Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 11)

Не певен, що вас розумію.

Я розуміла, що перебуваю в місці, де залишуся надовго, і що я маю в цьому розібратися. Що все залежало від того, чи я зрозумію, де я перебуваю. Річ не в тому, що я думала, що зможу опинитися в іншому місці. Світ як абсолют не викликав у мене сумнівів. Але я мала з’ясувати, що це таке.

Це все через страх?

Так.

Швидка відповідь.

Діти — боязкі створіння.

Скільки вам було років, коли ви відкрили для себе математику?

Напевно, пам’ятати я навчилася пізніше. Спочатку я займалася музикою. У мене був ідеальний слух. І є. Пізніше, гадаю, я почала бачити світ як такий, що не піддається моєму опису. Але музика завжди здавалася винятком з усього. Вона здавалася священною. Автономною. Цілком самодостатньою і всебічно цілісною. Якби ви захотіли описати її як трансцендентну, ми могли б поговорити про трансцендентність, але, мабуть, далеко не зайдемо. У мене була сильна синестезія, і я думала, що якщо музика характеризується власною внутрішньою реальністю — кольором і смаком — і лише дрібка людей можуть її розпізнати, то, мабуть, вона має й інші атрибути, які ще не були визначені. Те, що все це суб’єктивно, аж ніяк не означає, що воно є витвором уяви. У мене не дуже добре виходить, так?

Я ж іще слухаю.

Якщо, так би мовити, розтягнути музичний твір, то з подовженням тону буде блякнути колір. І гадки не маю, з чим це пов’язати.

Звідки ж береться музика?

Ніхто цього не знає. Платонівська теорія музики лише затуманює картину. Музика складається з кількох дуже простих правил. І все ж правда, що їх ніхто не розробляв. Ці правила. Самі по собі ноти насправді нічого не означають. Але як конкретне розташування цих нот може так глибоко впливати на наші емоції, залишається незбагненною загадкою. Музика — це не мова. Вона не посилається на щось поза собою. Якщо заманеться, можна назвати ноти літерами алфавіту, але це нічого не змінює. Дивно, але ноти — не абстракція. Чи музика, якою ми її знаємо, є повнотою? В якому сенсі? Чи є типи на кшталт мажору та мінору, які ми ще не відкрили? Здається малоймовірним, правда? Але багато чого видається малоймовірним до того, як воно з’являється. І що означають ці категорії? Звідки вони з’явилися? Що означає, що існує два відтінки синього? Як це сприймається оком? Якщо музика існувала до нас, то для кого вона була? Шопенгауер десь каже, що якби зник увесь усесвіт, то залишилася б тільки музика.

Досить сміливо. Невже він у це вірив?

Мабуть, ні.

А ви?

Думаю, він просто намагався встановити її примат. Музики. Як трансцендентного явища? Чогось, що може існувати саме по собі?

А щось може взагалі існувати саме по собі?

Логічно, що ні. Якби простір містив лише одну сутність, то цієї сутності там не було б. Бо нічого б не виправдовувало її існування.

Я не розумію.

Неважливо. Це все одно класичний світ.

Відколи вас усе це хвилює?

Не знаю. Я не знаю, що таке пам’ять. Це по-перше. Одна з проблем полягає в тому, що кожен спогад — це спогад про попередній спогад. Ми не пам’ятаємо обставин, за яких виник наявний спогад. Як це сталося? Ми пам’ятаємо лише те, що пам’ятаємо. І тільки найновіші спогади.

Не певен, що я вас розумію.

Коли я перейшла до середньої школи, то насамперед пішла до бібліотеки. Це була кімнатка зі столом і, можливо, тисячею книжок. Може, й менше. Але серед них був том Джорджа Берклі. Я не знаю, що він там робив. Мабуть, тому, що Берклі був єпископом. Ну. Майже напевно тому, що Берклі був єпископом. Але я тоді сіла на підлогу і прочитала його «Пробу до нової теорії зору». І це змінило моє життя. Вперше я зрозуміла, що видимий світ перебуває у нас у голові. По суті, весь світ. Я не захопилася його теологічними спекуляціями, але фізіологія не підлягала сумніву. Я просиділа там дуже довго. Просто даючи цьому всотатися. Важко було уникнути відчуття, що видимий світ — це витвір істот, наділених очима, призначеними для цього творення. Він створений не з нічого, а з чогось, чия об’єктивна реальність назавжди непізнавана. Кант. І це не той випадок, коли ми можемо перевірити реальність видимого світу, простягнувши руку і доторкнувшись до нього. Наприклад. Як він може мати суперечливу реальність? Якби у нас були органи чуття, які суперечили б одне одному, нас би тут узагалі не було.

Гадаю, мені треба буде це обдумати. А поки мушу сказати, що, як ви повинні знати, інші люди доходять до такого ж усвідомлення про те, де, власне, перебуває видимий світ — у зоровій корі на противагу зовнішньому світу, — не втрачаючи при цьому відчуття реальності цього світу.

Усе було не так просто. За дверима виявився світ, який чекав на свій час десять мільйонів років. Коли я підвелася з підлоги бібліотеки, то вже була іншою людиною.

Ви почуваєтеся самотньо у світі?

Так. А ви ні?

Ні. Не знаю. Ці естрадники, які почали з являтися у вашій кімнаті. Вони є частиною цього світу?

Я не знаю. Одна з теорій полягала в тому, що їхньою метою було радше відхилитися від цього світу.

Одна з теорій?

Саме так.

Що ще?

З чого почати?

З самого початку.

На початку було слово.

Але ви в це не вірите.

Серед іншого, я зрозуміла, що світ розвивався незліченні мільярди років у цілковитій темряві й цілковитій тиші, і це відбувалося зовсім не так, як ми собі уявляємо. На початку завжди нічого не було. Наднові вибухали в тиші. У цілковитій темряві. Зірки, швидкі комети. У кращому разі все можна вважати хіба буттям. Чорні вогні. Як пекельний вогонь. Тиша. Небуття. Ніч. Чорні сонця, що ганяються за планетами у всесвіті, де концепція простору була безглуздою через відсутність кінця. Через відсутність будь-якої концепції, якій його можна було б протиставити. Знову ж таки питання про природу цієї реальності, позбавленої будь-яких свідчень. І так було доти, доки перша жива істота, наділена зором, не погодилася закарбувати всесвіт у своєму примітивному тремтливому сенсоріумі, а тоді додати до нього штрихи кольору, руху і пам’яті. Розуміння цього за одну ніч зробило мене соліпсисткою, якою я до певної міри залишаюся й досі.

Скільки вам тоді було?

Дванадцять.

Ви так і не закінчили школу?

Ні, я отримала стипендію в Чиказькому університеті, спакувала валізи й поїхала. Сьогодні аж дивно, якою я тоді була безтурботною. Бабуся відвезла мене на автовокзал у Ноксвіллі. Вона плакала, і коли автобус «Ґрейгаунд» рушив, я зрозуміла, що вона думала, ніби більше ніколи мене не побачить.

У вас сумне обличчя, коли ви про це говорите.

Бо мені сумно, коли я про це говорю.

У вас були друзі в школі?

Один-два. Діти, на яких ніхто не звертав уваги.

А ви хотіли мати друзів?

Так. Я просто не знала, як їх завести. Я думала, що, може, коли я піду до університету, така можливість з’явиться.

І вона з’явилася?

Я завела кількох друзів. Але я все одно не була аж такою товариською. У мене не дуже добре виходило. Я не любила вечірки і не любила, коли до мене підкатували.

Підкатували? Тобто залицялися?

Так.

Ви цікавилися хлопцями?

Мене цікавив один хлопець. Але без взаємності.

Чому? Він же не був геєм?

Ні. Проблема полягала в іншому.

Він був старший?

Вони всі були старші за мене. Не в цьому проблема.

А в чому ж?

В чомусь іншому.

Гаразд. Що сталося з вашими так званими знайомими, коли ви вступили до університету?

Вони з’явилися десь через два тижні. Приїхали автобусом.

Ви справді вірите, що вони приїхали автобусом?

Я справді вірю, що вони приїхали автобусом.

Гаразд. Ви коли-небудь говорили з Малюком про ці проблеми?