Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 8)

Я знаю, що ви мали на увазі.

Гадаю, я просто здивований, що ви почуваєтеся як удома в психіатричній лікарні.

Можливо, річ не в тому, щоб почуватися як удома. Можливо, це просто використання свободи, наданої божевільним.

Ви спілкуєтеся з іншими пацієнтами?

Так. Звісно.

І ви вважаєте, що вони говорять вам правду?

Про що?

Взагалі. Про що завгодно.

Не знаю. Ні. Натомість я думаю, всі тут схильні погоджуватися з тим, що всі інші, хто тут є, повинні бути тут. Де ще так буває?

Зрозуміло.

Вам справді варто припинити так говорити.

Я, зрозуміло, спробую. Ваші знайомі. Я справді не знаю, як їх назвати.

«Знайомі» підійде.

А вони мають над вами якусь перевагу? Для мене це незрозуміло. Вони кажуть вам, що робити?

Ні, їхня перевага в тому, що вони знають, хто я, а я не знаю, хто вони.

На вашу думку, це досить добре визначає ваші стосунки?

Можливо, це просто модель стосунків, в яких людина перебуває зі світом.

Це означає, що світ знає, хто ви, але ви не знаєте, хто він? Ви так вважаєте?

Ні. Я думаю, що наше сприйняття світу значною мірою є захистом від неприємної правди про те, що світ не знає, що ми тут. І ні, я не дуже розумію, що це означає. Мені здається, що більш духовний погляд — це шукати благодаті в анонімності. Досягти слави — значить прокласти шлях для скорботи і відчаю. А ви як вважаєте?

Я не знаю.

Люди про таке не запитують. Вони просто дивуються: чи насправді світ знає про нас? У нього хороша компанія. Це питання. Як щодо такого: чи заслуговуємо ми на існування? Хто сказав, що це привілей? Альтернатива полягає в тому, щоб бути тут або не бути тут. Але, знову ж таки, це насправді означає, що ми більше не будемо тут. Ми не можемо ніколи не бути тут. Не було б нас, яких не могло б бути. А ви як вважаєте, лікарю?

Якщо хочете, можете називати мене Майкл.

Ні. Не хочу.

Але ви ж не проти, коли я називаю вас Алісією?

Ні.

Ваше ім’я спочатку було Аліса?

Почуття гумору мого батька.

Перепрошую?

Боб та Аліса — імена двох персонажів у певних наукових запитаннях розповідного типу[20]. Тож я змінила своє ім’я. Коли мені було п’ятнадцять.

Ви змінили ім’я?

Так.

Офіційно?

Так.

І хіба для цього не потрібно, щоб виповнилося вісімнадцять років?

Потрібно. Тому спочатку я змінила своє свідоцтво про народження.

Як?

У мого брата був друг-шахрай на ім’я Джон Шеддан, який дружив з одним типом, власником друкарні в Моррістауні, штат Теннессі, яка спеціалізувалася на підробці документів. У будь-якому разі мені здавалося, що Алісія звучить більш претензійно.

Ви хотіли бути претензійною?

А ви і справді іноді говорите, як Еліза. Мене звали Аліса Вестерн з Вортбурґа, штат Теннессі, і я хотіла бути принцесою з дому Гогенцоллернів. Можливо, я нею і є. Мудра дитина.

Можливо, нам варто рухатися далі. Як ви любите казати.

Гаразд.

Тривала пауза. Можна запитати, про що ви думаєте?

Я цього не роблю. Не думаю.

От питання, чи таке можливо.

Ну, так. Я працюю над цим. Звісно, можна перестати розмовляти з собою. Але ми досягаємо цього, тільки розмовляючи самі з собою. Рахуючи дихання, повторюючи мантри. З думанням складніше.

Думати і говорити — два різні види діяльності.

Говорити — це просто висловлювати те, що ми думаємо. Саме по собі воно не існує. Коли я говорю з вами, якась окрема частина мого мозку збирає докупи те, що я от-от скажу. Але ще не у вигляді слів. Тож в якому вигляді? Безумовно, у нас немає відчуття, що якийсь гомункул шепоче нам слова, які ми от-от скажемо. Окрім того, що виникає примара нескінченного регресу — хто шепоче тому, хто шепоче, — виникає питання про мову думки. Це частина загальної загадки про те, як ми переходимо від розуму до світу. Сто мільярдів синаптичних подій[21] клацають у темряві, наче сліпі панянки, зайняті в’язанням. Коли ми запитуємо: Як це сказати? Що саме ми хочемо сказати? Можливо, нам варто рухатися далі. Як я люблю казати.

Що б ви змінили, якби могли щось змінити?

Усе, що завгодно?

Так.

Я б хотіла бути в іншому місці.

Не на цій консультації?

Не на цій планеті.

Раніше ви перебували під наглядом як потенційна самогубця. Наскільки це серйозно?

Наскільки серйозним є самогубство?

Ні. Я маю на увазі, чи є у вас схильність.

Я знаю, що ви маєте на увазі. Можливо, поки ми про це думаємо, усе гаразд. А коли рішення ухвалене, то вже немає про що думати.

Тож де саме ви перебуваєте в цьому процесі?

Я б хотіла не бути під наглядом як потенційна самогубця.

Я теж цього хотів би.

Скільки людей, якби вони могли зникнути одним клацанням пальців, зробили б це? Як ви гадаєте? Усі сліди того, що вони існують і колись існували.

Не знаю. Гадаю, менше, аніж ви припускаєте.

Бажати, щоб ніколи не існувати. Знову ж таки, це не те саме, що перестати існувати. Хто це сказав? Анаксимандр[22]? А якщо не те саме, то для кого?

І гадки не маю.

Як не крути, мусимо визнати, що з останнім подихом той, хто вмирає, не просто приймає смерть, а віддається їй. Що має бути якась епіфанія, яка уможливить навіть найдурнішим і найоманливішим з нас прийняти те, що є не тільки неприйнятним, а навіть немислимим. Абсолютний кінець світу. Світ, який навіть на коротку мить не замислюється над тим, що станеться з нами.