Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 13)

І це частина квантової механіки?

Так.

Добре продумана фізична теорія.

Так. Найуспішніша фізична теорія, яка коли-небудь була розроблена. Теорія малих частинок. Атомів і менших частинок. Принаймні так заведено вважати. Але, можливо, це просто погана математика. Деякі фізики підозрюють, що ця теорія повинна врешті-решт привести до розуміння того, що сам всесвіт є квантовим явищем. Що, зрештою, квантова механіка описує всесвіт.

Ви теж це підозрюєте?

Так, я одна з тих підозріливих людей.

Що ще?

Що ще?

Що ще дивно?

Експерименти, мисленнєві чи реальні, здається, потребують нашої активної участі. Якщо нас немає, вони не працюють. Неприємна правда полягає в тому, що, окрім теорій сумування Фейнмана, немає жодного правдоподібного пояснення квантової механіки, яке б не містило людську свідомість. Звісно, постає питання, як усе обходилося без нас до того, як ми були винайдені. Але не все так просто. Гадаю, йдеться про те, що людська свідомість і реальність — це не одне і те саме. Про що ми вже давно знаємо. Хоча щодо Канта ми не так упевнені. У цьому випадку. Хай там як, свідченням експериментів не можна нехтувати. Жодним: від двох щілин до всіх тих дивних маніпуляцій з магнітами Штерна — Герлаха, в яких далеко не дурні науковці не можуть перехитрити частинку натрію. У певних колах досить популярним є твердження, що ці досліди — лише філософія. І популярна відповідь на це — просто замовкнути і розраховувати.

Але це не про вас.

Так. Усі ці розрахунки дають диференціальні рівняння в частинних похідних. Правда про всесвіт перебуває по інший бік цих рівнянь.

Що про це кажуть фізики?

Небагато. Здебільшого вони закочують очі. Бо ці хлопці — не кантіанці. Проблема з непізнаваним абсолютом полягає в тому, що якби ми могли, власне, щось про нього сказати, він би вже не був непізнаваним абсолютом. Можна перейти від ноуменального до феноменального, не встаючи з крісла. Інакше кажучи, нічого не можна виключити з абсолюту, не зробивши його доступним для сприйняття. Маючи на увазі, що стверджувати реальність того, що непізнаване, — це вже верзти нісенітниці. Проблема ідеального, об’єктивного світу — Кантового чи будь-чийого іншого — полягає в тому, що він непізнаваний за визначенням. Я люблю фізику, але не плутаю її з абсолютною реальністю. Це наша реальність. Математичні ідеї мають значний термін зберігання. Чи існують вони в абсолютній реальності? Як це можливо? питала я саму себе. Але потім я сама стала іншою собою. Як і має бути. І це забрало з собою математику. Ідею. Тривалий період невизначеності. Коли я знов отямилася, то вже була десь в іншому місці. Ніби я втекла з власного світлового конуса. У те, що раніше називалося абсолютно віддаленим.

Я не розумію.

Знаю. Я теж. Просто тоді я вважала, що не можна щось вивести з абсолюту, не виводячи його з абсолюту. Не перетворивши його на щось феноменологічне. І тоді воно стає нашою власністю, повністю вкритою відбитками наших пальців, і абсолют уже ніде не можна знайти. Сьогодні я вже не така впевнена в цьому.

Ми можемо поговорити про Малюка?

Звісно. Чому ж, бляха, ні?

Я зачепив за живе?

Та ні. Мені просто хотілося нахамити.

Який у нього вигляд?

Заввишки трохи менший за метр. Дивне обличчя. Дивний погляд, гадаю, так можна сказати. Невизначеного віку. І в нього є ці ласти. Він лисіє, якщо не зовсім лисий. Важить, мабуть, трохи більше ніж двадцять кілограмів. Ви всміхаєтеся.

Я уявив, як він піднімається на човен Харона.

Так. Я теж про це думала. Данте не замислюється про це, поки сам не ступає в човен і не відчуває, як він осідає.

Я цього не знав.

Ага, ну. Перепрошую за «бляха».

Переживу. Звідки ви знаєте, що його зріст трохи менший за метр?

Я його виміряла.

І він стояв і не рухався?

Ні, я виміряла його так, як Фалес виміряв піраміди. Я виміряла довжину його тіні на килимі і порівняла її з довжиною своєї тіні, і відносна довжина наших тіней виявилася еквівалентною його і моєму зросту.

А чому ви хотіли знати його точний зріст?

Гадаю, я хотіла переконатися, що в нього взагалі є зріст.

Що ще?

У нього немає брів. І він наче пошрамований. Може, обпечений. Череп у шрамах. Ніби від нещасного випадку. Або через важкі пологи. Хай що це означає. Він носить щось на кшталт кімоно. І весь час сновигає. З ластами за спиною. Наче ковзаняр. Він безперервно розмовляє і використовує ідіоми, які, певна, не розуміє. Ніби він десь натрапив на незнайому мову і не зовсім знає, що з нею робити. Попри це — чи, може, саме завдяки цьому — він іноді говорить щось дуже разюче. Але навряд чи його можна вважати постаттю зі сну. Він цілісний у кожній деталі. Він досконалий. Він досконала персона.

Персонаж. Здається, ви так його назвали.

Хай буде персонаж.

Повернімося на кілька років раніше. До того, що завдяки хлорпромазину візити цих знайомих припинилися. Чи не вказує це вам на природу їхньої реальності?

Або на мою здатність її сприймати.

Ну. Гадаю, хтось міг би і так сказати.

Гадаю, хтось міг би. Хтось щойно так і сказав. Наркотики змінюють сприйняття. Щоб воно відповідало чому? Раніше я мала дещо твердіші переконання щодо цього. Але наші переконання про природу реальності повинні враховувати наші обмеження в її сприйнятті. А потім я просто перестала хвилюватися. Я прийняла той факт, що помру, так і не дізнавшись, де я насправді перебуваю, і це нормально. Ну. Майже. Я сказала Леонарду, що реальність була в кращому разі колективним передчуттям. Але це була лише фраза, яку я вкрала в якоїсь комедійної акторки[28].

Леонард?

Він мій тутешній друг.

Він сміявся?

Ні. Він поставився до цього досить серйозно.

Малюк вам коли-небудь говорив, що інші люди можуть його бачити? Він таке казав?

Деякі інші люди.

Як ви думаєте, що це означає?

Я не знаю. Ви ж психіатр.

Ви його більше не побачите? Малюка.

Ви знову випитуєте.

Але ви ж з ним попрощалися.

Так.

Що він сказав?

Небагато. Хотів знати, чи я буду за ним сумувати.

Чи будете ви за ним сумувати?

Так. Він продекламував мені вірш. Що мене здивувало. Я не знаю, що він означає.

Пам’ятаєте, як звучав вірш?

Так. Дуже швидко.

Я маю на увазі, чи пам’ятаєте ви сам вірш.

Я знаю, що ви маєте на увазі.

Гадаю, я маю запитати, чи не хотіли б ви його прочитати.

Ні. Не хочу.

Гаразд. Ви не поділяєте думку про те, що Малюк — якийсь злий джин, якої, як я розумію, дотримується більшість ваших психотерапевтів? Чи, може, ви скажете, що річ не в цьому?

Річ не в цьому. Ні.

А можете розповісти, як ви його сприймаєте?