Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 2)

Складно було витлумачити вираз обличчя шевальє — у цих товстих окулярах його очі зиркали ще нахабніше, — але Офелія щомиті впевнювалася, що він таки зніяковів. Вона не розуміла цього дітвака. Він же не сподівався, врешті-решт, що дістане подяку за те, що спровокував загибель цілого клану?

— Відтепер ви зі мною не розмовляєте, пані? — запитав він стурбованим голосом. — І одного слівця мені не скажете?

Беренільда завагалася, відтак вимірила йому вдавано щиру усмішку.

— Якщо вам так того треба, шевальє, навіть всім скажу: не все котові масниця — буде й великий піст.

На цьому віщуванні, виголошеному майже буденним тоном, Беренільда попростувала в бік палацу. Коли Офелія озирнулася, то від побаченого її аж морозом обсипало. Шевальє пожирав її заздрими очима, її, не Беренільду. Чи спустить він за ними навздогін псів?

— З усіх людей, з якими ви ніколи не повинні залишатися наодинці, шевальє — перший у списку, — прошепотіла Беренільда, ще більше стискаючи руку Офелії. — Чому ви не слухаєте моїх порад? Поспішімо, — додала вона, наддаючи ходи. — Партія от-от закінчиться, і в жодному разі не варто змушувати володаря Фарука чекати.

— Яка партія? — захекано перепитала Офелія.

Біль у тріснутому ребрі посилювався.

— Ви повинні справити добре враження на нашого пана, — звеліла Беренільда усміхаючись. — Сьогодні ми маємо більше ворогів, ніж союзників, — його протекція відіграватиме вирішальну роль для врівноваження. Якщо ви одразу не сподобаєтеся йому, то приречете нас на смерть.

Беренільда приклала руку до живота, долучаючи до цієї заяви й дитину, яку носила.

Іти було складно, і Офелія без угаву смикала шалик, що закручувався їй за ногу. Від слів Беренільди було геть неможливо бодай трохи розслабитися. Побоювання лише зростало, бо в кишені сукні досі лежала телеграма від рідних. Занепокоєні тим, що від Офелії немає звісток, батьки, дядьки, тітки, рідні й двоюрідні брати й сестри поклали прибути на Полюс кількома місяцями раніше. Звісно ж, вони не знали, що їхня безпека так само залежить від Фарукової доброї волі.

Офелія з Беренільдою ввійшли до головної палацової ротонди — зсередини вона була ще видовищніша. З неї розходилися п’ять галерей, і кожна з них була так само велична, як і соборна нава. Притишений шепіт придворних, ледве чутний шурхіт їхнього вбрання, утім, відбивався від височезних вітражів доволі гучно. Тут зібралося винятково добірне товариство: міністри, консули, художники та їхні тодішні музи.

Мажордом у золотій лівреї рушив назустріч Беренільді і, підійшовши, мовив:

— Уклінно прошу дам пройти за мною в Гусячий сад. Володар Фарук прийме ваших високостей, щойно закінчиться партія.

Мажордом повів їх однією з п’яти галерей, перед тим звільнивши руки Офелії від її парасольки.

— Я б хотіла, щоб шалик був при мені, — ввічливо висловила своє побажання Офелія, коли мажордом запропонував залишити в передпокої і його.

Шалик звивався навколо щиколотки Офелії, і мажордом спантеличено глипав то на нього, то на дівчину.

— Повірте, він мені не заважає, — запевнила його Офелія.

Зітхнувши, Беренільда перевірила, чи добре приховує мереживо вуалі обличчя Офелії.

— Не показуйте садна, це вкрай невишукано. Якщо вам поталанить вправно розставити шахи, вважайте Пірс-Набережну за свій другий дім.

Подумки Офелія спитала себе, а який же її перший дім. Відтоді як вона прибула на Полюс, їй довелося побувати в маєтку Беренільди, в посольстві Місяцесяйва, відвідати Інтендантство нареченого... і ніде не почуватися як удома.

Мажордом увів їх до просторої скляної зали саме тієї миті, коли її простором розляглися гучні оплески. «Браво!», «Прекрасна гра, мій пане!» — лунали звідусіль вигуки.

Біле мереживо вуалі заважало Офелії як слід роздивитися, що саме діється між пальмами внутрішнього саду. Аристократи в перуках зібралися на газоні навколо чогось, що нагадувало невеличкий лабіринт. Офелія була надто мала на зріст, щоб зазирнути через плече тих, що стояли перед нею. Але Беренільді не завдало труднощів проторувати шлях аж до перших місць. Щойно впізнавши її, присутні самі поступалися, — не так через особливий пієтет до неї, як через прагнення зберегти відстань, завбачливо припасувавши власне поводження до Фарукового.

Побачивши Беренільду з Офелією, тітка Розеліна нишком полегшено зітхнула, зберігаючи при тому невдоволену міну.

— Згодом ти мені все поясниш, — пробурчала вона. — Хтось може сказати, як устежити за дівчиськом, яке весь час уникає мого нагляду?

Тепер Офелії ніщо не заважало стежити за тим, що діється в залі. Лабіринт складався з пронумерованих плиточок. На деяких із них були зображені гуси, прив’язані до дрючків. Уздовж шляху, що закручувався спіраллю, на визначених місцях стояли слуги, очікуючи на вказівки.

Офелія розвернула голову до того місця, куди були прикуті всі погляди, — до невеличкої круглої платформи, що височіла над лабіринтом. Сидячи там за вишуканим столом, пофарбованим так само біло, як і платформа, один гравець трусив кулаком, з очевидним задоволенням розпалюючи глядацьку нетерплячку. Офелія впізнала його за розпоротим циліндром і зухвалою посмішкою від вуха до вуха — то був Арчибальд, Фаруків посланець.

Коли він нарешті розімкнув кулак, тишу розітнуло брязкання гральних костей.

— Сім! — виголосив церемоніар.

Тієї ж миті якийсь слуга просунувся вперед на сім плиток і, на превеликий подив Офелії, зник у глибині ями.

— Щось нашому посланцеві не щастить в іграх, — кепкував хтось позаду Офелії. — Оце вже третя партія, а він незмінно пірнає в колодязь.

Певною мірою присутність Арчибальда заспокоювала Офелію. То був не бездоганний чоловік, але з-поміж присутніх тільки він міг більш-менш правити за друга й таки ж належав до клану Павутини, а це додавало йому честі. Серед придворних майже всі були міражниками, і від них так тхнуло ворожістю, що перехоплювало подих. Якщо вони всі такі самі крутії, як шевальє, то попереду маячить чимало «приємних» днів.

Як і решта глядачів, Офелія тепер перевела очі до столу другого гравця над платформою. Вуаль не давала їй розрізнити нічого, крім пригорщі діамантів. Зрештою, Офелія втямила, що то палають діаманти численних фавориток, які обплели Фарука руками: одна розчісувала його довге біляве волосся, друга притислася йому до грудей, третя сиділа навколішки біля ніг тощо. Спираючись ліктем об стіл — вочевидь замалий для гравця такого зросту, — Фарук, здавалося, був байдужий як до пестощів, що ними його обдаровували, так і до партії, у яку грав. Офелія виснувала це принаймні з того, як він голосно позіхав, кидаючи гральні кості. Зі свого місця вона не могла добре роздивитися Фарукове лице.

— П’ять! — проспівав церемоніар посеред оплесків і жвавих вигуків.

Другий слуга вмить поскакав із клітинки на клітинку. Щоразу він приземлявся на плитці з гусаком, і той заходився люто ґелґотати, силкуючись ущипнути його за гомілку. Втім слуга спритно проковзував повз птахів, минаючи п’ятірку за п’ятіркою, аж поки не зупинився простісінько на останній клітинці, у центрі спіралі, й аристократи зустріли його оваціями, немов олімпійського чемпіона. Фарук виграв цю партію. Як на Офелію, це видовище було моторошне. Вона сподівалася, що незабаром хтось потурбується про те, щоб витягти другого слугу з ями.

Наприкінці партії на платформу зійшов якийсь чоловічок у білому костюмі й почимчикував до Фарука, несучи щось схоже на пенал. Чоловічок широко всміхався, говорячи щось Фарукові на вухо. Офелія збентежено спостерігала, як Фарук недбало поставив печатку на аркуші, який йому простягнув той чоловічок, хоча не прочитав і рядка з написаного там.

— Беріть графа Боріса за взірець, — прошепотіла Беренільда. — Він діждав слушної миті, щоб дістати ще один маєток. Приготуйтеся, незабаром наша черга.

Офелія її не почула, бо саме зауважила ще одного чоловіка на платформі, і він цілковито привернув її увагу. Чоловік тримався позаду, такий похмурий і нерухомий, що його й не помітили б, якби він раптом не клацнув кришкою годинника. Від самого вигляду цього чоловіка на Офелію звідкілясь ізсередини накочувалася гаряча хвиля й опалювала її по самісінькі вуха.

Торн.

Його чорний однострій з офіцерським коміром і важкими золотими еполетами геть не вписувався в задуху — хай і штучну, та дуже правдоподібну, — що була в залі. Було зовсім не схоже на те, що він, увесь скам’янілий, незвично випростаний (прямий, як путь праведника), мовчазний, як тінь, почувається в цій залі, у цьому фіглярському придворному світі, на своєму місці.

Офелія віддала б усе на світі, тільки б не бачити його тут. Він залишиться собою, стане господарем обставин, щоб диктувати свою волю.

— Пані Беренільда й дами з Аніми! — оголосив церемоніар.

Коли запала в’язка тиша, порушувана лише гусячим ґелґотанням, і всі очі вп’ялися в Офелію, їй захотілося набрати повні груди повітря, що вона й зробила.

Нарешті настав час увійти в гру.

Хай як поводитиметься Торн, вона не дозволить собі розгубитися, її місце тут.

МАЛЯ

Офелія підійшла до платформи, ловлячи на собі такі пекучі погляди, перейняті цікавістю, що в голові промайнуло: чи не спалахне вона від них, мов факел.

Уникаючи масного погляду Арчибальда, вона пройшла повз гральний стіл, за яким він сидів, і стала підніматися білими сходами на платформу, подумки промовляючи: «Моє майбутнє залежить від того, куди поверне гра. Усе буде вирішено тут і зараз».