Колин Гувер – 9 листопада (страница 16)

Коли поцілунок нарешті переривається, він треться кінчиком свого носа об мій.

— А скажи-но, за шкалою від одного до десяти, наскільки наш перший поцілунок був таким, як у любовних романах?

Ідеально підібраний час для жартів. Усміхнувшись, легенько кусаю його за нижню губу.

— Ну... щонайменше на сім потягне.

— Серйозно? — перепитує він, вражений, і відсахується від мене. — Це все, що я заслужив? Сім балів?

— Я читала багато описів значно розкішніших перших поцілунків, — відказую, знизавши плечима.

— Так і знав, що треба було почекати, — удавано скрушно хитає він головою. — Міг би зробити його на всі десять, якби розробив план, — він відпускає мене і відступає на крок назад. — Треба було завезти тебе в аеропорт, дочекатися, коли пройдеш паспортний контроль, драматично прокричати твоє ім’я і побігти до тебе, як у вповільненій зйомці, — він зображує цю сцену, повільно рухаючись на місці й простягаючи до мене руки. — Фе-е-е-е-л-л-л-л-о-о-о-о-о-о-о-н! — кричить протяжно. — Не-е-е-е поки-и-и-и-д-а-а-а-й ме-е-е-н-е-е-е!

Завершивши показувати номер, він знов обіймає мене за талію, а я захлинаюся від сміху.

— Якби ти зробив таке в аеропорту, отримав би щонайменше вісімку. А може, й дев’ятку. Усе залежало б від того, як правдоподібно ти зіграв би.

— Дев’ять? І все? — питає він. — Якщо це тягне лише на дев’ять балів, то що ж, бляха, має бути в тому поцілунку, щоб вийти на тверду десятку?

Я замислююся. А й справді, що ж робить поцілунки, описані у книжках, такими розкішними? Прочитала їх достатньо, тож мушу знати.

—Напруга, — відповідаю я. — Щоб було на десять балів, точно потрібна напруга.

— А як напруга може зробити перший поцілунок вартим десяти балів? — спантеличено запитує Бен. — Наведи якісь приклади.

Прихилившись головою до автівки, дивлюсь на небо й думаю.

— Ну... He знаю, все залежить від конкретної ситуації. Може, закоханим заборонено бути разом, І ця заборона провокує напругу. Або вони багато років були найкращими друзями, і невисловлений потяг породжує достатню напругу, щоб їхній поцілунок був па тверду десятку. Часом непевність породжує доволі сильну напругу, залежно від персонажів і ситуації.

— Якось це все сильно заморочено, — каже він. — Ти хочеш сказати, що якби я зустрічався з іншою дівчиною і поцілував би тебе отак у коридорі, то поцілунок вийшов би не на сім, а на всі десять балів?

— Почнемо з того, що якби ти зустрічався з іншою дівчиною, ти не потрапив би до моєї квартири. — І раптом я завмираю від цієї думки. — Чекай, у тебе ж немає дівчини? Чи є?

Бен знизує плечима.

— А якби була, наш наступний поцілунок міг би потягнути на десять балів?

О боже мій... Будь ласка, тільки не кажи мені, що я щойно стала коханкою.

Він помічає страх на моєму обличчі й починає сміятися.

— Розслабся. Ти єдина дівчина, яка в мене є, і ти збираєшся порвати зі мною й полетіти на інший край континенту. — Потім нахиляється і цілує мене у волосся. — Не знущайся з мене, Феллон. У мене дуже слабке серце.

Я кладу голову йому на груди. Хоч я й знаю, що він жартуй, якась частина мене щиро сумує, що нам доводиться прощатися. Я переглядаю відгуки на аудіокнижки, які начитую, тож бачила чимало коментарів, у яких дівчата пишуть, що ладні віддати все за те, аби в реальному житті зустріти хлопців зі сторінок любовних романів. І я переконана, що наразі стою в обіймах саме такого хлопця і збираюся добровільно покинути його.

— Коли в тебе перше прослуховування?

Бен справді дуже вірить у мене.

— Ще не займалася цим питанням. Відверто кажучи, думки про прослуховування лякають мене до гикавки. Боюся, що люди, побачивши мене, відразу почнуть сміятися.

— А що в цьому поганого?

— Що поганого в тому, коли з тебе сміються? перепитую я. — Це принизливо. І знищує самооцінку.

Він уважно дивиться мені в очі.

— Дуже сподіваюся, що з тебе сміятимуться, Феллон. Бо якщо з тебе сміються, це означає, що ти не боїшся показати себе людям. Не кожен наважиться на такий крок.

Добре, що надворі темно, бо я відчуваю, як мої щоки заливає рум’янець. Він завжди каже речі, які здаються напрочуд простими, але водночас дуже глибокими.

— Ти трохи нагадуєш мені мою матір, — кажу йому.

— Саме цього я й добивався, — уїдливо відповідає він, а тоді знову обіймає мене й цілує в маківку.

Мені треба в аеропорт, проте я все зволікаю, насолоджуючись цією миттю, бо ритуал прощання заворожує мене.

— Як думаєш, ми з тобою ще побачимося?

— Сподіваюся, — відказує він, сильніше обіймаючи мене. — Я не збрешу, якщо скажу, що вже планую розшукати те6е, коли тобі виповниться двадцять три. Але п'ять років — це дуже довго, Феллон. Хтозна, що може трапитися за цей час. Бляха, та п’ять років тому в мене й волосся на яйках не було!

Я знову сміюся, як майже після всього, що він говорив сьогодні. Здається, я ще ніколи й ні з ким у житті не сміялася так багато і так щиро.

— Тобі справді варто написати книжку, Бене. Романтичну комедію. Ти дуже смішний.

— Якщо я колись зберуся написати любовний роман, то лише за умови, що ти будеш одним з головних персонажів. І я, певна річ. — Він відхиляється і всміхається до мене. — Давай з тобою домовимося. Якщо ти пообіцяєш, що ходитимеш на прослуховування на Бродвеї, я напишу книжку про стосунки, яких у нас не може бути через відстань і незрілість.

Дуже хочеться, щоб він говорив це серйозно, бо мені подобається його ідея. Однак є один невеличкий, проте жирнючий мінус.

— Але ж ми більше ніколи не побачимося. То як же ми знатимемо, що кожен з нас дотримується плану?

— Ми триматимемо одне одного в курсі, — відказує він.

— Ще раз повторюю... — кажу я. — Ми ніколи більше не побачимося після сьогоднішнього вечора. І я не можу дати тобі свій номер телефону.

Я добре розумію, що не варто залишати йому свої контакти. Мені стільки всього треба зробити, а якщо в нього буде мій номер, то вся моя увага буде зосереджена на щоденних дзвінках від нього.

Бен відпускає мене і, відступивши на крок, схрещує руки на грудях. Потім знову підходить до мене, покусуючи нижню губу.

— А що як?.. — Він зупиняється й уважно дивиться на мене. — А що, як ми домовимося зустрітися за рік. у цей самий день? А потім наступного року? І робитимемо так п’ять років поспіль. У той самий день, у той самий час і в тому самому місці. Ми продовжимо з того, на чому закінчимо сьогодні, але лише на один день. Так я знатиму, що ти ходиш на прослуховування, а я писатиму книжку про дні, які ми проводитимемо разом.

Якусь мить я розмірковую над його словами. А потім намагаюся зробити все для того, щоб моє обличчя було таким самим серйозним, як і його, але перспектива бачитися з ним раз на рік наповнює мене хвилюючою радістю, і я ледве стримуюся, щоб на радощах не почати скакати як конячка.

— Зустрічатися раз на рік у той самий день — непогана основа для любовного роману. Якщо ти додаси художніх деталей до нашої історії, я поставлю твою книжку на перше місце у своєму списку ЛДП.

Він усміхається.

І я теж. Бо й подумати не могла, що ми зможемо зустрітися ще раз. А тепер ця ідея стає дедалі більш реальною. Дев’яте листопада — це дата, яка наповнювала мене жахом від тієї ночі, коли сталася пожежа.

І вперше від думки про цю дату на душі стає радісно.

— Я серйозно кажу тобі, Феллон. Я почну писати цю грьобану книжку просто сьогодні, якщо це означатиме, що наступного листопада я побачу тебе.

— Я теж серйозно, — відказую я. — Ми зустрічатимемося щороку дев’ятого листопада, однак не контактуватимемо в інші дні.

— Це справедливо. 9 листопада або ніщо. А за п’ять років припинимо? Коли нам буде по двадцять три?

Я киваю, але не питаю про те, про що, певна річ, він теж думає.

А що ж буде за п’ять років? Мабуть, краще вирішити це питання пізніше, коли ми переконаємося, що наш дивний план працює.

— Мене дещо непокоїть одне питання, — каже він, стискуючи пальцями нижню губу. — А ми повинні, ну... як сказати... бути вірними одне одному? Бо якщо так, то, знаєш, ми некисло так влітаємо.

Я сміюся з його абсурдних слів.

— Бене, я б ні за що не попросила тебе про таке аж на цілих п’ять років. Думаю, саме усвідомлення того, що ми житимемо власним життям, і робить цю ідею прекрасною. Ми обоє отримаємо досвід, необхідний у нашому віці, але ще й раз на рік будемо разом. Це ж найкраще рішення для нас обох!

— А якщо хтось із нас закохається в когось іншого? — питає він. — Книжка не зіпсується, якщо у фіналі ми не будемо разом?

— Щасливий або нещасливий фінал книжки не повинен залежати від того, чи буде пара разом. Якщо обидва герої врешті будуть щасливі, то вже неважливо, вони щасливі разом чи кожен окремо.

— А якщо ми закохаємось одне в одного? Упродовж цих п’яти років?

Ненавиджу себе за те, що в голові відразу майнула думка: «Ти ніколи не зможеш закохатися в мене». Не знаю, від чого я більше втомилася: від шрамів на обличчі чи від постійних зневажливих думок про саму себе з цього приводу. Тож проганяю з голови всі ці принизливі міркування і вичавлюю із себе усмішку.

— Бене, ну звісно, ти закохаєшся в мене. Це ж основна ідея нашого п’ятирічного плану. Нам потрібен чіткий список правил, щоб наші серця були прив'язані одне до одного, поки ти не закінчиш книжку.

Він киває, і я бачу в його очах розуміння і схвалення. Якусь мить ми мовчимо, обмірковуючи угоду, яку щойно уклали. Потім він прихиляється до автівки поруч зі мною і каже: