Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 3)
Згоден. Гадаю, ви абсолютно праві.
От якраз таке.
Це фігня?
Звісно, фігня. Ви аж ніяк не думаєте, що я абсолютно права.
Зрозуміло.
І, будь ласка, не кажіть «зрозуміло».
Просто маю на увазі, що намагаюся зрозуміти вашу точку зору. Ви тут з кимось спілкуєтеся?
Ви маєте на увазі реальних людей?
Передусім. Так.
Не зовсім.
І з математиками теж ні? Немає нікого з університету?
Я думала, що ми не збираємося говорити про математиків.
Гаразд.
Я досі пишу Ґротендіку[3], але він пішов з ІВНД[4] і не відповідає. І це добре. Я не чекаю, що він відповість.
Він математик?
Так. Принаймні був.
Де він живе?
Я не знаю. Припускаю, він досі у Франції.
Прізвище у нього не дуже французьке.
А воно зовсім не французьке. Його батька звали Шапіро. А потім Танаров. У Ґротендіка немає громадянства. Він був переміщеною дитиною під час війни. Переховувався. Тікав, рятуючи своє життя. Його батько загинув в Аушвіці.
А куди ви тоді надсилаєте свої листи?
В ІВНД. Ви не знаєте, хто він, так?
Ні.
Усе гаразд. Ми були друзями. Ми і зараз друзі. Ми поділяємо спільний скептицизм.
Щодо чого?
Щодо математики.
Не певен, що вас розумію.
Усе гаразд.
Ви скептично ставитеся до математики?
Так.
Ви розчарувалися у цій дисципліні? Я не дуже розумію, як можна скептично ставитися до всієї наукової дисципліни.
Я знаю.
Але вона вас розчарувала?
Можна і так сказати.
І як саме?
Що ж. У цьому випадку винна група злих, ненормальних, вкрай лихих диференціальних рівнянь з частинними похідними, які змовилися вирвати власну реальність із сумнівних мозкових ланцюгів свого творця, подібно до повстання, описаного Мільтоном, і виступити під власним прапором як незалежна нація, що не підкоряється ні Богу, ні людині. Щось таке.
Ви вважаєте мої запитання наївними?
Перепрошую. Ні. Я так не думаю. Невдача не є провиною того, хто запитує.
Він видатний математик? Ваш друг.
Ґротендік? Його вважають найвидатнішим математиком двадцятого століття. Якщо не брати до уваги той факт, що Гільберт, Пуанкаре, Дедекінд і Кантор[5] дожили до двадцятого століття. І так треба робити, тому що їхні головні досягнення були в дев’ятнадцятому. І я не дуже велика шанувальниця фон Неймана[6].
Вибачте, я не знаю цих імен.
Я знаю. Усе гаразд. Насправді не зовсім гаразд. Але все добре.
А цей Ґротендік?
Так.
Ви з ним співпрацювали?
Не знаю, чи можна це назвати співпрацею. Ми багато розмовляли. Він приходив до Інституту щовівторка. Я також багато часу проводила у нього вдома. Обідала з його родиною. А потім розмови тривали до пізньої ночі. У певному сенсі ми обоє просто перебували в одній божевільні. Інститут для нього та іншого математика, на прізвище Д’єдонне[7], заснував багатий росіянин Мочан[8] — якщо це було його справжнє ім’я, — який був мов з-за рогу мішком прибитий. Інститут створили за зразком ІПД[9]. Того, що в Принстоні. Оппенгеймер виступив радником. Я провела там рік, але потім кошти почали вичерпуватися. Зрештою, я так і не отримала всю стипендію. Я була там єдиною жінкою. Спочатку вони думали, що я працюю на кухні.
Я так розумію, це був не найкращий досвід.
Усе було фантастично. Навіть у Чикаґо я мала певні проблеми. Але Ґротендік уважно слухав кожне слово. Кивав і занотовував у своєму блокноті. Говорив. Ставив питання, які б ти сам собі не поставив.
Скільки вам тоді було років?
Сімнадцять.
І це не було проблемою? Ваш вік.
Йому це навіть не спадало на думку.
Чому він вам не пише?
Переважно тому, що він закинув математику.
Як і ви.
Так. Як і я.
Було важко?
Ну. Гадаю, можливо, важче втратити щось одне, ніж усе.
Одне може бути всім.
Так. Може. Математика була для нас усім. Та ми ж не кинули математику і не пішли грати в гольф. Тепер його запрошують на семінари, де він з’являється і пащекує про екологію та підбурювачів до війни. Його батьки були політичними активістами. Він дуже шанує їхню пам’ять. На робочому столі у нього стоїть олівцевий портрет батька і, як мені казали, посмертна маска матері. Але правда полягає в тому, що вони покинули його в дитинстві, щоб здійснити свою політичну мрію про світ, якого ніколи не буде, і, гадаю, він відчуває себе зобов’язаним продовжувати їхню справу, щоб так виправдати батьківську зраду. Він одружений і має дітей. І я боюся, що він вчинить так само.
Ви плачете?
Вибачте.
Але він усе це кинув?
Так.
Чому?