Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 9)

І, гадаю, немає ніякої втіхи в тому, що це спільний досвід?

Ну. Гадаю, можна записати мерців у певну спільноту. Однак вони не дуже схожі на певну спільноту, правда? Невідомі самі собі, а незабаром стануть невідомими нікому. Хай там як. Просто те, що люди, чиє психічне життя не збігається з життям населення загалом, повинні вважатися ipso-бляха-facto[23] психічнохворими і потребувати лікування, смішно, на перший погляд. Психічна хвороба відрізняється від фізичної тим, що предметом психічної хвороби завжди і виключно є інформація.

Інформація?

Так. Наша тутешня основа — потреба у знаннях. В еволюції не існує механізму, який би інформував нас про існування явищ і водночас не впливав на наше виживання. Ми не знаємо, що тут є такого, про що ми не знаємо. Ми думаємо.

А це буде надприродним?

Мені здається, що саме «про що».

Про що?

Про що не можна сказати.

Вітґенштайн[24].

Дуже добре. У вас так закінчаться хлібні крихти.

Знайомі. Тепер, коли їх немає, чи відчуваєте ви полегшення?

Бозна-як воно. Ви, може, уявляєте, що я могла завжди їх позбутися. Або що вони з’являються на моє запрошення. І якби це було так, хіба я про це знала б.

Чому ні?

Можливо, це тому, що запросити химер у свій дім набагато проблематичніше, ніж запросити сусідів на чай. Або попросити їх піти. Звісно, якщо сусідів заохочують піти, вони знають, що не повернуться. Це дає їм більше свободи дій, щоб утекти зі столовим сріблом. А з чим може втекти химера? Не знаю. А що вона принесла? Що вона принесла, що вона могла б залишити після себе? Те, що вона може складатися з пари, ще не означає, що коли вона піде, наш дім буде таким, яким він був до її візиту.

А ви колись називали Талідомідного Малюка так при ньому?

Так. Одного разу.

І що він сказав?

Він сказав: Боже, Божено. Ти сама себе перевершила.

Він справді так сказав?

Справді.

А ви тепер підтримуєте якісь стосунки з родиною?

У мене є тільки бабуся.

Я думав, у вас ще є дядько.

Є. Але він намаханіший за мене. Думаю, бабусі доведеться віддати його в госпіс. Останнім часом він почав випорожнюватися в дивних і важкодоступних місцях. Якось він примудрився насрати в лампу на стелі в кухні. Наприклад. Я розмовляю з бабусею по телефону. Хоча й рідко. Вона вважає це марнотратством. Коли вона росла в Теннессі, телефони були тільки у багатіїв. У мене є родичі по батьковій лінії в Род-Айленді, але я їх майже не знаю.

Чому ні?

Вони думали, що батько побрався з жінкою, нижчою за походженням. Вони думали, що ми були купкою селюків.

Вас це турбує?

Ні. Купка довбаних ідіотів. Гадаю, це означає, що таки турбує, так? Не знаю. Я ніколи про них не думаю.

Коли ви востаннє бачили свою бабусю?

Близько трьох місяців тому.

Ви збираєтеся з нею знову побачитися?

А ви знай випитуєте, так?

Я хотів запитати, чи ви любили бабусю.

Дуже. Я втратила матір, коли мені було дванадцять, а вона втратила доньку. Спільна скорбота нібито об’єднує, але вже тоді моя бабуся почала бачити в мені щось таке, чого не могла назвати. Вона, певно, не знала, що латинською genius — це не тільки щось на кшталт янгола-охоронця, а й дух, який оберігає домашнє господарство, а тому може бути злим. Однак інтелектуальні трюки, до яких я вдавалася в дитинстві, втратили свою чарівність. Я любила її. Іноді я ловила на собі її дуже стривожені погляди. Черниці наполегливо змушували мене вчитися в школі, бо я була ще той геморой. Останні два класи я так і не закінчила. Я майже перестала спати. Вночі я блукала по дорозі. По простому сільському двосмуговому шосе, де ніколи не було машин. Одного разу вночі я повернулася, а на кухні горіло світло. Було близько третьої години ночі, і моя бабуся стояла в дверях кухні, коли я йшла під’їзною доріжкою. Але поки я дійшла до будинку, вона вже розвернулася і пішла нагору. Я знала, що це, можливо, одна з останніх нагод по-справжньому поговорити, і майже покликала її. Я подумала, що, можливо, коли я трохи подорослішаю, усе зміниться. Я думала про неї та її життя. Про те, що вона намріяла для своєї доньки, і про мрії, які вона натомість отримала. Я знаю, що плакала за нею частіше, ніж вона за мною. Я також знаю, що вона любила Боббі більше, ніж коли-небудь могла любити мене, але це нормально. Я не стала від цього любити її менше. Я знала про неї дещо, чого не мала права знати. Проте я вважала, що якщо ти виховуєш дванадцятирічну онуку, яка блукає по шосе о третій годині ночі, певно, ти повинна сісти з нею і поговорити про це. Однак я знала, що вона так не могла.

Чому вона не могла? Не певен, що я вас розумію.

Я не знаю, що вам відповісти. Як би це сказати. Гадаю, найпростіше пояснення було б таке: моя бабуся розуміла, що почує погані новини, тому не хотіла їх чути. Але сказати, що вона мене боялася, було б невеликим перебільшенням. А може, й ні. Я також гадаю, що вона боялася, що, хай якою поганою була ситуація, насправді вона ще гірша. І, звісно, вона не помилялася.

Вона виростила вас після смерті матері?

Так.

Скільки років було вашому братові? Тоді.

Дев’ятнадцять.

Ваш батько був ще живий?

Так.

Але ви нечасто бачилися.

Ні.

Він був на похороні вашої матері?

Ні.

Справді?

Справді.

Ви тоді засмутилися?

Ні. Я теж туди не ходила.

Ви не були на похороні власної матері?

Ні.

А що сказала сім’я? Брат поїхав?

Так. Звісно. Мені було дванадцять. У мене була криза віри. Я не хотіла сидіти на службі, де головною оздобою була труна з моєю матір’ю в центральному проході церкви. Я б не змогла там бути.

А що сказав ваш брат?

Він поцілував мене в щоку і прошепотів, що любить мене і що все гаразд. І все.

І все?

Так. Слухайте, ми як та заїжджена платівка. Я роблю це для вас, а не для себе. Мені доручили доставити листа і сказали його не читати. А я його прочитала. І тепер не можу розчитати. Наш час закінчився.

О. Так. Звісно.

II

Як ви себе почуваєте?

Добре.

Я сумував за вами минулого тижня.

А, ну. Знаєте, як воно. Була зайнята.

Зайнята?