Колин Гувер – 9 листопада (страница 18)
Миттю розплющую очі.
Обернувшись, бачу Бена, який стоїть біля входу в аеропорт. І він рухається до мене.
Біжить наче в уповільненій зйомці.
Прикриваю рота рукою і намагаюся не сміятися, а він повільно тягнеться до мене і кричить:
— Не-е-е-е-е поки-и-и-и-д-а-а-а-й ме-е-е-н-е-е-е-е!
І повільно пробирається крізь натовп.
Люди зупиняються подивитися, що відбувається. Спершу мені хочеться викопати собі нірку і сховатися в ній, а далі я так нестямно сміюся, що стає геть байдуже, як це сприймається збоку. Господи, що він робить?
Минає майже вічність, поки він нарешті опиняється поруч, широко всміхаючись.
— Невже ти справді думала, що я покину тебе отак і поїду собі?
Я знизую плечима, бо саме так я й подумала.
— Ти мала б знати, що твій хлопець здатен на більше. — Він торкається руками мого обличчя. — Я мусив створити цю напругу, щоб наш поцілунок заслужив десять балів.
І він притискається вустами до моїх, цілує мене з такою ніжністю і силою, що я забуваю про все на світі. Геть про все. Забуваю, де я. Хто я. Є лише він і я. У животі пурхають метелики, а по шкірі бігають мурашки. Його руки в моєму волоссі, а мої такі важкі... А потім він усміхається просто мені в губи.
Я розплющую очі, повіки тріпотять, а я навіть не знала, що від поцілунку можуть тріпотіти повіки. Але, виявляється, так буває, і зі мною щойно так і сталося.
— За шкалою від одного до десяти? — питає він.
У голові наморочиться, я хапаю ротом повітря і намагаюся не впасти.
— Дев’ять. Це було на тверду дев’ятку.
— Гаразд, — знизує він плечима. — Я приймаю твою відповідь. Але наступного року це буде одинадцять. Обіцяю.
Наостанок він торкається губами мого чола, відпускає мене й починає відходити назад. Розумію, що всі навколо не зводять з нас очей, та мені начхати. І перш ніж вийти, він складає долоні рупором і кричить:
— Сподіваюся, з тебе сміятиметься весь Нью-Йорк!
Мабуть, ще ніколи в житті я не всміхалася так широко. Піднявши руку, махаю йому на прощання, аж поки він зникає з очей.
Насправді це була тверда десятка.
ДРУГЕ 9 ЛИСТОПАДА
Її сльози і моя душа живуть
у паралельних світах.
Вони живуть, болять, печуть.
І ще раз.
Її сльози і моя душа живуть
у паралельних світах.
Бентон-Джеймс Кесслер
Бен
Я написав цього гімняного віршика у третьому класі. Це був мій перший твір, який я комусь показав. Хоча насправді зовсім не думав такого робити. Просто мама знайшла його в моїй кімнаті, і після цього випадку я зрозумів, як чудово, коли поважають твоє право на особисте життя. Вона показала цей віршик усій нашій сім’ї, і після цього в мене назавжди зникло бажання ділитися своїми творами.
Проте я розумію, що тоді мама зовсім не хотіла мене якось принизити чи збентежити. Навпаки, вона пишалася мною. Та все одно я й досі нікому не показую нічого з написаного. Для мене це те саме, що казати вголос усі свої думки. Не все призначене для громадського споживання.
І я не знаю, як пояснити це Феллон. Вона, мабуть, думає, що, дотримуючись нашої торішньої угоди, я пишу роман, який вона колись прочитає. Ба більше, вона наголошувала, що це обов'язково мас бути художній твір. Але в кожному реченні, написаному впродовж року, більше правди, ніж я коли побудь казав уголос. Сподіваюся, після сьогоднішньої зустрічі почну переписувати цю історію і дам їй щось почитати, бо те, що створив упродовж минулого року, як описав своє паршиве життя, — це було щось на кшталт терапії.
І хоч я був зайнятий навчанням і так званою письменницькою терапією, я все-таки знайшов час на виконання домашнього завдання, яке вона дала мені. І на ще дещо.
Я прочитав двадцять шість любовних романів, з яких у списку Феллон було лише п'ять. Просто вона забула мені сказати, що два романи були першими в серіях, тому, певна річ, я мусив прочитати обидва цикли.
Поринувши у свої «дослідження», дійшов висновку, що Феллон казала правду. Поцілунки в книжках і поцілунки в реальному житті — це зовсім не одне й те саме. Щоразу, коли я читав якийсь любовний роман, мене аж пересмикувало від згадки про наші перші торішні недолугі поцілунки. Вони були зовсім не такі, як у книжках. Однак мушу визнати, що хоч за рік я й багато прочитав, проте досі не дуже певен, яким же має бути поцілунок, щоб стати таким, як у книжках. Одне знаю точно — вона заслуговує кращого поцілунку, ніж торік.
Я збрешу, якщо скажу, що ні з ким не цілувався після поцілунку з Феллон минулого листопада. Я зустрічався з кількома дівчатами. Феллон торік сказала, що хоче, аби я порівнював усіх дівчат з нею. Її бажання справдилося. Бо саме це і трапилося з двома дівчатами, з якими я цілувався. Одна з них навіть близько не була така кумедна, як Феллон. Друга була надто зосереджена на самій собі. І жодна з них не мала гарного музичного смаку, хоча це, мабуть, не рахується, адже я и гадки не маю, які музичні смаки у Феллон.
Це те, що я планував сьогодні вивідати в неї.
У мене є список того, що треба дізнатися, аби написати справжній любовний роман, який я їй обіцяв. Але, схоже, запитання залишаться без відповідей, і час на читання любовних романів і писання книжки про нашу першу зустріч дев’ятого листопада був марно згаяним.
Бо Феллон не прийшла.
Я знову дивлюся на годинник, звіряю час із цифрами на мобільному телефоні. Час збігається.
Дістаю свій папірчик із домашнім завданням, щоб подивитися, чи не наплутав із датою. Ні, не наплутав.
Ще раз роззираюся, щоб переконатися, що це той самий ресторан, в якому ми познайомились торік.
Так, це він.
Я упевнений у цьому, хоч у ресторані нещодавно змінився власник і назва, але це та сама будівля, за тією самою адресою і з тією самою їжею.
То... де ж тебе чорти носять, Феллон?
Вона запізнюється вже майже на дві години. Офіціантка наповнила мою склянку вже чотири рази. А стільки води за дві години — це занадто для мого сечового міхура. Але я вирішую потерпіти ще пів години, а потім уже сходити до вбиральні, бо боюся, що якщо мене не буде, коли Феллон зайде до ресторану, то вона подумає, що я не прийшов, і піде.
— Вибачте.
По цих словах мій пульс негайно пришвидшується, і я різко піднімаю голову. Але... це не Феллон.
Я вмить здуваюся, як повітряна кулька.
— Вас звати Бен? — питає дівчина.
У неї на грудях висить бейджик з ім’ям Теллі й логотипом ресторану Pinkberry.
Звідки ця Геллі знає, як мене звати?
— Так, я Бен.