Колин Гувер – 9 листопада (страница 9)

— Мене одразу попустило, — кажу я. — Бо, побачивши той твій короткий рух, я миттю зрозумів, що почуваєшся ти дуже невпевнено. І тоді я збагнув, що, оскільки ти навіть гадки не маєш, що ти звиздець яка вродлива, у мене з’явилися непогані шанси познайомитися з тобою. І я усміхнувся. Бо подумав, що якщо я правильно розіграю свою партію, то, може, зможу дізнатися, які трусики ти носиш під джинсами.

І наступної миті всі звуки зникають, наче світ вирішив вимкнути гучність. Не шурхотять машини на дорозі. Жодна пташка не співає. І жодної людини на дорозі. Я чекаю, що вона мені скаже. Це найдовші десять секунд у моєму житті. На останній секунді в мене виникає непереборне бажання забрати всі свої слова назад. Десяти секунд достатньо, аби я почав думати, що краще взагалі не відкривав би рота, ніж бовкнув те, що бовкнув.

Феллон прокашлюється і дивиться кудись в інший бік. А потім підводиться з лавки.

Я ж не рухаюся. Я просто мовчки дивлюся на неї, гадаючи, що вона вибрала цю мить, аби нарешті покинути мене, свого фіктивного бойфренда.

Вона набирає повні груди повітря, потім видихає його і знову дивиться мені в очі.

— Мені ще треба речі зібрати, — каже вона. — І знаєш, це дуже люб’язно, коли твій хлопець пропонує свою допомогу.

— Допомогти тобі зібрати речі? — випалюю я мов з кулемета.

— Ну добре, якщо ти так хочеш, — відказує вона, ледь помітно знизуючи плечем.

 

Феллон

Моя мама — моя героїня. Зразок для наслідування. Жінка, якою я прагну стати. Вона прожила з моїм батьком сім років. А жінка, яка змогла його так довго терпіти, заслуговує на медаль за відвагу.

Коли мені в чотирнадцять років запропонували головну роль у серіалі «Приватний детектив», вона довго сумнівалася, дозволити мені зніматися чи ні. їй дуже не подобалося, що саме завдяки роботі мій батько став публічною людиною. Вона ненавиділа ту людину, на яку він перетворився, якою став. Мама говорила, що поки батько не зробився таким популярним, він був милим і чудовим чоловіком. Та коли слава забила йому памороки, жити з ним стало нестерпно. А ще вона казала, що 1993 рік став для них знаковим: їхній шлюб зазнав остаточного краху, батько піднявся на пік своєї слави, а ще в них народилося перше й останнє дитя — я.

Тож немає нічого дивного в тому, що вона доклала неабияких зусиль, аби я не повторила батькову долю, коли почала зніматися. Ви можете собі уявити перспективну актрису Лос-Анджелеса в перехідному віці? У цей період можна було втратити себе на раз-два. Саме це й трапилося з багатьма моїми друзями.

Але мама вберегла мене від цього. Щодня після команди режисера «Кінець зйомки» я поверталася додому до чіткого набору правил і домашніх обов’язків. Ні, моя мама не була надто сувора. Просто вона абсолютно не зважала на мою популярність, яка зростала мало не щодня.

А ще вона до шістнадцяти років не дозволяла мені ходити на побачення. Тому в перші кілька місяців після свого шістнадцятого дня народження я зустрічалася з трьома хлопцями. І це було прикольно. Двоє з них працювали у знімальній групі на моєму майданчику. Я навіть уже пару разів устигла пообійматися з ними в примірочній на кіностудії. Один із цих двох був братом моєї подруги.

Але незалежно від того, з ким я ходила на побачення, щоразу, як поверталася додому, мама заводила зі мною одну й ту саму розмову. Вона говорила, що дуже важливо не закохуватися, доки я не доросту до того віку, коли розумітиму себе по-справжньому.

Вона й досі раз по раз нагадує мені про це, хоча я вже давно не ходжу на побачення.

Після розлучення з батьком мама почала завзято студіювати літературу із саморозвитку. Вона прочитала всі книжки, які знайшла, про шлюб, про те, як правильно виховувати дітей, і про те, як знайти себе як жінку. З усього прочитаного вона дійшла висновку, що найбільші зміни з дівчатами зазвичай відбуваються у віці від шістнадцяти до двадцяти трьох років. І для неї дуже важливо, щоб я в цей період не закохалася, бо інакше ніколи не навчуся любити себе.

Із моїм батьком вона познайомилася в шістнадцять, а розлучилась у двадцять три, тож, думаю, вікові обмеження, які вона для мене встановила, були пов’язані з її особистим досвідом.

Та зважаючи на те, що мені лише вісімнадцять найближчим часом я не планую ніяких серйозних стосунків, я подумала, що не завадить дослухатися до її порад, а отже, дати їй можливість тішитися перемогою. Це найменше, що я могла для неї зробити.

Та, як на мене, дуже кумедно, що вона вірить, ніби в жінки є якийсь чарівний період у житті, коли вона нарешті може повністю розібратись у собі. Однак зауважу також, що саме мама — автор одного з моїх улюблених висловів:

Ти ніколи не зможеш знайти себе, якщо в комусь загубишся.

Мама не стала якоюсь знаменитістю, вона не побудувала успішної кар'єри і навіть не вийшла заміж за кохання всього свого життя. Але в неї є одна риса. Вона завжди...

Має слушність.

І тому, доки вона не схибить, я уважно дослухатимуся до кожного її слова, хоч яким абсурдним воно здавалося би. Не пам’ятаю жодного випадку, коли вона дала мені якусь кепську пораду. Тож хоч Бентон-Джеймс Кесслер, здавалося, зійшов зі сторінок одного з численних любовних романів, які я й досі тримаю на своїй книжковій полиці, йому точно нічого не світить принаймні п’ять найближчих років.

Але це зовсім не означає, що мені не хотілося залізти йому на коліна, обхопити його ногами й засунути язика до його рота прямо на тій лавці в парку. Бо мені справді було важко стримуватися, а надто після того, як він сказав, що вважає мене вродливою.

Ні, стривайте.

Дослівно він сказав: «Звиздець, яка вродлива».

І хоч він здається мені занадто хорошим, щоб це було правдою, і в нього, певно, купа недоліків і дратівливих побутових звичок, все одно я дуже хочу провести разом з ним решту сьогоднішнього дня. Бо хоч я й лечу сьогодні до Нью-

Норм, у мене ще є шанс видертися до нього на коліна, обхопити його ногами й таки засунути язика йому до рота.

Прокинувшись уранці, я подумала, що сьогоднішній день буде одним з найважчих за останні два роки. Звідки ж я могла знати, що найгірший день у моєму житті може закінчитися на позитивній ноті?

— Дванадцять, тридцять п’ять, решітка, — кажу я Бену код від воріт до мого будинку. Він опускає вікно й набирає код. Уранці на зустріч із батьком я поїхала на таксі, тож Бен запропонував завезти мене додому.

Я показую йому вільне місце на стоянці.

Він повертає туди й паркується біля автівки моєї подруги, з якою я живу. Ми виходимо з автомобіля й зупиняємося біля капота.

— Думаю, треба попередити тебе, перш ніж ми зайдемо всередину; — кажу я.

Він кидає погляд на мій будинок, а потім стривожено дивиться на мене.

— Тільки не кажи, що ти живеш там з реальним хлопцем, гаразд?

— Ні, не переживай, — сміюся я. — Я живу з дівчиною, яку звати Ембер. Вона, мабуть, засипле тебе мільйонами запитань, особливо зважаючи на те, що я ніколи не переступала поріг цієї квартири з якимсь хлопцем.

Не знаю чому, але мене абсолютно не бентежить, що я кажу йому про це.

Він спокійно обіймає мене за плечі, і ми прямуємо до дверей.

— Але якщо ти попросиш мене прикинутися просто другом, то знай — цього не буде. Я не збираюся применшувати важливість наших стосунків заради твоєї подруги.

Засміявшись, я підводжу його до дверей нашої квартири. І раптом ловлю себе на тому, що вже підняла була руку, аби постукати у двері, але вчасно зупиняюсь і відчиняю їх, повернувши ручку. Принаймні ще впродовж наступних десяти годин ця квартира моя, тож мені зовсім не треба стукати Уудвері.

Бен знімає руку з мого плеча, пропускаючи мене вперед. Ембер і її хлопець стоять у вітальні біля столу. З Ґленном вона зустрічається вже понад рік, і хоча ніхто з них не казав мені напевно, я чомусь переконана, що щойно я поїду, він відразу ж перевезе сюди свої речі.

Ембер переводить на мене погляд, і її очі робляться завбільшки з блюдця, як тільки вона помічає, що слідом за мною до квартири заходить Бен.

— Привіт! — весело кажу, наче немає нічого незвичайного в тому, що я привела додому симпатичного хлопця, про якого раніше й словом не згадувала.

Ми перетинаємо вітальню, і весь цей час Ембер не зводить з Бена очей.

— Привіт! — врешті видушує вона із себе, не перестаючи витріщатися на Бена. — Хто ти? — Вона переводить погляд на мене й запитує, показуючи на Бена: — Хто це?

Бен ступає крок уперед і простягає їй руку.

— Бентон Кесслер, — каже він, потискаючи їй руку. Потім простягає руку Ґленну. — Але можете звати мене просто Беном. — Він знову обіймає мене за плечі й додає: — Я хлопець Феллон.

Я сміюся. Проте всім іншим не до хіхікання. Ґленн міряє його поглядом з голови до ніг.

— Хлопець? — перепитує вона й переводить погляд на мене. — А він знає, що ти переїжджаєш до Нью-Йорка?

— Так, — киваю я, — він знає про це з першої миті нашого знайомства.

— А це сталося... коли? — запитує Ембер, вигнувши брову.

Вона спантеличена, бо зазвичай я розповідаю їй усе. А хлопець, безперечно, належить до інформації, яка потрапляє в категорію «усе».

— Ну, коли? — каже Бен і дивиться на мене. — Скільки вже ми з тобою знайомі, сонечко? Годину... чи дві?

— Щонайбільше дві.

Ембер, примружившись, не зводить з мене очей. їй нестерпно кортить знати всі подробиці й страшенно дратує те, що доведеться чекати, поки Бен піде.