Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 36)

Не певен, що розумію суть.

Я знаю. Насправді проблема полягає в тому, що хтось сто тисяч років тому підскочив у ліжку в халаті і сказав: Ого, всратися. Щось таке. Таких слів же в нього ще не було. Але цей «хтось» просто зрозумів, що одне може бути іншим. Не виглядати, як інше, й не діяти, як воно. Воно може бути ним. Замінити його. Камінці можуть бути козами. Звуки — речами. Назва води — водою. Те, що нам здається несуттєвим з огляду на використання, насправді є основоположним поняттям цивілізації. Мова, мистецтво, математика — все. Зрештою, світ і все в ньому.

І найвеличніша з них — це математика.

Ну. Я ж математикиня.

Тож і Бог математик?

Бог не додає два до двох. Він працює лише з нулем і одиницею. Решта — це ми. Хай там що казав Кронекер[52]. Може, нам варто відкласти цю тему на певний час.

Гаразд. Коли ви покинули виш і поїхали до Аризони, ви кинули і докторантуру?

Ні. Вони час від часу зв’язуються зі мною.

Вони хочуть знати, як у вас справи?

Вони хочуть знати, як у мене справи.

Я так розумію, у вас є науковий керівник?

Є. Але вона зі мною не зв’язується.

Ви посварилися?

Ні. Але я їй не дуже довіряю.

Чому?

Бо я зловила її на тому, що вона погоджується з тим, чого, як я знаю, не розуміє. Я змушувала її нервувати.

Повторювана тема вашого життя?

Гадаю.

І математичного життя теж?

Не дуже. Математики зазвичай — люди досить невигадливі. Гадаю, багато хто з них навіть не дуже розуміє поняття дисимуляції. Дивні вони люди, ще дивніше їх сприймають. Чайтін[53] розповідав, що одного разу його запитали, чи він узагалі якось пов’язаний з реальним життям. Вони хотіли знати, чи читає він газети.

Як просувалася ваша робота? В Тусоні.

Вона рухалася майже тією ж траєкторією, що й будь-яке підприємство, якому судилося зазнати краху. Поступовий спуск похилою площиною, а потім різке падіння.

Я так розумію, це вас дещо знеохотило.

Не дуже. Я знала, що там є те, що я шукала. Займатися математикою — це трохи ніби продавати, ходячи від дверей до дверей. Треба навчитися справлятися з відмовою. Я продиралася крізь проблеми Гільберта. Не для того, щоб розв’язати їх, а щоб побачити, що в них може бути спільного. Математика розширювалася, і, розширюючись, вона стоншувалася. І десь на початку двадцятого століття стало неможливим для будь-кого зрозуміти її в усій повноті. Кажуть, що Кантор був останнім універсальним математиком. А потім Пуанкаре. А потім не було нікого. Хай там як, часом я подумувала про те, що, можливо, моя кар’єра закінчена. Водночас я ніколи не сумнівалася у власних здібностях. Я була найкращою з відомих мені математиків.

І що сталося?

Математики схильні дратуватися, коли їм натякають, що математичні істини є певною реальністю другого порядку. Коли Лі Цзундао[54] працював над неабелевою калібрувальною теорією, він натрапив на розділ математики, який називається теорія розшарування. Й обидві теорії були однаковими. Тож він пішов до своїх колег-математиків і попросив їх пояснити йому це, але вони не розуміли, що саме потрібно пояснювати. Лі сказав, що тоді як калібрувальна теорія є фізичною теорією, і тому реальна, теорія розшарування не є фізичною теорією, і тому нереальна. Вони засмутилися, — Ні, ні, ні, сказали вони, вона реальна. Топологія здатна досить точно описувати форми, яким суперечать фізичні приклади. Проте вони не можуть бути уявленнями, бо тоді ми повинні були б запитати: уявленнями чого? У будь-якому разі наприкінці літа я більш-менш викопала собі яму.

Гаразд. І що ж сталося?

Зі сходу прийшли три волхви.

Перепрошую?

Я отримала стипендію в ІВНД, і там зустріла трьох людей, з якими могла поговорити.

Це Інститут у Франції?

Так.

Хто були ці люди?

Ґротендік, Делінь та Оскар Зарицький.

Чому саме вони?

Бо то були вони, бо то була я.

Прозвучало як цитата.

Так і є. Монтень[55].

Ваша наукова керівниця. Вона вважала вас… Не певен щодо слова. Трохи претензійною?

Напевно. Звісно, стипендію в ІВНД їй же не пропонували.

Я так розумію, це дуже престижно.

Так.

Ви ніколи не зустрічалися з Ґротендіком?

Ні. Я написала йому листа, і він сказав, щоб я надіслала йому свою роботу, що я і зробила.

Про що була робота?

Це була інтерпретація теорії топосу, яку, на мою думку, він не взяв до уваги. Бо так і було. Чого я не знала, так це того, що він уже відмовлявся від математики. У мене було небагато часу.

З вами все гаразд?

Усе гаразд.

Чи хотіли б ви повернутися до цього пізніше?

Усе гаразд.

Ми можемо поговорити про щось інше. Що ми більш-менш оминули?

Те, що я жінка.

Щодо математики? Чи щодо душолікарів?

Одне з двох.

Тоді лікарів.

Жінки втішаються іншою історією божевілля. Від відьомства до істерії — ми завжди лиха звістка. Ми знаємо, що жінок засуджували як відьом через їхню психічну нестабільність, але ніхто не рахував кількість — навіть якщо вона була невеликою — тих жінок, яких побили камінням до смерті за їхній розум. Те, що мене не закували в кайдани в підземеллі й не спалили на вогнищі, свідчить не про зростання нашої цивілізованості, а про зростання нашого скептицизму. Якби ми досі вірили в відьом, то досі б спалювали жінок. Бабиська з гачкуватими носами, прив’язані до електричних стільців. Здається, ніхто досі не звернув увагу на те, що стереотипна відьма має вигляд єврейки. Я би вважала, що скептицизм тут доречний. Якщо ми можемо проковтнути те, що його супроводжує. Я щаслива, що до мене добре ставляться, але я знаю, що це непевна річ. Коли цей світ, створений розумом, буде остаточно зметений, він забере з собою розум. І повернеться він нескоро. А що сталося з нашими почерговими запитаннями?

Гадаю, я думав, що це просто такий прийом. Щоб почати розмову. Зробіть ласку, далі.

Допотопна фраза.

Зробити ласку?

Так. Ви коли-небудь втрачали пацієнта через самогубство?

Так. Одного разу.

Молода жінка?

Так.

Ви ходили на похорон?

Дивне питання. Так. Ходив.