Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 42)

Тобто зараз моя черга?

Так.

Добре. А ви можете розповісти мені щось, чого ніколи нікому не розповідали?

Жодному психоаналітику?

Добре. Жодному психоаналітику.

Та вагон усього.

Просто щось важливе. Те, про що ви думали. Можливо, якесь питання, яке ви давно хотіли поставити, але ніколи не ставили.

Ви думаєте, що у нас закінчується час?

Я не знаю. А він закінчується?

Без поняття.

Це не обов’язково має бути щось особисте. І навіть не обов’язково має бути про вас.

А про кого ж?

Про що завгодно. Можливо, якесь рішення, яке ви ухвалили. Або щось, що реалізувалося.

Реалізувалося?

Так.

Дивне слово. Тому що спочатку це означало надати реальності. А якби я розповіла вам якусь жахливу брехню?

Навіщо вам таке?

Я б не стала. Тому й кажу: А якби. Мені здається, що ви схильні вірити всьому, що я розповідаю.

Я занадто довірливий? Занадто легковірний?

Ні. Думаю, ви якраз такий, як треба.

Зробіть ласку, далі.

Я вирушила у подорож. У географічному сенсі. Кілька місяців я їздила країною. Їла і милася на стоянках вантажівок, а спала переважно в машині.

І займалися математикою?

Ні, але я багато читала. Я зупинялася в дешевому готелі в Бойсе, штат Айдахо, або подібному місці й просто відсиджувалася там. Я кидала машину на парковці торговельного центру і брала дріт запалювання з собою.

Який був сенс?

У цьому і був сенс. Я читала по чотири-п'ять книжок на день. У деяких з тих, що я шукала, вже давно закінчився наклад. Я підробляла студентські документи і робила собі читацькі квитки. Я читала книжки, які не брали вже сорок років.

А де тоді був Боббі?

Не знаю. Думаю, він подорожував країною, переводячи в готівку золоті монети.

А Малюк?

Він з'являвся час від часу. Зазвичай не в гуморі. Іноді я прокидалася десь у готельному номері і не дуже розуміла, як туди потрапила. Я лежала в одязі на металевому ліжку. А Малюк сновигав кімнатою і говорив щось на кшталт: У нас бабла в обріз, та я поки нас сюди привіз. Нам треба залягти на дно. І все обдумати. Я відчувала себе Джоном Діллінджером[60]. Що обдумати? Про що ти говориш? Ти розумієш, що не їла і не милася кілька днів. Ти не певна, де твоя машина. Ти спускаєшся і виходиш надвір, і там спека. Перша половина дня. Ти йдеш до рогу вулиці, там газетний кіоск, заглядаєш туди і бачиш «Маямі Геральд». Добре. Уже щось. Ти повертаєшся до своєї кімнати, а Малюка вже немає. Ти лягаєш у ліжко і натягуєш на себе простирадло. Тобі нічого не треба робити. Залишилося кілька годин до того, як виїжджати. Ніхто не стукає у двері. Виявляється, я заплатила за тиждень. У другій половині дня ти виходиш і бачиш свою машину з квитанцією за двірником, бо ти прострочила час стоянки. Ти починаєш переганяти машину з вулиці на вулицю. Від паркомата до паркомата. Від квитанції до квитанції. Ти заходиш до сімейного продуктового магазинчика, купуєш помідори, сир і ще щось. Кілька булочок. Ти повертаєшся до номера, але Малюк, здається, справді зник. Власне, все виглядало досить круто. Окрім п’яниць, які стукали в двері в будь-який час дня і ночі. Портьє в готелі в Топіці, в Канзасі, прямо запитав мене, чи я дівчина на роботі, а я сказала йому, щоб він добре мене роздивився і запитав себе, що б я робила в такій дірі, якби була хвойдою.

І що він на це відповів?

Сказав, що розуміє, що я маю на увазі.

Що, на вашу думку, мало статися?

Я не знала, що мало статися. Я думала, що можу опинитися тут. Одного разу я зупинилася тут на стоянці й заночувала в машині. Але вранці поїхала далі.

У вас не було друзів? Ніде?

Ні.

Ви казали, що у вас не було друзів у старших класах.

Я була президенткою випускного класу. Але, гадаю, вони просто хотіли подивитися, що з цього вийде.

І що вийшло?

Нічого. Я готувалася до вступу в університет. Хай там як, мені було лише чотирнадцять років.

Ви колись розповідали братові, що ви синестетка?

Так. Він розпитував мене про це.

Він питав вас?

Так.

І що спонукало його вас запитати?

Те, що Боббі дуже розумний і багато знає. Він розумів, що я ймовірна кандидатка на це. І він знав, що діти-синестети часто воліють тримати це в собі, бо вони розуміють, що інші діти просто сприйматимуть їх за диваків.

І він був синестетом?

Ні. Або трохи. У нього було кілька епізодів, але це не було частиною його життя. Хай там як, я йому потім усе розповіла.

Ви розповіли йому про Малюка?

Так. Потім він приїхав додому влітку і залишився в нашому домі до осені, і це був найкращий час. Останній найкращий час. Восени я отримала стипендію в Чикаґо. Він приїхав додому, і ми почали ходити на побачення.

Ви ходили на побачення?

Я не знаю, як це ще назвати. Ми зустрічалися щовечора.

І куди ви ходили?

Він зазвичай водив мене в ці музичні бари на околицях Ноксвілла. «Індіан Рок». Дайнер «Місячне сяйво». Я вдягалася, як лярва, і танцювала, поки не падала. Боббі грав з групою. Повільні програші на мандоліні. Я казала людям, що ми одружені. Щоб звести сварки до мінімуму. Мені це подобалося. Ви впевнені, що хочете почути решту?

Гадаю, так. Чому ні?

Бо це може бути трохи непристойно.

Скільки вам тоді було років?

Чотирнадцять. Щойно виповнилося.

І ви розповідали людям, що ви з братом одружені?

Вони не знали, що він мій брат. Здебільшого.

Він не був проти?

Гадаю, ні. Це мав бути такий собі жарт.

Можливо, мені варто запитати вас, чи ви впевнені, що хочете про це говорити.

Сказала «А», то що вже.

Бо я здогадуюсь, що для вас це був не жарт.