Колин Гувер – 9 листопада (страница 12)
Не віриться, що він щойно роздягнув мене лише заради того, щоб довести свою думку, а ще не віриться, що сама дозволила це. Тепер я точно знаю, що він мав на увазі, коли казав, що йому важко стримувати своє обурення під надмірним тиском абсурду. Він вважає, що моя невпевненість у собі — це цілковитий абсурд, і вирішив довести мені це.
Бен підходить ближче й обіймає мене. Він увесь такий теплий, від нього віє таким спокоєм, що я навіть не знаю, як реагувати. Поклавши руку мені на потилицю, прихиляє моє обличчя до своїх грудей. Тепер я сміюся, бо розумію, що наразі мої сльози геть недоречні, бо хто ж так робить? Хіба ж дівчина має плакати, коли хлопець вперше роздягає її?
— Це мій новий рекорд, — каже Бен і підводить мою голову, щоб зазирнути мені в очі. — Довести свою дівчину до сліз менш ніж за три години від початку стосунків.
Я знову сміюся й обіймаю його, притискаюсь до його грудей. Чому його не було поряд, коли я отямилася в лікарні два роки тому? Чому лише сьогодні я нарешті отримала дрібку впевненості? За хвилину-другу я трохи заспокоююся, впоравшись з емоціями. А ще розумію, що стою, уткнувшись обличчям у його сорочку, яку він носить уже другий день. Відступивши на крок назад, знову підношу руки до очей. Я вже не плачу, але тепер, напевно, по всьому обличчю розтеклася туш.
— Я одягну цю дурнувату сукню за однієї умови, — кажу йому. — Ти поїдеш додому і приймеш душ.
— А я, власне, так і планував, — відказує він і широко всміхається.
Якусь мить ми мовчимо, потім я розумію, що більше ні секунди не можу стояти біля цієї шафи. Виштовхавши Бена на середину кімнати, кажу:
— Зараз уже майже четверта година. Повертайся по шостій. Я буду одягнута й готова.
Уже прямуючи до дверей, він обертається, дивиться на мене і каже:
— Зроби таку зачіску, щоб обличчя було відкрите. Я цього дуже хочу.
— Не спокушай долю.
— А нахрін тоді та доля, якщо її не спокушати? — сміється він.
— Їдь додому і прийми душ, — кажу я, показуючи на двері. — А заодно й поголися.
Він відчиняє двері й, задкуючи, запитує:
— Поголитися, кажеш? Тобто сьогодні ввечері ти плануєш доторкнутися губами до мого обличчя?
— Іди вже! — промовляю я, захлинаючись від сміху.
Бен зачиняє двері, і я чую, як він повідомляє Ґленну і Ембер, ледь зайшовши до вітальні:
— Червоні! У неї червоні трусики!
Бен
Що, у дідька, я роблю?
Вона переїжджає до Нью-Йорка. Сьогодні в нас буде вечеря, і край.
І все одно, що, у дідька, я роблю? Я не повинен цього чинити.
Одягнувши джинси, підходжу до шафи за чистою сорочкою. Щойно просовую руки в рукави, як відчиняються двері.
— Привіт! — каже Кайл, спираючись об одвірок. — Як благородно з твого боку, що ти нарешті вирішив заявитися додому.
О боже. Тільки не зараз.
— Хочеш повечеряти сьогодні зі мною і Джордін?
— Ні, не можу. У мене побачення.
Я підходжу до комода й беру одеколон. Аж не віриться, що Феллон стояла так близько до мене. А я, бовдур, був у вчорашній сорочці. Тому, мабуть, і сказала, щоб поїхав додому і прийняв душ. Напевно, він мене тхнуло. Навіть трохи незручно.
— Он як? І з ким?
— Зі своєю дівчиною, — відказую я, хапаючи гаманець і куртку.
Кайл сміється, а я прослизаю повз нього і йду коридором.
— З дівчиною? — перепитує він, бо знає, що я не заводжу дівчат, тому йде слідом, аби витягнути якомога більше інформації. — Знаєш, якщо я скажу Джордін, що в тебе сьо-
годні побачення з дівчиною, вона розпитуватиме, доки в мене голова не лусне. Тож краще накидай мені якоїсь інформації, щоб було чим відбиватися.
Я сміюся. А й справді, його дівчина любить знати про все і всіх. А тепер, майже переїхавши жити до нас, вона взагалі вважає, що ми — одна сім’я. А в чому-чому, а в питаннях сім’ї вона особливо допитлива.
Кайл проводжає мене аж до автівки і, притримавши дверцята, щоб я їх не захряснув, говорить:
— А я знаю, де ти був минулої ночі.
Облишивши спроби все-таки зачинити дверцята, я вмощуюся на сидінні. Знову починається.
— Ти знаєш, що в твоєї дівчини задовгий язик? — відбиваюся я
Обіпершись на дверцята і схрестивши на грудях руки, він не зводить з мене очей.
— Вона хвилюється за тебе, Бене. Ми всі хвилюємося.
— Усе гаразд. От побачиш. Я буду в порядку.
Кайл декілька секунд мовчки дивиться на мене, намагаючись повірити мені цього разу. Але я стільки разів обіцяв йому, що зі мною все буде гаразд, що він мене вже не чує. І я його розумію. Проте він і гадки не має, що цього разу все справді інакше.
Зрештою Кайл здається і зачиняє дверцята. Знаю, він лиш намагається допомогти мені, але це зовсім необов'язково. Я справді змінююся. І зрозумів це сьогодні вранці, побачивши Феллон.
* * *
До її дверей підходжу приблизно о 17:05. Трохи зарано, але як я вже казав... вона переїжджає до Нью-Йорка, і я більше ніколи її не побачу. Додаткових п’ятдесят п’ять хвилин з нею — це ніщо порівняно з тим, скільки б мені хотілося.
Двері відчиняються відразу, щойно я стукаю. Усміхнена Ембер відходить убік, пропускаючи мене.
— Ну привіт, хлопець Феллон, про якого я ніколи не чула. Сідай, — говорить вона й показує на диван. — Феллон приймає душ.
Я зиркаю на диван, потім на коридор, який веде до кімнати Феллон.
— А їй у душі часом не потрібна моя допомога?
Ембер сміється, та вже за мить її обличчя стає дуже серйозним.
— Ні. Сідай.
Ґленн також умощується на диванчик, що стоїть навпроти того, на який сів я. Киваю йому, а він застережно зводить брову.
Певно, це той момент, про який мене попереджала Феллон.
Ембер перетинає вітальню і опускається поряд із Ґленном.
— Феллон сказала, що ти письменник?
— Письменник Бен, — киваю я. — Так, це я.
Не встигає вона вистрелити наступним запитанням, як у коридорі з’являється Феллон.
— О, привіт! А мені здалося, що я почула, як ти під’їхав.
Не схоже, що вона була в душі. Обертаюся до Ембер з німим запитанням.
— Я не могла не спробувати, — відказує вона, знизуючи плечима.
Я підводжуся і прямую коридором за Феллон.
— Твоя сусідка хитрюща аж за край, — говорю, киваючи на Ембер.
— Вона така, — каже Феллон. — А ти приїхав на годину раніше.
— На п’ятдесят п’ять хвилин.