вклонившись, Беренільда підійшла до нього й попестила йому щоку так ніжно, як то вміє лише справжня дружина. Цього разу Фарук начебто одразу її впізнав. Він мовчки дивився на неї, а вона — на нього, але Офелія завважила, що в цьому мовчанні було більше слів, ніж у всіх промовах світу.

Чари розбив Торн, нетерпляче клацнувши годинниковою кришкою. Тоді Фарук знову заворушився — повільно, мов айсберг, що пливе за течією, — взяв ручку з простягнутих рук пам’ятця й додав новий рядок у записник. Офелії стало цікаво, чи не пише він «Беренільда жива», щоб уже більше не забувати її.

— Отож, пані, — правив далі Фарук, — нещодавно ви втратили всю родину. Дозвольте висловити моє співчуття.

Його лункий голос не засвідчив хай би якусь емоцію, немовби то ціла гілка не його нащадків потонула в крові.

— На превелике щастя, вижила не тільки я, — поквапилася уточнила Беренільда. — Моя мати лікується в провінції й гадки не має про останні події. А мій племінник, який присутній тут, незабаром одружиться. Відродження Драконам забезпечене.

Офелія трохи розгубилася. Якось треба буде пояснити Беренільді, що цей шлюб залишиться фіктивним і дітей у ньому не буде.

Поміж аристократів, з’юрмлених навколо платформи для гри, прокотилося невдоволене перешіптування, і в ньому виразно вчувалося слово «байстрюк». Проте Торн не став захищатися й обороняти свою честь. Він припав очима до циферблата кишенькового годинника, так ніби той міг щось змінити, суттєво не порушуючи розкладу роботи. З чола в нього стікав піт.

— Ось чому я так переймався тим, щоб відбулася ця авдієнція, — втрутився в розмову Арчибальд, широко всміхаючись. — Подобається вам це чи ні, моя люба Беренільдо, та вашого племінника Дракони ніколи не визнавали, а ваша мати вже геть немолода. Невдовзі ви станете єдиною представницею свого клану. Отож і виникає питання вашого місця при дворі. Ви й самі це добре знаєте.

На його тираду слухачі відреагували притлумленими оплесками. Поважний представник посольства, Арчибальд висловив уголос те, про що тихцем думав кожен. Почувши в себе за спиною клацання друкарської машинки, Офелія оглянулася й побачила за гральним столиком секретаря, який друкував усе почуте.

— З цієї причини, — лунко вів далі Арчибальд, — я запропонував пані Беренільді й панні Офелії офіційну дружбу з моєю сім’єю.

Від цього оголошення повіяло холодом на весь Гусячий сад, і самотні оплески, які пролунали були, одразу стихнули. Міражники досі ще не знали, що між Беренільдою і кланом Павутини був укладений союз.

— Ідеться про дипломатичну дружбу, а не про військовий союз, — уточнив Арчибальд. Попри серйозність проголошеного вираз його обличчя був такий, немов він щойно дуже вдало пожартував. — Павутина воліє подбати про те, щоб із цими пані не трапилося нічого лихого, але вважає за краще утримувати політичний нейтралітет і залишатися осторонь придворних інтрижок. Тому ми офіційно беремо на себе зобов’язання не ставити під загрозу нічиє життя й не залучати когось, хто зробив би це за нас.

Офелії аж дух забило від того, як розкуто говорив Арчибальд, порушуючи таку серйозну тему. Вона також завважила, що він не озвучив головного змісту цієї дружби: Беренільда запросила його бути за хрещеного батька майбутньої дитини. Статус прямого нащадка Духа родини — то все-таки була не дрібничка.

— Дружба моєї сім’ї має межі, мій пане, — виголосив Арчибальд, звертаючись до Фарука. — Чи погодитеся ви взяти цих жінок під протекцію тут, у дворі?

Фарук заледве слухав. З нудьги він скоцюрбився, поставивши лікті на коліна. Скидалося на те, що всю свою здатність зосереджуватися він віддав записнику й тепер мляво гортав його. Офелія раптом помітила, що руку її стискають, і одразу зрозуміла, що це Торнова рука. Відтоді, як вона спіткнулася, він хвату не послабив і досі впинався довгими кістлявими пальцями їй у шкіру. Торн стиснув їх іще сильніше, коли погляд Фарука застиг посередині записника, а по тому велет став спроквола підводити білі вії.

— Чтиця. Я тут написав, що Беренільда приведе до мене чтицю. Де вона?

— Вона тут, мій пане, — відповів пам’ятець, указуючи на Офелію. — Поряд із паном, своїм нареченим.

«Ось і все», — подумала Офелія, схрещуючи руки, щоб утихомирити тремтіння.

— Ага, — мовив Фарук, закриваючи записник. — Отже, це вона.

Усю скляну залу облягла тиша, коли він наблизився до Офелії і став навколішки перед нею, подібно до того, як дорослий присідає до рівня дитини. Офелія ж не була готова до такого тет-а-тет.

Фарук підняв мереживну вуаль і, анітрохи не церемонячись, узявся роздивлятись Офеліїне обличчя. Поки він обміряв її довгим, уважним поглядом, Офелія щосили намагалася встояти на місці й не дременути кудись подалі. Від Фарукової духовної могутності в неї темніло в очах, паморочилось у голові, але той дух затягував її всю без останку.