Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 35)

Бо вони думають, що з вас досить?

Напевно, вони нам щось говорять. Але вони не кажуть, що з цим робити, правда?

Сон будить нас, щоб змусити пам’ятати. Можливо, нічого з цим не поробиш. Можливо, питання полягає в тому, чи є тривога попередженням про світ чи про нас самих. Нічний світ, з якого прокидаємося і сідаємо в ліжку, захекані і спітнілі. Прокидаємося від того, що бачили, чи від того, ким ми є?

Питання в цьому?

Можливо, справжнє питання простіше: чому розум намагається переконати нас у реальності того, чого немає.

Якось ви сказали, що підсвідомість неохоче спілкується з нами за допомогою мови. З історичних причин, так? Я правильно зрозумів?

Так.

Не могли б ви розповісти про це детальніше?

Мабуть, ні. Психіатрам проблемно безпосередньо працювати з підсвідомістю. Але ж підсвідомість — суто біологічна система, а не магічна. Це біологічна система, бо там немає нічого іншого. Люди не люблять говорити про підсвідомість, якщо в ній не задіяно трохи бздур. А в ній їх немає. Підсвідомість — це просто пристрій, який змушує тварину функціонувати. А чим ще вона може бути? Більшість наших дій є підсвідомими. Довіряти рутинні завдання свідомому мозку ризиковано. Кити й дельфіни повинні синхронізувати своє дихання з моментом, коли вони спливають на поверхню. Тому, звісно, коли їм давали анестезію перед операцією, вони просто помирали. Що має бути передбачувано. Підсвідомість еволюціонує разом з видом, щоб задовольнити його потреби, і якщо в цьому і є щось моторошне, то це радше те, що вона іноді, здається, передбачає ці потреби. Вона не може дозволити собі несподіванок. Серед іншого, це те, що мучило Дарвіна. Але душолікарі нічого цього не розуміють. Вони картезіанці до глибини душі.

То як вони сплять?

Дельфіни?

Так.

Гадаю, досить добре. Істоти ж безневинні, вони.

Ні, я мав на увазі…

У них спить то одна півкуля мозку, то інша.

Це правда?

Христос у криноліні. Як сказав би Малюк.

Перепрошую. Вони не опускаються на дно?

Ви забуваєте, що вони напівпробуджені. Або що вони сплять лише наполовину. Цікаво поміркувати, чи мозок у стані неспання втаємничений у сни сплячого мозку. Чи мозолисте тіло вимикається на ніч? Або чому останній вдих дельфіна, що помирає, не є актом самогубства? Власне, той вдих, що після останнього. Той, який він відмовляється робити.

Можливо, нам варто рушити назад до денного світу.

То рушаймо.

Здається, у нас кудись поділася метафізика.

Можливо, це на краще.

Ви вважаєте, що відчуття власного «я» — це ілюзія?

Що ж. Гадаю, ви знаєте, що серед нейронауковців існує консенсус щодо цього, — так. Я думаю, що це дурне питання. Узгоджені сутності, що складаються з великої кількості розрізнених частин, не вважаються — за загальним правилом — такими, що мають скомпрометовану ідентичність. Я знаю, що так, видається, ми нехтуємо нашим відчуттям того, що ми є єдиним цілим. Тим самим «я». Однак я вважаю, що це нерозумний погляд. Якби ми були створені з постійним усвідомленням того, як ми працюємо, ми б не працювали. Можна навіть запитати: Якщо «я» таки є ілюзією, то для кого воно ілюзорне? Мені здавалося, що ми збиралися облишити розум на деякий час.

Слушна думка. Ваша бабуся виховувала вас зі скількох років? З дванадцяти?

Так.

Ви віддалилися від неї?

Ні. Звісно, ні.

Але у вас були розбіжності в поглядах.

Вона не знала, що зі мною робити. Це була не її провина. Я теж не знала. Я думала, що вона зітхне з полегшенням, коли я поїду в університет. Я була надто занурена у власні проблеми, щоб помічати її проблеми. Вона відвезла мене на автовокзал у Ноксвіллі. У мене була лише одна валіза, і в ній — переважно книжки. Уже на платформі я обернулася, щоб обійняти її, а вона плакала, і я зрозуміла, що вона страшенно налякана.

Налякана?

Так.

Через вас?

Через мене. Так.

Скільки вам тоді було років?

Чотирнадцять.

А через два роки ви залишили університет.

Так, я його закінчила.

Через два роки?

Плюс літні канікули. Це було нескладно. Мене взяли до докторантури, але потім я зібрала речі і переїхала до Тусона в Аризоні. Вечорами я працювала в барі, а вдень займалася математикою.

А коли ви спали?

Я спала десь п’ять годин на добу. Чотири.

Ви були занадто молодою, щоб працювати барменкою. Занадто молодою, щоб навіть зайти до бару.

У мене було підроблене водійське посвідчення.

А де тоді був Малюк?

Він з’явився за деякий час. Мій маленький діббук і його друзі. Брат дав мені машину, тож я їздила в гори, сиділа, опустивши ноги в струмок, і розв’язувала задачі з алгебраїчної топології. Я читала статті Нетер, вони досить прості. Пуанкаре, звісно. Про те, що насправді означають групи Бетті. Гомологічні групи. Ось як вона дійшла до своєї точки зору. Окрім того, що вона знала про абстрактну алгебру більше, ніж будь-хто інший. Я знала: щоб досягти того, чого досягла вона, треба спочатку повірити. Але це видавалося інакшим. Інтуїція — це міцний горішок, так просто не розколоти. Найкрутіше в топології — те, що проблеми, з якими ми стикаємося, не стосуються нічого іншого. Тому ми сподіваємося, що коли їх вирішити, вони пояснять, чому ми зосередилися саме на них. Ми досліджуємо афінність. Чи справді поверхню можна розтягнути, як забажаєш? А якщо ми розтягнемо її до нескінченності? Ширина буде нескінченно звужуватися. Чи можемо ми нескінченно наближатися до межі нескінченно малого? Математика може відповісти ствердно, але ми в це не віримо. Нескінченне розширення — це лише повторення одного і того самого, але нескінченне звуження, здається, створює інший набір проблем. У класичному розумінні. Ми опиняємося в країні Зенона. Почніть знову і зосередьтеся.

Я й гадки не маю, що воно все означає.

Це нормально. Додайте до ваших проблем думку про те, що топологія має сумнівну математичну основу — або взагалі жодної, як вважали деякі її засновники, — і що тоді? Можна сказати, що вона містить власну логіку, але хіба це не проблема? Якщо ми стверджуємо, що математика не є наукою, адже можна стверджувати, що вона не потребує жодних посилань, окрім самої себе. Коли Вітґенштайн переконав Рассела, що вся математика — це тавтологія, Рассел відмовився від математики.

Правда?

Не знаю. Так стверджував Рассел.

Ви теж так вважаєте?

Я не думаю, що можна відповісти на це питання. Натепер, гадаю, мені довелося б сказати «ні». Але тоді я вже пішла і не повернулась. Глибше питання, якого ми торкнулися, полягає в тому, що, оскільки математична робота здебільшого виконується у підсвідомості, ми досі не маємо уявлення, як це відбувається. Можна спробувати уявити, як той внутрішній розум додає, віднімає, бурмоче, стирає і починає знову, але так ми далеко не зайдемо. І чому підсвідомості так часто вдається? На кому вона перевіряє свої результати? Бували випадки, коли розв’язання проблем просто давалося мені готовим. Як грім серед ясного неба. Певно, завдяки блакитній плямі[51]. І вона має все пам’ятати. Без нотаток. Важко уникнути тривожного висновку, що підсвідомість не користується цифрами.

Я не розумію, як таке можливо.

Можливо, це неправда. Що підсвідомості так часто вдається. Мабуть, правда те, що повідомляються лише правильні відповіді. Колись на конференції я зустріла людину, яка досліджувала історію Мангеттенського проєкту. Його звали Девід Гокінс. Ми почали говорити про математику, і він розповів мені, що зацікавився нею після того, як прочитав другий розділ «Присмерку Європи» Шпенґлера. Із назвою «Про смисл чисел». Я запитала його, що ж про це думає Шпенґлер, і він відповів, що точно не знає. Що Шпенґлер, здається, прагнув розрізнити математику як інструмент обчислення і як хронологію. І я подумала, що це вже досить добре встановлено у вигляді кардинальних і порядкових чисел, тому припустила, що Шпенґлеру йшлося про щось інше. То я знайшла книжку і прочитала перший розділ, а ще трохи сям-там. Як у випадку з більшістю філософів — якщо він ним був — найцікавішими були не його ідеї, а те, як працює його розум. Я прочитала ще трохи перед тим, як кинути ту книжку, але мені здалося, що це одна з найцікавіших нісенітниць, з якими мені доводилося стикатися. Не думаю, що його можна вважати химерником. Він занадто багато знає. І книжка справді добре написана. Думаю, я б поставила його поруч із Шопенгауером як приклад німецької прози. Він робить якісь чудні твердження. Математика ночі? Я підозрюю, що Ґротендік міг би сказати щось подібне. Але Ґротендік — великий математик. Його треба сприймати серйозно. Розпочати це довге дослідження того, що він вважає сенсом історії, разом із дослідженням сенсу математики — стратегія, яку цілком можуть розглянути сучасні філософи. Чимала частина творчості Вітґенштайна присвячена математиці. Але мало що з неї опублікували.

А Шпенґлер хоч розумівся на математиці?

Не знаю. Він ніколи нікого не згадує. Це все лише умоглядно. Я не знаю, як можна писати про смисл чисел, не згадуючи Фреґе. Навіть у 1917 чи 1919 році. Але і Фреґе не зводить усе повністю до практичних основ. Насправді додавання і віднімання — це не математика. Для такого досить і мішечка з камінчиками. А от множення і ділення — зовсім інша річ. Якщо ви помножите два помідори на два помідори, ви не отримаєте чотири помідори. Ви отримаєте квадрат чотирьох помідорів. Так що ж таке це «два»? Ну. Це незалежний абстрактний математичний оператор. О! І що воно таке? Ми не знаємо. Ми його вигадали. Ви пам’ятаєте щось таке з курсу математики?