Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 45)
Ні. Я шкодувала, що це був сон. Усе. Я втомилася.
Гаразд. Побачимося в середу?
Не знаю. Так. Побачимося.
VII
Як ви?
Усе гаразд.
Я не бачив цього светра раніше.
Позичила.
У вас же немає пальта?
Я нікуди не ходжу.
Я можу вам привезти.
Добре. А калоші?
Чому б і ні. А що сталося з вашим волоссям?
Леонард трохи підрізав.
А чим він різав?
Усе так погано?
Ні, просто цікаво, звідки у нього ножиці.
Не скажу.
Гаразд. Я переслухав наш останній сеанс.
І як?
Мені спало на думку, що коли пацієнтка висловлює свої інтимні переживання — навіть якщо терапевту хочеться думати, що він заслужив новий рівень довіри, це може бути зовсім не так.
То що б це могло взагалі означати? Як ви думаєте?
Можливо, вона боїться, що терапія загрожує викрити інші інтимні переживання, які вона вважає більш приватними. Хоча визнаю, що таке може бути важко уявити.
Я б розповіла вам те, чого не хочу, аби ви знали, щоб приховати те, чого справді не хочу, аби ви знали.
Якось так.
Як на мене, звучить трохи мозкоправно.
Знаю. Власне, звучить як те, що я колись сказав.
Хай там як, оскільки ви виявили цю підступність у вашої пацієнтки, які жахи, на вашу думку, вона може приховувати?
Я не знаю. А що у вас є?
Марлон Брандо у фільмі «Дикун».
Перепрошую?
Це його репліка. «А що у вас є?» Хай там як, чому я маю вам розповідати? Хіба не в цьому суть маневру?
Ви досі уявляєте інтимні стосунки з братом?
Мій брат помер.
Співчуваю. Ви тому й пішли з ІВНД? Ну. Так. Звісно. Напевно. Я хотів запитати, чи не збираєтеся ви повернутися.
Ні.
Де ви вивчали німецьку мову?
У Німеччині.
Ви говорите без акценту.
Звідки ви знаєте?
Принаймні на слух. Моя бабуся говорила німецькою. Німецькою та їдишем.
Там був німецький пілот, який мною зацікавився.
У вас був роман?
Ні. Але Боббі цього не знав. Я сказала йому, що це не його справа. Я хотіла показати йому, що він прикидається.
Він ревнував?
І не кажіть.
Вам сподобалося в Німеччині?
Так. Вона мене здивувала. Думаю, німецьку я вивчала старанніше, ніж будь-яку іншу мову. У мене було, мабуть, десять зошитів різних кольорів. Артиклі важкі. І дуже виховане суспільство. Я занотовувала спостереження у своєму робочому зошиті.
Ваш друг натоді вже пішов з Інституту. Правильно?
Так.
Але ви не через це вирішили кинути математику?
Ні. Я б усе одно кинула.
Ви сумуєте за нею?
Це як сумувати за померлими. Вони вже не повернуться. Давні питання з основ математики, певно, так і турбуватимуть мене вві сні. І бувають моменти, коли я сумую за самим світом обчислень. За розв’язанням задач. Коли після багатоденної праці все раптом стає на свої місця, наче загублена тварина, замріяна і не дуже тямуща. Перша думка тоді — сказати: Ось ти де. Сказати: А я так хвилювалася. Ти навіть не намагаєшся перевірити свою писанину. Ти просто знаєш. Те, на що ти дивишся, — істина. Радісна мить.
Ви коли-небудь різали себе?
Чи я різала себе?
Так.
Ви, як той фокусник, що звідкись витягає пістрявого кроля. Ви це знаєте?
Ні. Я про ваші фантазії про самогубство. На чому ми зупинилися?
Я б не сказала, навіть якби знала.
Що змушує вас відчувати провину?
Крім того, що я народилася, так?
Крім цього. Так.
Думаю, я повинна сказати, що насамперед я дуже сумніваюся в тому, що людей штовхає на самогубство почуття провини. Коли ми були такими доброчесними?
Коли ви попрощалися з Малюком.