Колин Гувер – 9 листопада (страница 10)
— Ми будемо в моїй кімнаті, — кажу я байдуже.
Бен швидко махає їм однією рукою, а другу забирає з мого плеча і бере мене за руку, переплітаючись пальцями з моїми.
— Дуже радий з вами познайомитися, — промовляє він, а тоді, показавши на коридор, додає: — Я піду з Феллон, аби подивитися, в яких вона сьогодні трусиках.
В Ембер відвисає щелепа, а Іленн заходиться сміхом. Я легенько стукаю Бена по руці, шокована його жартом.
— Ні, ти підеш зі мною, аби допомогти мені спакувати речі.
Він ображено відкопилює нижню губу, а я закочую очі й веду його коридором до своєї кімнати.
Ми з Ембер дружимо вже понад два роки. До цієї квартири переїхали відразу після закінчення школи. А це означає, що тут я прожила лише пів року, і тому здається, наче я спаковую речі, які буквально вчора розпакувала.
Зайшовши до моєї кімнати, Бен відразу зачиняє двері й роздивляється навколо. Я даю йому пару хвилин на те, щоб
задовольнив свою цікавість, а сама відкриваю валізу. У Нью-Йорку я житиму в мебльованій квартирі, тож мені треба взяти із собою лише одяг і косметику. Усе інше залишу в мами.
– Ти любиш читати? – питає він.
Озирнувшись через плече, бачу, що він перебирає пальцем книжки, які стоять на поличці.
– Так, обожнюю. Тож поквапся і швидше напиши свою книжку, бо я вже занесла її до свого списку ЛДП.
– До списку ЛДП?
– Література до прочитання, – пояснюю я.
Він бере з полички одну книжку і роздивляється її палітурку.
– Дуже прикро, але, думаю, тобі не сподобаються книжки, які я, можливо, врешті напишу. – Бачу, ти любиш любовні романи, а це точно не моя тема.
Я припиняю перебирати сорочки в шафі й дивлюся на нього.
– Ні-і-і, – стогну я. – Будь ласка, тільки не кажи мені, що ти з тих претензійних читачів, які судять про людей за прочитаними ними книжками.
– Та ні, – хитає він головою. – Просто я й гадки не маю, як писати любовні романи. Мені ж лише вісімнадцять. А ще мене важко назвати експертом в амурних питаннях.
Я відходжу від шафи й стою, обіпершись на двері.
– Ти що, ніколи не був закоханий?
– Звісно, був – киває Бен – але не так, щоб можна було написати аж цілий любовний роман, тому я й не заморочуюся.
Він падає на моє ліжко, спирається на спинку й не зводить з мене очей.
— То ти вважаєш, що Стівена Кінга реально вбив клоун? — питаю я. — А Шекспір справді випив отруту? Звичайно ж, ні, Бене. Художня література недарма називається художньою. Бо всю цю фігню просто придумують.
Він усміхається до мене з ліжка. Я дивлюся на нього й відчуваю, як щоки наливаються рум’янцем. Раптом у мене з являється нестерпне бажання попросити його полежати на моїх простирадлах, щоб відчувати його запах, коли ляжу сьогодні спати. Та відразу ж пригадую, що тепер мені не доведеться спати на цьому ліжку, бо ввечері я лечу до Нью-Йорка. Тому швиденько відвертаюся до шафи, аби він не бачив, як я розчервонілася.
— А ти щойно подумала про щось сороміцьке, сміється Бен.
— Не вгадав, — брешу я.
— Феллон, ми з тобою зустрічаємося вже дві години. Я читаю тебе, як розгорнену книжку. І я певен, що зараз на твоїх сторінках сама лише еротика.
Засміявшись, починаю знімати сорочки з вішаків. Поки що не хочу їх складати, бо ще не певна, які саме братиму із собою. Тому просто кидаю їх на підлогу посеред кімнати. Знявши майже чверть, таки зиркаю на Бена. Підклавши руки під голову, він спостерігає, як я збираюся. Власне, я й не сподівалася, що він допомагатиме мені. Радше він заважав би і просто крутився б під ногами. Мабуть, Бен вважає так само, тож я тішуся з того, що він просто хоче провести більше часу зі мною.
Поки ми сюди їхали, вирішила не розпитувати, чому він зважився на такий учинок. Звісно, та частина мене, яка невпевнена в собі, досі дивується, якого дідька такий хлопець раптом зацікавився мною. Але щоразу, як ця думка влазить
мені в голову, пригадую нашу розмову на лавці. І переконую себе, що всі його слова були щирі й він справді вважає мене гарною.
Хоча, якщо чесно, то яке це має значення в глобальній системі речей? Я переїжджаю на інший кінець країни, і хай що б там сталося протягом наступних декількох годин, воно навряд чи вплине на моє подальше життя. Ну й що, якщо він просто хоче залізти мені під трусики? Я б навіть і не заперечувала, аби він цього хотів. Вперше за два роки я почуваюся бажаною, тож не збираюся картати себе за те, що насолоджуюся цим сповна.
Підійшовши знову до шафи, чую, як він набирає номер на телефоні. Мовчу як риба, поки він кудись телефонує.
Я хочу забронювати столик на двох сьогодні на сьому вечора.
Почувши таке, нашорошую вуха, бо страшенно кортить почути, що він скаже далі. Упродовж останніх двох годин моє серце відкалаталося за добрих кілька місяців.
— Бентон Кесслер. К-Е-С-С-Л-Е-Р.
Западає тиша.
Чудово. Щиро вам дякую.
І знову тиша.
Копирсаючись у верхній шухляді, старанно вдаю, що зовсім не молю богів, аби саме я склала йому пару на цій вечері. Аж тут чую, як він встає з ліжка, чую його кроки. Обертаюся і бачу, що він прямує до мене. Бен усміхається й зазирає через плече до шухляди, в якій я перебираю речі.
— Це шухляда для трусиків? — питає він, а затим простягає руку й бере одні.
Руки геть! кажу я, вириваю їх у нього й кидаю до валізи.
Але він обходить мене і спирається ліктем на стінку шафи.
— Якщо ти складаєш трусики, це означає, що ти їх таки носиш. Отже, методом виключення, я роблю висновок, що наразі на тобі стрінги. Тепер залишилося дізнатися, якого вони кольору.
Я мерщій згрібаю все, що є в шухляді, і кидаю жужмом у валізу.
— Щоб роздягнути мене до трусиків, тобі доведеться постаратися. Самими лише улесливими словами не відбудешся. Ясно тобі, письменнику Бене?
— Он як? — усміхається він. — І що ж це має бути? Вечеря в крутому ресторані? — Він відштовхується від стінки шафи, випростовується й запихає руки до кишень джинсів. Бо я тут замовив столик у «Шато Мармон» на сьому вечора.
— Та що ти кажеш? — сміюся я.
Обходячи його і знову прямуючи до шафи, намагаюся приховати свою широку усмішку. «Дякую тобі, Боже! Він запросив мене на вечерю!» Та щойно я підійшла до шафи, усмішки як і не було. «А що ж я вдягну, хай йому грець? Востаннє я ходила на побачення ще тоді, коли в мене не виросли груди!»
— Феллон О’Ніл, дозвольте запросити вас на побачення, — промовляє він, стоячи біля дверей шафи.
Я голосно зітхаю й опускаю очі, роздивляючись своє нудне вбрання.
— А що ж я одягну в твоє «Шато»? — питаю я, а тоді, скривившись, обертаюся до нього: — Може, підемо в якийсь «Чипотль» чи щось простіше?
Засміявшись, Бен обходить мене, зазирає до шафи й починає перебирати речі.
— Надто довге, — каже він і підсуває вбік один вішак за одним. — Надто страшне. Надто буденне. Надто дівчаче.
Нарешті він дістає із шафи сукню й розвертається з нею до мене. Чорна. Та, яку я давно збиралася викинути. Відразу, як мама її купила.
Вона завжди купує мені якийсь одяг, сподіваючись, що я його носитиму. Одяг, який не прикриває мої шрами.
Похитавши головою, забираю в нього сукню і вішаю її назад. Затим дістаю сукню з довгими рукавами і кажу йому:
— Мені оця подобається.
Бен дивиться на ту, яку він вибрав, знову дістає її з шафи і простягає мені зі словами:
— А я хочу, щоб ти одягнула цю.
— Я не хочу одягати цю сукню, — відказую я й віддаю її йому назад. — Я хочу цю.
— Ні, — каже він. — Я плачу за вечерю, тому й вибираю, на що мені дивитися, поки ми їстимемо.
— У такому разі я заплачу за вечерю і одягну ту сукню, яку я хочу.
— Тоді я поступлюся тобі, і ми підемо в «Чіпотль».
— Здається, ми вперше як пара посварилися, — відказую я, стогнучи.