Колин Гувер – 9 листопада (страница 15)

О боже, який у нього язик.

Минуло вже понад два роки, як чийсь язик був у мене в роті, і мені здавалося, що після такої перерви я буду надто сором'язлива. І а коли він проводить язиком по моїх губах, я, не вагаючись, розтуляю їх і насолоджуюся теплим, глибоким поцілунком. М’яким. Чарівним. Його губи, його руки, які пестять мої руки, — це все занадто. Дуже занадто. Занадто добре. Занадто приємно. Мені вже несила стримуватися, і я стогну.

Почувши це, Бен притискає мене до стіни ще сильніше. Лівою рукою він пестить мою щоку, а правою обіймає за талію, пригортаючи до себе сильніше.

Усі свої речі я вже зібрала. Йому зовсім не обов'язково їхати просто зараз. Правда ж?

Так, він не повинен їхати. Секс провокує викид ендорфінів, а ендорфіни тримають людину в тонусі. Тож секс із Беном насправді може бути корисним перед польотом. Я не займалася сексом усі свої вісімнадцять років, тож уявіть, скільки ендорфінів у мене накопичилося за цей час. Ми могли б зайнятися сексом перед вильотом, і тоді я зможу декілька днів не спати. Уявіть, якою продуктивною я буду, коли прилечу до Нью-Йорка. О боже, я тягну його назад до своєї кімнати. Якщо він зайде туди, я не зможу йому відмовити. Невже я справді хочу зайнятися сексом із хлопцем, якого більше ніколи не побачу? Я збожеволіла. Я не зможу зайнятися з ним сексом. У мене навіть презерватива немає. Тож тепер я штовхаю його назад по коридору, подалі від своєї кімнати.

Господи, він, певно, думає, що я якась приживлена.

Він знову припирає мене до стіни і поводиться так, наче останніх десяти секунд метушні й сумнівів ніколи й не було.

У мене наморочиться в голові. І так сильно, що я відчуваю неземне блаженство. Моя мама несповна розуму. Вона дурна, божевільна, абсурдна, і вона помиляється. Нащо дівчині морочити собі голову пошуками себе, якщо все одно вона ніколи не досягне того рівня насолоди, який може подарувати їй хлопець? Гаразд, можливо, я зараз теж поводжуся як дурепа. Але Бен примушує мене почуватися на сьомому небі від щастя.

З його грудей вилітає стогін, і в мене остаточно зриває дах. Занурюю руки в його волосся і відчуваю, що його губи торкаюся моєї шиї.

Доторкнися до моїх грудей, Бене.

Він наче читає мої думки, і стискає грудь.

І до іншої, будь ласка.

Боже, та він просто телепат.

Його губи з шиї повертаються до моїх вуст, а руки залишаються на грудях. Я майже певна, що наразі міцно стискаю його сідниці, притискаючи його сильніше до себе, проте надто соромлюся своєї поведінки, щоб визнати це.

— Я порадила б вам піти до себе в кімнату, але думала, що впродовж останніх двох годин ви саме цим там і займалися.

Ембер.

От сучка. Я приб'ю її, щойно Бен вийде за двері.

Аж не віриться, що я таке могла подумати. Вона ж моя найкраща подруга.

Ендорфіни — це погано. Ендорфіни — це зло і дурість, і від них у мене з'являються якісь ідіотські думки.

Почувши її голос, Бен відривається від моїх губ, притискається чолом до моєї скроні, забирає руки з грудей і впирається ними у стіну.

Я видихаю тремтливий струмінь повітря.

— Справді, я серйозно, — каже Ембер. — Нам з Ґленном видно все, що відбувається в цьому коридорі. От я й вирішила втрутитися, поки ти не завагітніла.

Я киваю, але говорити ще не можу. Здається, мій голос загубився десь у Бена в горлі.

Відхилившись, він дивиться на мене, і якби тут не стирчала ця Ембер, я знову накинулася б на його вуста.

— Феллон просто мене проводжає, — хриплим голосом говорить Бен, і я усміхаюся, бо переконуюся, що він відчуває до мене такий само потяг, як і я до нього.

— Ага, — відповідає Ембер. І щойно вона зникає з мого поля зору, Бен хитро всміхається і знову накриває мої вуста своїми. Усміхаючись йому в губи, хапаю його за сорочку, намагаючись притягнути якомога ближче до себе.

— Боже, ну ви невгамовні, — стогне Ембер. — Я серйозно. Тут півтора метра до твоєї кімнати і три метри до вхідних дверей. Визначтеся нарешті.

Бен знову відхиляється від мене, і цього разу навіть відступає назад, приблизно на метр, доки не впирається спиною в стіну. Важко дихаючи, проводить руками по обличчю. Затим зиркає на двері моєї кімнати, а потім пильно дивиться мені в очі. Він хоче, щоб вибір зробила я, але я не хочу його робити. Мені сподобалося, як він узяв ситуацію під свій контроль і наважився поцілувати мене. Тому я не хочу приймати наступне рішення.

Здається, ми цілу хвилину не зводимо одне з одного очей. Він хоче, щоб я запросила його до своєї кімнати. А я хочу, щоб він просто взяв і заштовхав мене туди. Хоча ми обоє чудово розуміємо, що нам слід рухатися до вхідних дверей.

Нарешті він розправляє плечі, запихає руки до кишень і, прокашлявшись, запитує:

— Завезти тебе в аеропорт?

— Мене Ембер завезе, — кажу я, почуваючись засмученою, бо вже домовилася з нею.

Він киває і, розгойдуючись вперед-назад на ногах, говорить:

— Власне, аеропорт мені геть не по дорозі, але... я можу удати, що ти сама попросила мене завезти тебе.

Бляха, який же він милий. Від його слів стає так тепло на душі, що аж у голові наморочиться, і... стоп, я ж не якесь грьобане плюшеве ведмежа, аби отак просто проковтнути це. Я не поспішаю приймати його пропозицію. Ми з Ембер не побачимося аж до березня, коли вона пообіцяла навідатися до мене в Нью-Йорк, тож не знаю, чи не розсердиться вона, якщо я скажу, що в аеропорт мене завезе хлопець, якого я заледве знаю.

— Я не проти, — каже Ембер з вітальні.

Ми з Беном обертаємося на голос. Ґленн з Ембер сидять на дивані й дивляться на нас.

— Ми не лише бачимо, як ви тут зажимаєтеся, а й чуємо, про що ви говорите.

Я знаю Ембер уже досить давно, щоб зрозуміти, що вона робить мені послугу. Вона підморгує мені, а я переводжу погляд на Бена і бачу в його очах промінчик надії.

— А ти, часом, не біля аеропорту живеш? — запитую, схрестивши руки на грудях і схиливши набік голову.

— Знаєш, — усміхається він, — а таки я й справді там живу. Оце так щасливий збіг!

Наступні декілька хвилин Бен допомагає мені зібрати решту речей. Скинувши сукню, яку планувала вдягнути на вечерю, натягую легінси для занять йогою і футболку, щоб було зручно в літаку. Поки він заносить мої валізи до автівки, прощаюся з Ембер.

— Пам’ятай, впродовж весняних канікул — я твоя, — каже вона й обіймає мене.

Та жодна з нас і сльози не зроне, бо ж ми з нею не такі, щоб рюмсати під якогось дурнуватого прощання. Вони не гірше за мене знає, що цей переїзд украй потрібен, що так мені буде краще. Після пожежі вона підтримувала мене чи не найбільше з усіх, сподіваючись повернути мені впевненість у собі, яку я втратила два роки тому. А тут цього і очно не станеться.

— Зателефонуй мені завтра вранці, щоб я знала, що з тобою все гаразд.

Попрощавшись, іду з Боном до автівки. Він обходить її, щоб відчинити мені дверцята. Перш ніж сісти, кидаю прощальний погляд на двері свого колишнього дому. Залишається якийсь гіркувато-солодкий присмак. Я бувала в Нью-Йорку лише пару разів, і навіть не певна, що мені там сподобається. Однак у цій квартирі мені було надто комфортно, а комфорт часто буває серйозною перепоною, коли хочеш розібратися зі своїм життям. Лише долаючи дискомфорт і важко працюючи, можна досягнути поставлених цілей. І ніколи їх не досягнеш, якщо ховатимешся в якійсь сухенькій зручній нірці.

Відчуваю, як Бен обіймає мене ззаду й кладе підборіддя мені на плече.

— У тебе почали з’являтися сумніви?

Я заперечно хитаю головою. Я дуже хвилююся, але сумнівів у мене точно немає. Поки що.

— Це добре, — каже він. — Бо не хотілося б запихати тебе в багажник і везти через усю країну до Нью-Йорка.

Я сміюся, радіючи з того, що він не такий, як батько, який егоїстично намагався відрадити мене від переїзду. Він і досі обіймає мене, тож я розвертаюся і стою, опираючись на його автівку, а він уважно дивиться на мене. Часу до реєстрації залишилося не так багато, але я не хочу зриватись і мчати в аеропорт, бо намагаюся насолодитися цим моментом іще декілька хвилин. Якщо запізнюся, просто побіжу до свого виходу.

— У мого улюбленого поета Ділана Томаса є рядки, написані немов про тебе.

— Які?

Тепла усмішка повільно осяває його обличчя. Нахиливши голову, він шепоче просто мені в уста:

— Я мріяв відлетіти в інший край, але боюсь,

Бо тут може з'явитися нове, іще небачене життя.

Bay. А він крутий. І стає ще кращим, коли притискається теплими вустами до моїх, м'яко притримуючи моє обличчя долонями. Піднявши руки, занурюю їх у його волосся й дозволяю повністю контролювати швидкість й інтенсивність поцілунку. Він цілує мене дуже ніжно й водночас наполегливо. Думаю, що пише він так само, як і цілується. Точні й лаконічні образи, кожне слово добре продумане й несе свою конкретну мету.

Бен цілує мене так, наче хоче, щоб цей поцілунок запам'ятався назавжди. Мені чи йому, не знаю. Тож дозволяю йому взяти від цього поцілунку стільки, скільки він може, і віддаю йому все, що в мене є. Це ідеальний поцілунок. Приємний. Наймовірніше. Приємний.

Наче він справді мій хлопець, і ми робимо те, чим мали б займатися весь час. Тому знову повертаюся до думки, що надмірний комфорт може бути перепоною. З такими поцілунками я можу дуже легко втонути в житті Бена і забути про своє. І саме тому мені треба якомога швидше закінчувати це прощання.