Колин Гувер – 9 листопада (страница 13)

— Це одне й те саме.

— А от і ні.

— Я так втомилася сперечатися з тобою, Бене, — відказує Феллон і заходить до своєї кімнати. Вона саме зібралася у ванну, яка знаходиться біля дверей її кімнати. — Щойно закінчила пакувати речі. І ще навіть не починала збиратися.

— Не хвилюйся, — відказую я і вмощуюся на її ліжко. — Усе нормально. — Затим простягаю руку і беру книжку з її столика. — Почитаю, поки ти збиратимешся.

— Обережно, це дуже хороша книжка, — визирнувши з-за дверей, попереджає Феллон. — Вона може змінити твої уявлення про написання любовних романів.

Почухуючи кінчик носа, хитаю головою. Вона сміється і знову зникає за дверима.

Відкриваю книжку на першій сторінці, плануючи просто погортати її. І не встигаю зогледітись, як уже на десятій сторінці.

На сімнадцятій сторінці.

На двадцятій.

На тридцять сьомій.

Боже, та вона як наркотик.

— Феллон?

— Що? — відповідає вона з ванної.

— А ти вже дочитала цю книжку?

— Ні.

— То треба, щоб ти дочитала її до від’їзду і сказала, чи дізнається вона, що насправді він — її брат.

Вона миттю з'являється у дверях.

—Що?! — кричить вона. — Він її брат?

— Ага, піймав тебе на гачок! вигукую я, хитро всміхаючись.

Вона закочує очі і знову зникає у ванній. Я через силу відриваюся від книжки і відкладаю її вбік. Оглядаю кімнату Феллон і помічаю, що за годину, поки мене не було, тут усе змінилося. Вона прибрала всі фотографії з тумбочки, я навіть не встиг їх роздивитися. Шафа майже порожня, тільки пару коробок стоять на підлозі.

Коли я прийшов, Феллон була в тій сукні, яку я для неї вибрав. Хоча, мушу зізнатися, трохи побоювався, що вона передумає, і я вже нічого не зможу змінити.

Краєм ока помічаю якийсь рух біля ванної. Феллон стоїть у дверях.

Спершу дивлюся на сукню. І ще раз хвалю себе за вдалий вибір. Доволі відкрите декольте, і це мені подобається. Але не певен, що зможу надовго відірвати погляд від її обличчя, щоб помилуватися вирізом.

Не розумію, що в ній змінилося, але вона стала ще вродливішою. і, здається, вона зовсім без макіяжу. А ще радію, що наважився випробувати свою долю і попросив зробити таку зачіску, аби обличчя було відкрите. Тож вона закрутила волосся на голові в якийсь стрьомний вузлик, і це мені страшенно подобається. Підвівшись з ліжка, підходжу до неї, впираюся руками в одвірок у неї над головою і усміхаюся.

— Звиздець, яка вродлива, — шепочу я.

— Я почуваюся якоюсь дурепою, — знічено всміхається вона.

— Я ще дуже мало тебе знаю, тому не сперечатимуся з тобою щодо рівня твого Інтелекту, бо може виявитися, що ти тупа як валянок. Але принаймні ти красуня.

Вона сміється, дивлячись прямісінько мені в очі. Потім її погляд опускається на губи. Боже, як же мені хочеться поцілувати її. Аж щелепи зводить від болю. Я навіть усміхатися перестаю.

— Що з тобою?

Скривившись і ще сильніше вхопившись за одвірок, видушую із себе:

— Я дуже-дуже хочу тебе поцілувати і стримуюся щосили, аби не зробити цього прямо зараз.

Вона аж відхиляється назад і здивовано здіймає брови.

— У тебе зараз такий вигляд, наче ти збираєшся блювонути. Це з тобою стається завжди, коли ти хочеш поцілувати дівчину?

— Ні, — хитаю я головою. — До тебе такого не було.

Пирхнувши, вона проходить повз мене. Щось вийшло не так, як я думав.

— Чекай, я трохи не те сказав. Мене не нудить від думки про те, щоб поцілувати тебе. Я мав на увазі, що так сильно хочу поцілувати тебе, що аж живіт зводить. Це типу як зводить яйця, коли збуджений і довго не кінчаєш. А я говорю про живіт.

Вона починає сміятися, вхопившись обома руками за голову.

— І що ж мені з тобою робити, письменнику Бене?

— Можеш поцілувати мене, і мені стане краще.

— А от це дзуськи, — хитає вона головою, сідає на ліжко й бере книжку, яку я щойно читав. — Я читаю багато любовних романів, тому точно знаю, коли настає слушна мить для поцілунку. І якщо ми збираємося поцілуватись, то це має бути, як у книжках. А після того, як ти мене поцілуєш, хочу, аби ти назавжди забув ту Абіту, про яку постійно торочиш.

Підійшовши до ліжка, лягаю поруч із нею. Потім перевертаюся на бік, підпираю голову рукою і питаю:

— Яку Абіту?

— Саме так, — усміхається вона. — Відтепер, зустрівши якусь дівчину, ти порівнюватимеш її зі мною, а не з нею.

— Використовувати тебе як стандарт — це абсолютно несправедливо щодо решти жіночого населення планети.

Вона закочує очі, думаючи, що я знову жартую. Але, відверто кажучи, думка про те, щоб порівнювати когось із Феллон, здається мені цілковитим безглуздям. Тут і порівнювати нічого. І це доволі кепсько, що, провівши з нею лише пару годин, я доходжу такого висновку.

Я вже майже мрію, аби ніколи не зустрічати її. Тому що я не заводжу собі дівчат, до того ж вона переїжджає до Нью-Йорка, і нам лише по вісімнадцять років, і ще... стільки... всього.

Дивлюся на стелю і намагаюся збагнути, що буде далі. Як мені, матері його ковінька, прощатися з нею ввечері, знаючи, що більше ніколи її не побачу? Закриваю очі руками й починаю шкодувати, що взагалі зайшов сьогодні до того клятого ресторану. Але неможливо жаліти за тим, чого не знав.

— Ти й досі думаєш про поцілунок зі мною?

Поклавши голову на подушку, дивлюся на неї.

— Ні, я вже пішов далі. Виходь за мене.

Вона сміється і лягає, повернувшись обличчям до мене. Ніжно всміхається, простягає руку й торкається моєї шиї. У мене перехоплює подих.

— Ти поголився, — каже, проводячи великим пальцем по підборіддю.

Не думаю, що я зможу бодай колись після такого всміхатися. Після сьогоднішнього вечора я ніколи більше не відчуватиму щось подібне. І нічого хорошого в цьому немає. Це жорстоко. Страшенно жорстоко.

— А якщо я попрошу твій номер телефону, ти даси?

— Ні, — не вагаючись ні секунди, відповідає Феллон.

Стиснувши губи, чекаю пояснень, однак вона не промовляє ні слова. Лише водить великим пальцем по моїй щоці вгору-вниз.

— А адресу електронної пошти?

Вона хитає головою.

— Може, хоч пейджер у тебе є? Або факс?

Вона сміється, і я радий чути її сміх. Повітря раптом стало надто важким.

— Мені не потрібен хлопець, Бене.

— Тобто ти кидаєш мене?

— Ти знаєш, що я маю на увазі, — відказує, закотивши очі. А тоді прибирає руку з мого обличчя і опускає її на ліжко між нами. — Нам лише по вісімнадцять років. Я переїжджаю до Нью-Йорка. Ми заледве знайомі. І я пообіцяла мамі, що не закохаюся ні в кого до двадцяти трьох років.

Я згоден, згоден, згоден і... що?

— А чому саме двадцять три?