Колин Гувер – 9 листопада (страница 17)

— Але мені треба повчитися писати любовні романи. Ти маєш підказати, що мені прочитати.

— О, це я можу, без проблем. І можливо, наступного року тобі вдасться отримати за поцілунок не сім балів, а десять.

Він сміється, спирається ліктем на дах своєї автівки і повертається до мене обличчям.

— Ну і щоб перестрахуватися. Якщо найбільше в любовних романах ти любиш романтичні сцени з поцілунками, то скажи, що тобі там не подобається? Мені треба це знати, щоб я не залажав нашу історію.

— Не люблю надмірного драматизму, — не задумуючись, кажу я. — І стрімкого кохання.

— Стрімкого кохання? — перепитує він, здивовано вигнувши брови.

— Так, — киваю я. — Це коли двоє зустрічаються і відразу ж відчувають потужний зв’язок.

— Феллон, якщо таке тобі не подобається, — він піднімає брови ще вище, — то думаю, у нас уже є проблеми.

Я замислююся над його словами. Може, його правда. Сьогодні в нас був неймовірний день. Якщо він напише таке у своєму романі, я закочу очі і скажу: «Фу-у, що за рожеві шмарклі! Це зовсім нереалістично».

— Просто не освідчуйся мені до вильоту, і все буде нормально.

— Та я ж уже пропонував тобі вийти за мене, — відказує він, сміючись. — Пару годин тому, коли ми лежали на твоєму ліжку. Але зроблю все, аби ти не завагітніла до вильоту.

Ми всміхаємося, він відчиняє дверцята і показує жестом, аби я сідала. Коли виїжджаємо на дорогу, я відкриваю сумочку й дістаю ручку й невеличкий аркуш паперу.

— Що ти робиш?

— Даю тобі домашнє завдання, — відказую я. — Напишу п’ять моїх улюблених любовних романів. Для початку буде досить.

Мене розбирає сміх від думки про те, як Бен може прикрасити художніми засобами нашу історію, і попри все я таки сподіваюся, що він і справді її напише. Не кожна дівчина може похвалитися, що роман написано на основі її реальних стосунків із автором.

— Тільки зроби мене веселішою, коли розкриватимеш мою героїню. І я хочу більші груди. І менші сідниці.

— У тебе ідеальне тіло. Як і почуття гумору.

Не знаю чому, але закушую губу, наче соромлюся всміхнутися. Відколи це флірт став чимсь таким, чого треба соромитися? Чи, може, так завжди буває? Можливо, зі мною просто мало фліртували, тому й не знаю про це.

Над списком романів я написала назву ресторану й сьогоднішню дату — раптом він забуде.

— Ось, — кажу я, а затим складаю аркуш удвоє і кладу в бардачок.

— Візьми ще один папірець, — просить Бен. — Я теж хочу дати тобі домашнє завдання. — На якусь мить він замислюється, а потім каже: — У мене є кілька завдань. Записуй. Перше...

Я пишу одиничку.

— Люди повинні сміятися з тебе принаймні раз на тиждень.

— Ти хочеш, щоб я щотижня ходила на прослуховування? — пирхаю я.

— Так, — киває він. — Поки не отримаєш роль, яка тобі сподобається. Друге. Тобі треба ходити на побачення. Ти казала, що я — перший хлопець, якого ти привела до своєї квартири. А це зовсім недостатній досвід для дівчини твого віку, особливо враховуючи те, що мені треба писати роман про нас. Тож нам треба побільше цієї самої напруги. Сходи щонайменше на п’ять побачень до нашої наступної зустрічі.

— На п’ять побачень? — перепитую я, думаючи, що він збожеволів. Це рівно на п’ять більше, ніж я планувала.

— І я хочу, щоб ти поцілувалася щонайменше на двох.

Я дивлюся на нього, кліпаючи очима. Він нахиляється й зазирає в мій папірець.

— Записуй, Феллон. Я серйозно. Це завдання номер три. Поцілуватися щонайменше з двома хлопцями.

— А зараз ти скажеш, що четверте завдання — знайти собі сутенера?

— Ні, — сміється він, — лише три завдання. Щоб із тебе сміялися раз на тиждень. Сходити на п’ять побачень. Поцілуватися принаймні з двома хлопцями. Легкотня.

— Для тебе, може, й так.

Я записую його дурнуваті завдання, складаю папірець і кладу собі в сумочку.

— А як щодо соціальних мереж? Нам можна буде спілкуватись у фейсбуці?

Бляха. Про це я не подумала. Та воно й не дивно, адже нечасто користувалася соціальними мережами впродовж останніх двох років. Простягнувши руку, беру Бенів телефон.

Ми заблокуємо одне одного, — кажу йому. — Так ми не зможемо обманути одне одного.

Він стогне, наче я щойно зруйнувала всі його плани. Відкривши наші профілі на обох телефонах, блокую нас у всіх соцмережах, які знаходжу. Упоравшись, повертаю йому телефон, а зі свого набираю маму.

Сьогодні вранці я поснідала з нею, і вона поїхала на роботу. Це був наш прощальний сніданок. Наступні два дні вона буде в Санта-Барбарі, саме тому Ембер і збиралася завезти мене в аеропорт.

— Привіт, — кажу я, коли вона відповідає.

— Привіт, люба. Ти вже в аеропорту?

— Майже. Я напишу, коли прилечу до Нью-Йорка, але ти вже спатимеш.

— Феллон, — сміється вона, — мами не сплять, коли їхні діти летять у небі на швидкості 700 км на годину. Я залишу телефон увімкненим, тому напиши мені, щойно приземлишся.

— Гаразд. Обіцяю.

Бен краєм ока зиркає на мене, певно, намагається здогадатися, з ким я розмовляю.

— Феллон, я дуже рада, що ти це робиш, — каже вона. — Але маю попередити, що дуже сумуватиму за тобою. Тож коли телефонуватимеш, і мій голос здаватиметься тобі сумним, не переймайся. Зі мною все буде гаразд. Обіцяю. Я сумуватиму, бо тепер рідко тебе бачитиму, але я дуже щаслива, що ти наважилася на цей крок. І обіцяю більше про це не говорити. Я люблю тебе й пишаюся тобою. Завтра поговоримо.

— Я теж люблю тебе, мамо.

Закінчивши розмову, знову ловлю на собі Бенів погляд.

— Аж не віриться, що ти й досі не познайомила мене зі своєю мамою, — каже він. — Ми зустрічаємося вже цілих десять годин. І якщо найближчим часом не познайомиш мене з мамою, сприйму це як особисту образу.

Сміючись, запихаю телефон у сумочку. Він бере мене за руку і тримає у своїй всю дорогу до аеропорту. Далі їдемо мовчки, не рахуючи того, що Бен уточнює інформацію щодо мого рейсу, а наприкінці каже:

— Ми приїхали.

Я думала, Бен заїде на стоянку, а він зупиняється на місці висадки пасажирів. Почуваюся жалюгідною, бо він не запропонував провести мене далі. Тому відразу заспокоюю себе, що він завіз мене в аеропорт, тож не треба бути такою жадібною.

Він дістає з багажника дві мої валізи. Я беру сумочку і ручну поклажу. Закривши багажник, Бен підходить до мене.

— Безпечного польоту, — каже він, цілує в щічку і швидко обіймає.

Я киваю, і Бен повертається за кермо.

— Дев’ятого листопада! — кричить він. — Не забудь!

Я усміхаюсь і махаю рукою, але всередині в мене все опускається — надто буденним видається прощання.

А може, так воно і краще. Я страшенно боялася тієї миті, коли доведеться дивитися, як він від’їжджає. А це прощання, зовсім не таке, як у книжках, зробило момент розлуки трохи легшим. Може, це ще й тому, що я розсердилася на нього.

Набравши повні груди повітря, викидаю всі дурні думки з голови й спостерігаю, як його автівка від’їжджає. Затим беру свої валізи й заходжу всередину, бо часу до відльоту обмаль.

Попри глупу ніч, аеропорт гуде як вулик. Пробираючись у натовпі, підходжу до термінала, роздруковую посадковий талон, здаю багаж і йду до пункту контролю на безпеку.

Намагаюся не думати про тс, що роблю. Про те, що зараз збираюся залишити місто, у якому прожила все життя, і полетіти туди, де абсолютно нікого не знаю. Від самої лише думки про це хочеться негайно викликати таксі й помчати додому, у свою квартиру. Але я не можу.

Мушу це зробити.

Я повинна змусити себе зажити своїм життям, поки мене не проковтнуло чиєсь чуже життя.

Поки стою в черзі, дістаю із сумочки водійське посвідчення і готуюся показати його працівнику служби безпеки. Переді мною п’ятеро людей.

П’ятеро людей цілком достатньо, аби переконати себе не їхати до Нью-Йорка. Заплющую очі й думаю про те, що мені подобається у Нью-Йорку. Стійки з хот-догами. Бродвей. Таймс-сквер. «Пекельна кухня». Статуя Свободи. Музей сучасного мистецтва. Центральний парк.

— Фе-е-е-е-е-е-л-л-о-о-о-н!